«Дервіш і смерть» Меші Селімовича: де наш дім

Меша Селімович. Дервіш і смерть / Селімович Меша ; пер. з сербської Катерини Калитко. — Трускавець: Круговерть, 2017.

Якби тексти вміли світились внутрішнім, лише їм притаманним, світлом, то у «Дервіша і смерті» воно було би малахітовим. Смерть, попри уперту асоціацію з чорним, насправді зелена: усе, що в землю йде, колись проростає пружними стеблами чи соковитою травою. Зелений — це ще й колір ісламу, із прикритими яшмаком силуетами, молитвами і мечетями. І, насамкінець, зелений — це один із кольорів Землі, якщо поглянути на неї із космосу. Простіше кажучи — колір нашого дому. Якщо він, звісно, наш.

Боснія часів занепаду Османської імперії. Ахмед Нурудин, шейх текії Мевлевійського ордену, що в Сараєві, розповідає свою історію: через трагічну загибель брата він вплутується у низку подій, підпадає під ласку й гнів управлінців імперії, знаходить і губить друга, безповоротно зневірюється в людях і зазнає глибинних внутрішніх змін.

Немає дому

Якось увечері Нурудин застає ще одного дервіша, Хафіза Мухамеда, і частого гостя текії, Гасана, за розмовою. Говорять вони про походження світу. Мухамед, попри свій сан, розповідає дивовижні й трохи химерні історії, ніяк, на думку Нурудина, із дійсністю не пов’язані. Історії про те, що життя начебто виникло саме собою: людина у них постає як господар землі, майже незалежний від божої волі. На лагідні докори цей старий, добрий і трохи божевільний дервіш, відповідає: бог так хотів.

Чого насправді хотів бог, нікому достеменно невідомо, та довкола простої історії розгортається суперечка — якщо ми тут, на землі, то чи можна заперечувати, що це наш дім?

«Людина не має свого справжнього дому, вона відвойовує його у сліпих сил», — вихоплюється у Нурудина, і цю тезу можна взяти за вихідну для спроби переосмислення філософської канви роману. Думка про людську «бездомність» спалахнула у дервіша раптово, і — неочікувано сам для себе — її автор виводить продовження: «Може, порятунок людини в тому, щоб усе повернулося назад, щоб знову стати сліпою силою».

Де наш дім? — Немає дому.

Із цієї простої думки, ніби із дерева, проростає багато гілок: страху, неприкаяності, ілюзорності і навіть байдужості. Страху, бо природа людині чужа й непідвладна і колись-таки відвоює своє. Неприкаяності, бо куди рухатись без підвалин. Ілюзорності, бо всі наші здобутки марні. А байдужість — як похідне від переліченого.

Ця «бездомність» стає підґрунтям для неприйняття: йдучи містом травневої ночі, дервіш лютує через буйство життя довкола — млосні шепоти закоханих, пахощі весни, радісні співи пияків. Для нього це все — несправжнє, гріхи проти віри, дурість нерозважливих людей; на противагу їм він шукає тільки спокою і споглядання.

Споглядання тут як антонім дії, бо будь-яка дія неминуче веде до втрат. Так, коли у воротах текії завмирає утікач, Нурудин переживає болючі хвилини вагання: допомогти чи не допомагати. Кожен вибір тягне за собою наслідки, за кожним вибором може критися помилка. Не робити вибір — не робити помилки. Хиткий прихисток, бо від світу не сховаєшся, що, власне, і стається: світ витягує дервіша із маленького простору текії у великий світ інтриг Оттоманської Порти.

Дім — де твоя земля

Від «нічого» («немає дому») рух йде до більшого й більшого, доки останнє знову не стає «нічим». Так «ніщо» може стати країною чи просто краєм, а із ними — історію, звичаями й звичками. Певно, так сталося із найкращим другом Нурудина — Гасаном. Перед ним були відкриті усі двері Стамбула із гідними посадами та шляхетним товариством, а цьому чоловікові немає нічого милішого від рідного Сараєва. Для Гасана, який полишає принади життя у самому серці імперії заради гуртоправства, рідне місто — як центр обертання, точка, потрібна для того, щоб завжди було куди повертатися.

«Ми найсумніший вілайєт на світі, найнещасніші люди на землі, втрачаємо власне обличчя, а чужого набути не можемо», — роздумує Гасан над трагедією свого народу. Йому це болить, він шукає хоч якогось пояснення: так, показує Нурудину Джемаїла — красеня до торса, а нижче — каліку із сушеними корчаками замість ніг. Найсумніше те, що шкоди Джемаїл заподіяв собі сам, якось зоп’яну поштрикавши гострим ножем стегна:

Джемаїл — це справжня наша суть, боснійська. Міць на костурах. Сам собі жертва. Ряснота без напрямку і сенсу.

Із Гасанових роздумів так і не збагнути, чи біда в якихось національних рисах, чи в тому, що живуть боснійці «на перехресті світів, на кордоні народів», де кожен «може їх вдарити» і де завжди «вони комусь винні».

Дервіш ставиться до роздумів друга із цікавістю, та не до кінця їх сприймає. Для нього є важливіші речі — вища правда і божий закон. Він не бачить боснійців, а бачить людей — усюди однакових, усюди слабких.

Дім — усюди

Коли «ніщо», розростаючись, досягає вершини, воно стає усім — всесвітом, вічністю. Або, навпаки, крапкою, простором, стиснутим до розмірів рідного містечка, вулиці чи дому. Так, зрештою, і сталося. Тобто — і так, і так.

Перед самою смертю до Нурудина приходить юнак, можливо, навіть рідний син. Приходить із села, де дервіш виріс, де минули важливі миті його життя. Ці спогади вихором накривають ще зовсім не старого чоловіка — вервечка днів пролітає перед очима, він розмірковує, чому трапилося саме так, а не інакше, згадує і свою втрачену любов, і страхи війни. Юнак перед ним — як він сам: ті ж світлі сподівання.

Ця зустріч — символ колеса життя, його змінності й одноманітності водночас. Наприкінці дороги дім для Нурудина — це дім його дитинства, село, де він зазнав перше і єдине кохання. Усе максимально стиснулося, як перед вибухом.

Історія ж Гасана, якому довелося втікати десь за межі кордону, — це історія розширення. Там, де колись був дім, його вважають злочинцем, і межі простору розростаються у різні боки — для нього дім тепер якщо не «усюди», то не там, де був раніше. І, безсумнівно, Гасанове коло збільшилося, а не зменшилося.

Усі ці ланки — від крапки до всесвіту — насправді умовні. Дім, певно, — це про відчуття органічності і внутрішньої сили. І якщо дервішу її таки забракло, то Гасану — ні. Гасан, до речі, єдиний герой, який не живе набутими суспільними моделями. Він відкидає «правильний», нав’язуваний ззовні спосіб життя, натомість випрацьовує свій, інакший, гармонічніший. Прикметно, що і його, і дервіша спіткала не надто щаслива любов. Тільки Гасан радіє рідкісним зустрічам і не зраджує своїм почуттям, а Нурудин — відпускає, здається, закривається. Вони по-різному ставляться до світу: перший — відкритий і доброзичливий, другий — закритий, ворожий. Зрештою, і дім такий у них: у першого — весь світ, у другого — загублене у темних шарах молодості материне село.

Малахітове світло згасло. Ще мить, і неживе тіло дервіша накриють джубе. Попереду щось або зовсім нічого — ніч, із якої проростатиме трава. Врешті-решт, він сам урівняв життя зі смертю:

«Живі нічого не знають. Навчіть мене, мертві, як померти безстрашно, чи принаймні не сповнитись жаху. Бо смерть — це таке ж безглуздя, як і життя».

Анна Лип’ятських

Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі