Все тлінне – секс вічний: два романи Миколи Суховецького

У 2016 р. і 2017 р. в одеському видавництві «Друк Південь» побачили світ відповідно два романи М.Суховецького «Зустріч у лаврі» і «Дівчина з голубом». За авторським задумом, вони являють собою перші дві частини майбутньої трилогії про Кирило-Мефодіївське братство. Можливо, саме незакінченість проекту є причиною дотеперішнього мовчання критики про нього. Прикметною ознакою цих творів є стислі хронологічні рамки. І в першій, і в другій частині йдеться про другий приїзд до Києва Шевченка, який датується 1846 р., ще конкретніше: події дилогії стартують останнього квітневого дня 1846 р., коли митець змальовував Києво-Печерську лавру, а уриваються влітку, коли Костомаров мав виїхати на лікування до Одеси. У цей же час Куліш пробивав собі шлях до журналу «Современник», згодом й до наукових висот у Петербурзі.

Отже, головними героями біографічних романів М. Суховецького є Костомаров, Куліш і Шевченко. Їхні біографії, якщо вже бути зовсім точним, то їхні любовні історії й швидкоплинні романи розгортаються синхронно, часто автор вдається й до екскурсів у минуле.

Письменник акцентує увагу на сексуальності видатних українських романтиків, поетів й істориків свідомо, намагаючись показати своїх героїв як людей, які прагнуть передусім людського щастя, родинного затишку й тепла, а не тільки як честолюбних молодиків, яких хвилює доля батьківщини, можливо, української мови й літератури, науки чи й покріпачених мас.

У цьому плані показовим є момент, коли один зі сліпих кобзарів пророкує майбутнім братчикам брак особистого щастя, але вони не хочуть у це вірити. Акцент на сексуальності зумовлений не тільки «іконоборством», а й читацьким запитом, що його автор  намагається задовольнити завдяки фройдизму, який, як відомо, постулював в людській особистості взаємодію і боротьбу трьох елементів: «Я», «Воно» і «Супер-Его». Однак у рецензованих романах ви не знайдете й слідів психоаналізу бодай зразка С. Белея. Сама логіка розвитку сюжетів в обох романах наштовхує на ортодоксальний висновок, що в основі життя, історії, політики й мистецтва лежить сексуальність, тобто саме сексуальність і є нашою душею. Насправді в такому повороті немає нічого дивного. Ми вже давно змирилися, що трагедія перетворилася на трилер або горор, комедія – на анекдот, драма вже майже нікого не цікавить, зате фентезі процвітає буйним цвітом – нас хвилює казка, реальність лякає й навіює нудьгу. Здається, голос «Супер-Его» звучить у кожному з нас все тихіше. «Я», що і є нашою серцевиною, знаходиться в якомусь ступорі, зате примітивне «Воно», яке ще в часи Фройда повністю ховалося у нашому несвідомому, у підпіллі, тепер гріється собі на сонечку й чхати хотіло на усякий там контроль чи авторитети.

Акцент на сексуальних зв’язках, часто перверсивних, як у випадку Олі Плетньової, її кузин і їхнього вихователя Іпата, насильницькі дії панича Вацлава Блажейовського по відношенню до Варвари Лозовецької, карикатурний образ російського самодержця Миколи І, який у версії М. Суховецького перетворюється на справжнісінького сексуального маніяка і збоченця, особливо в сцені, коли раннім-ранком роздивляється французькі й німецькі малюнки сексуального характеру з такими написами, як: «Принцеса Олімпія та її прислуга Жанна зваблюють сільського пастуха», «Пригоди веселого Томаса у спальні падчериці» або «Зроблю тебе чоловіком! – сказала сестра молодшому братові», загалом вкладається в Шевченкове розуміння аморальності вищих класів у Російській імперії, відтак й аморальності самого російського життя, бо чого можна вимагати від кріпаків, якщо їхні пани поводяться, як бидло? Досить згадати, що центральними темами Шевченкової поезії були теми покритництва, інцесту, нерівного шлюбу, сексуального насильства й розпусти у середовищі дворян, офіцерів, заможних людей і навіть імператорів. Щоправда, російські вінценосні особи переважно поставали у поета в масках розпусних біблійних царів Саула, Давида або й Володимира Великого, хрестителя Русі, що у той час було нечувано.

Під пером М. Суховецького Куліш також перетворюється на сексуального героя, який керується у своєму житті передусім вигодою. Вигода й задоволення власного «Его» переважають і в стосунках Куліша із Лисаветою Красковською, дружиною вчителя латини, гостинністю якого Куліш, якщо вірити М. Суховецькому, зловживав, ще й «платив» за зневагу мужа-рогоносця вициганеними у Юзефовича подачками довірливому знайомцю. Здається, Є. Нахлік у своїй книжці «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» закрив тему кулішевого адюльтеру, показавши, що всі його подружні зради були платонічними й нереалізованими. Насправді Пантелеймон терпів у своїх любовних зальотах фіаско за фіаском. Згодом на цю ж тему свій роман «Перстень Ганни Барвінок» написав І. Корсак, поглянувши на зрадливого Куліша очима його дружини Ганни Барвінок. За авторським задумом, саме вона й створила того Куліша, якого ми знаємо. М. Суховецький, відкидаючи набридливі міфи й стереотипи, змальовує нашого культуртрегера як пристосуванця й егоїста, який взагалі не здатний на глибокі почуття до будь-кого, який звик використовувати інших людей на шляху до осягнення власної мети.

Набагато симпатичніше на тлі Куліша виглядає у романі «Зустріч у лаврі» Костомаров, хоча чи не найважливішою його рисою поряд із мамійством є страх, що буквально переслідує історика по п’ятах. Він шукає загублений рукопис крамольного вірша Шевченка скрізь: і у власниці дівчачого пансіону мадам де Мельян, де вчителює, і в готелі у Шевченка, і серед студентів-українофілів, і навіть у Юзефовича. Кохання між Аліною Крагельською і її вчителем історії щойно зароджується. Читач іще в передчутті приїзду Ліста до Києва, в передчутті концерту, на якому для славетного музиканта гратиме юна Аліна і Ліст зауважить її. Вочевидь, про все це ітиметься у майбутній, третій частині запланованої трилогії. Поки що Костомаров дбає винятково про свої лекції й кафедру в університеті Св. Володимира.

Найбільше симпатії з-поміж трьох батьків української нації викликає, звичайно ж, Шевченко, який цікавиться жінками не менше, ніж Куліш. Однак Шевченкові симпатії зовсім позбавлені особистого інтересу. Це – прояв емоцій у чистому вигляді навіть тоді, коли він начебто схиляє до подружньої зради Ганну Закревську. Подібні домисли все ж є безпідставними. Для Шевченка, як і для більшості людей, яким судилося жити до сексуальної революції, подружня зрада була неприйнятною, це був дуже тяжкий гріх. Відомий факт про другий арешт Шевченка в Оренбурзі, коли він повідомив свого приятеля Герна про залицяння прапорщика Ісаєва до його дружини. Після викриття Ісаєв доніс про порушення Шевченком заборони писати і малювати. Поет заплатив дуже високу ціну за захист честі Герна, йому відмовили у підвищенні в унтер-офіцерський чин, тобто надії на відносно вільне життя митець остаточно втратив. У випадку реального зв’язку Шевченка з Ганною вродливою поет виявляється не тільки гіпі, співцем «дітей квітів», що суперечить елементарній герменевтиці, а й справжнім негідником і фарисеєм, який вдавався до подвійних стандартів.

Мене вражає наше колективне несвідоме прагнення, аби Шевченко таки не лишився без нащадків. Кілька років тому дуже серйозні вчені стверджували, що син Марії й Михайла Максимовичів насправді був Шевченків. Мені грішній довелося навіть вираховувати, скільки місяців минуло від Шевченкових відвідин Михайлової гори до появи хлопчика в родині Максимовичів. Унаслідок цих підрахунків дитина, яку назвали Олексієм, виявилася недоношеною, тобто у ХІХ ст. практично не мала шансів вижити.

Версія з сином Максимовича, що насправді був таємним сином Шевченка, має ще одне вразливе місце – після Олексія у Максимовичів народилася ще й дівчинка, яку назвали Ольгою, тобто Максимович, що був уже літньою і хворобливою людиною, таки народив іще одну дитину. У романі «Дівчина з голубом» подибуємо іншу версію – Ганна Закревська після зустрічей з Шевченком, а була вона законною дружиною Платона Закревського, народила дівчинку, яку назвали Софією. Якщо вірити автору роману, її так назвали начебто на честь дружини Павла Енгельгардта, яка була благодійницею Шевченка, хоча насправді Софією звали також рідну сестру Платона Закревського. Софія Закревська, до речі, була письменницею, авторкою російськомовних романів, найвідоміший із яких «Інститутка», тобто у родичів були всі підстави назвати дівчинку на її честь. Одне слово: було б, звичайно, добре, якби Шевченко мав нащадків, але, на жаль, їх немає, окрім усіх нас із вами.

А щодо жінок, то достеменно: без їхньої уваги Шевченко явно не був, тому особливо дивно виглядають убогі і якісь облізлі зображення поета і митця, що й досі у нас побутують. Щодо жіночого типу, який подобався Шевченкові, то він віддавав перевагу не тільки брюнеткам, а й натурам пристрасним, таким, аби у них під ногами земля горіла. 

На сторінках романів М. Суховецького читач зустрінеться й з іншими братчиками: Гулаком, Андрузьким, Білозерським, приятелями Шевченка Сенчилом-Стефановським, Афанасьєвим-Чужбинським, Сажиним, приятелем Куліша – Красковським і його дружиною Лисаветою, опікуном Пантелеймона, ректором Петербурзького університету Плетньовим і його донькою Олею, видавцем Ішимовою, яка, перейшовши межу у сорок років, буквально вішається перспективному прозаїку на шию, колом петербурзьких митців із Гребінкою й Тургенєвим включно, сестрами і матір’ю Василя Білозерського, зокрема з Олександрою Білозерською, що згодом стане дружиною Куліша, матір’ю Костомарова Тетяною Іванівною й майбутньою дружиною історика Аліною Крагельською з її подругами, матір’ю й сестрою. Не оминає увагою письменник й високих київських чиновників, попечителя Київського навчального округу Юзефовича, на щоці якого лишився слід від чеченської шаблі, правителя канцелярії київського, волинського і подільського генерал-губернатора Писарєва, що переймається не так зрадами своєї дружини Софії, як невдачами у власній кар’єрі, меншою мірою київського військового губернатора Бібікова, що втратив руку під Бородіним, й побіжно казково багатого цивільного київського губернатора Фундуклея.

Найширше і найуїдливіше письменник висвітлює постать імператора російського Миколи І, який здійснював вилазки «на полювання» до Києва. Ще одна історична постать роману – студент Петров, який склав донос про існування таємного братства, названого на честь Святих Кирила і Мефодія, і знайомий Шевченка, гувернер бібіківського небожа Сипягіна Аскоченський.

М. Суховецького зацікавили скупі відомості про те, що Шевченко, змальовуючи Києво-Печерську лавру, зустрівся там з двома невідомими, які були сестрами, при цьому молодша називала старшу мамою. Цей епізод відбився у повісті «Близнецы». Про цей епізод згадав і Афанасьєв-Чужбинський. Якщо наратор у повісті «Близнецы» зазначив, що згодом він називав молодшу із сестер нареченою, то Афанасьєв-Чужбинський твердив, наче невідома дівчина, яку йому довелося побачити одного разу у товаристві Шевченка, була засватана. Спогадник згадав також її чистий, майже дитячий сміх. Для М. Суховецького цих відомостей виявилося більш ніж досить, аби змоделювати образ Василини Лозовецької, родинна історія якої є центральною поряд із лінією Олі Плетньової у другій частині трилогії під назвою «Дівчина з голубом».

Треба зазначити, що автор рецензованих романів чудово обізнаний і з історичною епохою, про яку пише, і з біографіями тих непересічних особистостей, які оживають під його пером. Здається, він продовжує справу О. Кониського і П. Зайцева. Однак романи М. Суховецького більшою мірою є белетристичними, документалістика письменника не сковує, він дає волю власним домислам і почуванням. І в цьому орієнтується, звичайно ж, на В. Петрова, майстра романізованих біографій Костомарова і Куліша. Здається, обидва романи одеського письменника набули б додаткових граней, якби автор сконцентрувався не тільки на любовних пригодах героїв, а й на побутових деталях, тогочасних звичаях киян, на духові самого міста, на способі життя петербурзької інтелектуальної еліти чи польської шляхти, а передусім – на внутрішньому світі своїх персонажів. Адже поява першої нелегальної української політичної організації – це подія, яка була зумовлена не тільки ходом історії, духом або душею народу, як уважали романтики, а й розвитком внутрішнього життя її творців і учасників.

Як це не парадоксально, але поштовхом до появи українського політичного проекту послужила таки поезія Шевченка, тому українці з повним правом можуть повторити сказане в Біблії: спочатку було Слово…

Прикметно, що й головний документ Кирило-Мефодіївського братства «Книги буття українського народу» (М.Суховецький помилково уживає цю назву в однині – «Книга буття українського народу») називався іще й «Законом Божим». Дехто з дослідників уважав, що така назва була конспірантивною, однак зміст «Книг», як і тогочасне життя братчиків свідчили, що їх надихав дух Євангелія. Куліш писав: «Найвиразнішим параграфом устави цього братства було приречено – тільки тих приймати до себе, хто був знайомий з непорочного життя й праведної освіти». Можливо, Пантелеймону зрадила пам’ять? Можливо, Куліш, як це прийнято у людей, просто набивав собі й братчикам ціну?

Звичайно, ніхто з них не був ані схимником, ані святим. Однак вироки, що їх отримали братчики, роки заслання й знівечене молоде життя перетворили кожного з них на мучеників української справи. Чи були ці романтично налаштовані душі, ці поетичні натури, залюблені в освіті й книжках, які беззастережно вірили в історичне призначення України, готові до такого розвитку подій? Звичайно, були. Інакше Костомаров не боявся б шпиків, а братчики не приховували б свої зустрічі й не крилися б зі своїми «Книгами».

Не надто переконливою видається гіпотеза М. Суховецького про те, що ідея, аби саме з Києва прозвучав клич про об’єднання всіх слов’ян довкола Росії й російського православного царя, належала Писарєву і Юзефовичу. Обидва чиновники начебто хотіли отримати чималі дивіденти від реалізації цього задуму й використати у цій прибутковій справі Костомарова. Отже, за версією романіста, російське і українське слов’янофільство розвивалися паралельно і з одного кореня. Не хочу вдаватися в детальний аналіз російської слов’янської ідеї, її відмінність від української, про що найвичерпніше на українському ґрунті написав І. Дзюба. Зазначу лише, що нині російське слов’янофільство прийнято трактувати диференційовано, а раннє або класичне, представлене Аксаковими, Киреєвськими і Хомяковим, дослідники взагалі називають ідеалістичним. Щодо слов’янофільства Юзефовича і особливо Писарєва 1840-х років, то, напевно, саме третя частина трилогії проллє світло на цю проблему.

 Якщо говорити про точність історичних фактів чи деталей, то, напевно, варто внести кілька коректив. «Історія Малоросії» Миколи Маркевича є п’ятитомником, а не тритомником, як стверджується у романі «Зустріч у лаврі». Крім того, Шевченко читав не тільки історію Маркевича. Набагато більший вплив на нього, як свідчить його поезія і малярство, справила тритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського. Плутанина у Шевченка виникла не з іменем Івана Підкови, а з іменем Северина Наливайка. Джерелом цієї помилки був Срезневський. Максимович, який, як і Шевченко, читав «Запорізьку старовину» Срезневського, також помилково назвав Наливайка Павлом, а Григорія Лободу – Іваном. Шевченко запозичив у Срезневського не тільки ім’я лицаря Наливайка, а й фантастичну версію, наче Лобода зрікся гетьманства на користь Наливайка. Часом М. Суховецький використовує сучасні кліше, наприклад, коли Юзефович читає про потребу вивчати «культуру, побут, національний характер слов’ян у нас і в європейських країнах». Іноді в тексті трапляються й прикрі помилки, зокрема Шевченко, який чудово володів польською, говорить, наче скрізь «потерпів, як поляки кажуть, кльоцку». Насправді ідеться про те, що він потерпів «клєнску», тобто поразку.

 Романізовані біографії М. Слабошпицького й І. Корсака, біографічний роман із філософським підкладом П. Кралюка свідчать про популярність цього жанру в українській літературі. Фройдистські романи М. Суховецького займуть серед біографістики власну нішу у випадку, якщо ці твори рекламуватиме критика, книгарні братимуть їх на реалізацію, а українці виявлятимуть інтерес до власної історії й книжки.

 

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).