Обрана / вибрана вітчизна. Про «українську» книжку Мартіна Поллака

Мартін Поллак. До Галичини. Про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини. / Пер. з нім. Неллі Ваховської. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 272 с.

Мартін Поллак — австрійський письменник, журналіст та перекладач. Займається проблематикою Центральної та Східної Європи, спеціалізується на східноєвропейській історії. «До Галичини» (Nach Galicien) – перша книжка Мартіна Поллака, яка вийшла 1984 року. У ній письменник «розвіює австрійський “цукровий” міф про колишню коронну землю Австро-Угорської імперії. Його уявна подорож проходить Східною Галичиною – ландшафтами скрути й нужди, де нафтові магнати та рабини-чудотворці гротескно співіснують із бідними єврейськими штетлями, де русини, поляки, румуни, гуцули, вірмени, караїми, німці, роми ледь виживають у корумпованому й неписьменному краї, де водночас твориться багатомовна культурна мозаїка та пишеться прекрасна література».

Написана 1984 р. книжка, коли землі, про які пише Поллак, належали Радянському Союзу, державною мовою у якому була російська, а при владі був кагебіст Юрій Андропов, нічим про це не обмовляється. Бо світ, про який пише австрійський журналіст і письменник, зниклий. Це світ «Фелікса Австрії» розливу Софії Андрухович, лишень у неї він виписаний на прикладі одного міста Станіслава, розпещеного останніми мирними перед І світовою війною роками. У Поллака він ширший, з ямами і баюрами, з міщанами і селянами, залізницями і ринками, цвинтарями та церквами. Поллак знаходиться у тій щасливій позиції, що може писати без імперського комплексу, так характерного для росіян по відношенню до України та Білорусі, окремих поляків щодо т. зв. Східних Кресів. Він не тільки є понад поділами, пишучи з позицій меншості (у ньому навіть немає тіні жалю, що в Східній Галичині на момент розпаду імперії було всього дві німецькомовні гімназії), — він знімає оцю уявну вищість із кожної нації, про яку пише. Навіть коли пише про німців, котрих на цих землях звали швабами, більше іронізує з їхніх самовихвалювальних пісень, ніж зупиняється на впорядкованості їхніх поселень. Але про все по порядку.

У передмові до українського видання, промовисто названій «Обрана батьківщина Галичина», Мартін Поллак пише, чому так насправді подорож вийшла уявною – тому що йому фізично відмовило у приїзді спершу радянське посольство, а потім ще й у Варшаві його розвернули як репортера «Der Spiegel» і оголосили персоною нон-ґрата. Тому він мусив засісти за книжки і архіви, за газети і журнали того часу, щоби описати терени, на яких його вітчим воював під час Першої світової війни: «Галичина була необжитою пусткою, понурим закутком, де вороже ставилися до всього нового», — за враженнями вітчима. Книжка Мартіна Поллака перевертає ці уявлення, принаймні у контексті «необжистості», — на сторінках роїться від полікультурності регіону. Уже в самому українському населенні можна заплутатися: в горах, як пише австрієць, живуть один за одним лемки, бойки і гуцули, але русинами, як тоді звали усіх українців, з них є бойки, жителі долинної Галичини і Буковини, і почасти гуцули. Виносячи окремо гуцулів у заголовок, Поллак змішує всі карти — а далі додумуйте самі. Справедливості заради варто сказати, що й поза хасидами до заголовку не потрапили просвічені євреї, одержимі ідеями Хаскали, як і роми, і згадані вище шваби. Про всіх них Поллак пише також.

Назагал уся ця подорож триває пунктами станцій залізниць: виїжджаючи з Тарнова, у який «не було чого їхати» (і по його нинішньому загидженому вокзалу десь так можна подумати і тепер), до Перемишля, далі вниз до Нижанкович, Самбора, потім спустившись з Бойківщини через Бориславський басейн до Станіслава, звідти на Буковину, а потім знову пірнути в Галичину – через Коломию і Чортків до Бродів. Звідти до Львова. Щоб це все описати принаймні з хоч якось правдоподібного боку, Поллак мусив зазирнути у тогочасні розклади потягів, поглянути на геодезію місцевості, де колія піднімалась, де проходила віадуками, де тунелями. Мусив знати, ким збудовані вокзали, і якого типу потяги ходили поміж місцевостями. Тому я говорю про архіви і газети — це нелегка робота. Але йому вдається більше: зазирнути в душі, ментальність місцевого люду і показати відношення один до одного різних етнікумів, а теж нерідко в межах того самого, приміром, багатших і бідніших євреїв («але ж і собака живе, як стримано приказували бідні євреї»).

Відносини ці були далекими від ідеалу. Поляки «терпіли» (у наддніпрянському, а не західноукраїнському значенні цього слова) присутність і претензії українців на Львів. Поляки ж також зневажали тих євреїв, котрі хотіли виборсатися з єврейської ідентичності у польську (як відомо, таке презирство характерне і для інших панівних націй – росіян і німців). Українці – в конкретному випадку бойки – спускалися в ринкові дні «лавиною» в польсько-єврейське місто і «котресь обличчя притискалося до шибки і здивовано-жадібними очима розглядало обстановку. Для цих бойків наше містечко було тим, що й Рим для варварів» (цитата з Артуром Зандауером). Румуни були злі на українців, що ті переважили їх у Буковині, куди ті прийшли нібито першими. Німці у згаданих піснях підкреслювали свою гордість із того, що «так радіє кожен хлоп, що зве сете німецький шваб». Звісно, на тлі бідного і нерідко спитого, насиченого проститутками і венеричними хворобами оточення із числа переважної більшості. Старообрядці і гуцули не хотіли давати своїх хлопців до війська Австрії і їх переховували, коли по селах ходили рекрути. «Циган – не людина; може, він і метикувате створіння, але трохи жахне» (Вінценз, «На високій полонині») – тут можна і без коментарів.

Що теж цікаве для українського читача, це не тільки усвідомлення, яким строкатим був даний край (у Буковині це збереглося, у Галичині практично ні), у тому числі з цифрами, коли від 50 % (Станіслав) до 90 % (Броди) населення міст складали євреї. Цікавий також погляд на нас без сакрального підтексту, характерного як для носіїв тотожності (нас), так і для тих, хто щось в нас цінує. Для прикладу, дерев’яні церкви, з яких ми готові пил здувати і порівнювати з японською архітектурою. Поллак пише: «На цій території [Надсяння] дедалі частіше траплялися церкви специфічної архітектури. Вони стояли серед полів, наче велетенські, витягнуті на сухе ковчеги: низькі ґонтові дахи, над ними здебільшого по три приземкуваті куполи, біля кожної церкви – дерев’яне риштовання для дзвонів. Перші русинські села». Де пієтет?? І знаєте як вони називають наші дзвіниці? — дерев’яне риштовання!

Або про Олексу Довбуша. Поллак чемно наводить цитату з Гната Хоткевича і розповідає, що в українців присутній ідеалістичний стосунок до нього як до Робіна Гуда Карпат (про закарпатського Шугая теж згадує). Так от: «..карпатські розбійники дуже рідко були шляхетними героями, якими їх люблять показувати поети. Це були радше бандити, які грабували й пастухів, і бідних селян, коли не знаходили інших жертв». Отакої. А всіми нами улюблені гуцули… «Часто матері вливали новонародженим по ложці помиїв у ротик, аби ті, не дай Боже, не виросли охочі до їжі»; «..існував майже надійний спосіб змусити чортицю поміняти дітей назад: варто було просто добряче відлуплювати підкидька, аби воно заверещало з усього серця. Від того вереску чортицю брав такий жаль за своїм виплодком, що коли в господі гасили світло, вона приносила назад вкладене гуцуленя і тікала з чортеням світ за очі». Матінко рідна, добре принаймні що Поллак не тільки про нас таке виписує.

Наостанок можна похвалити перекладачку Нелю Ваховську, пророблений нею труд титанічний. Треба зауважити, що географічні назви Поллак подає, а Неля залишає переважно у німецькомовній версії (Лемберг, Черновіц), потім у польській, а потім вже в українській (іноді є додаткове пояснення від автора, як називає цю місцину той чи інший народ). Але наприкінці є повний список того, як даний пункт зветься українською, і в якій країні він тепер географічно знаходиться. Шедевром перекладацтва можна назвати шматок листа єврея, вихідця з Галичини Сола Міллера (Мелера) про Добромиль, англійською з домішком їдишу, і ви все зрозумієте!

P.S. І так, у цій книжці немає жодної описки.

Роман Кабачій

Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор