Коли руйнуються імперії й долі: історичне тло роману про любов, зраду і все на світі

Дві тисячі сімсот дев’яносто чотири кілометри. Із півночі Італії на південь – і назад.

Sprachgruppenzugehörigkeitserklärung. Слово із тридцяти шести літер та одинадцяти складів. Перекладається з німецької як «Декларація про належність до мовної групи».

У романі відомої італійської письменниці і сценаристки Франчески Меландрі «Ева спить» немає випадкових цифр або фактів: тут усе переплетено в такий міцний життєвий і сюжетний вузол, що виплутати окремі ниточки оповідей практично неможливо. У цьому сіль роману. І водночас це – його ахіллесова п’ята.

«Ева спить» – роман, у якому усього настільки багато, що без довідників не розібратися. Причому довідники знадобляться історичні, географічні, етнографічні, мовні, психологічні. І на додачу – у пригоді стануть іще й кілька кулінарних книг.

Історико-географічна канва: без карт не розібратися

«…говоримо “Альто-Адажіо”, коли дивимося із італійського боку, і “Південний Тіроль”, коли дивимося з німецького боку»…»

На перший погляд, сюжет роману дуже простий: сорокарічна, стильна, успішна й насправді дуже самотня Ева подорожує поїздом із півночі Італії на південь, щоб попрощатися зі смертельно хворим чоловіком, котрому так і не судилося стати її вітчимом. Під час мандрівки Ева роздивляється краєвиди Італії та кілометр за кілометром згадує своє життя.

Але все дуже просто – лише на перший погляд. Бо Еві доводиться не просто подолати одну тисячу триста дев’яносто сім кілометрів в одну сторону. Вона прямує з півночі на південь – і з кожним кілометром разюче змінюється все: від клімату до місцевих страв та національного вбрання. І тут мимоволі постає запитання: як Сицилія з її спекотним літом, м’якою зимою та сиром пекоріно може бути частиною тієї ж країни, що й Південний Тіроль із його гірськолижними курортами, довгою зимою та сиром ґраукезе. Доведеться подивитися на карту, щоб усвідомити дивовижну річ: провінції Больцано, про яку йдеться, географічно не пощастило. Із позицій Італії – це північ Італії. Але з позицій Австрії – це південь Австрії. І це – чи не найбільша трагедія, котра спіткала тірольців по завершенню Першої світової війни.

Перша світова ознаменувалася розпадом Австро-Угорської імперії, унаслідок чого всі хапали, хто що встиг. Італії 1919 року дістався ласий шмат Тіролю – його південь. Тоді як усі інші тірольські землі лишилися австрійськими. Усе б нічого, але вісімдесят шість відсотків південних тірольців говорили німецькою, ще чотири відсотки були ладинами (місцева етнічна група) і лише вісім – італійцями. Здавалося б, разом із Південним Тіролем Італія отримала головний біль. Але від Больцано до Рима – аж п’ятсот двадцять кілометрів, тож проблеми, перш ніж урядовці взялися до їхнього розв’язання, накопичувалися й загострювалися роками. І називалися ці негаразди – переділ земель, вимога перегляду кордонів, сепаратизм, тероризм, мовне питання, політика італізації населення, вимоги автономії і тощо, тощо, тощо.

Ось власне на цьому масштабному й епічному – географічному та історичному – тлі Франческа Меландрі змальовує своїх героїв: упосліджених, нужденних, відчайдушних, загнаних життям у кут тірольців, для яких найскладнішим і водночас критично важливим є питанням, «ким вони більше почуваються: німцями чи італійцями».

Нужденність та її вибір

«… Тієї ночі… у Сен-Жермені підписували мирну угоду, за якою держави, що перемогли у Великій війні, насамперед Франція, бажаючи покарати вмираючу Австрійську імперію, віддали Південний Тіроль Італії…. Тієї ж самої ночі померли обоє його батьків, з інтервалом у три години, зметені іспанкою. Наступного ранку Герман прокинувся сиротою, як і його край, Південний Тіроль, що залишився без своєї Vaterland, Австрії…»

Франческа Меландрі виводить щастя-долю людей зі щастя-долі їхньої країни. Усі персонажі – мізерні, нужденні й нещасні. Вічні сироти, позбавлені любові. Причому – любові будь-якої. І батьківської, і державної.

Герман не лише змалку лишається сиротою. Він на все життя лишається неприкаяним. Зломлений духом, як і його Тіроль, він не лише ніколи не сміється. Він не намагається захищатися. Причому не лише не захищається сам, а й кидає на поталу недолі свою сім’ю – вічно перелякану дружину Йоганну та трьох дітей – мовчазного Петера, затуркану Аннемарі та прекрасну Ґерду.

Герман Губер – Евин дідусь. Франческа Меандрі майстерно показує, як усього через покоління – від дідуся до онуки – змінилося життя й побут як тірольців, так і європейців загалом. Якщо Герман був кнехтом (наймитом) і спав у власній змерзлій сечі на горищі, то його онука Ева – фахівець зв’язків із громадськістю, котра влаштовує світські заходи й вільно подорожує світом.

Утім, у хитросплетіннях родинних зв’язків із першого разу не розібратися. Франческа Меландрі жонглює іменами в тексті так, нібито читач уже в курсі, хто кому доводиться якою водою на киселі. Варто трошки відволіктися, і все – ниточку родинних зв’язків втрачено. Треба повертатися й перечитувати. А нашаровані на історичне тло родинні конфлікти й перипетії для неуважного читача можуть стати непролазними хащами. Особливо якщо врахувати, що кожна незначна, на перший погляд, деталь у подальшому набуває важливого для оповіді значення.

Політика, історія і ще раз політика

«Був єдиний спосіб по-справжньому романізувати цей прегарний верховинний край – там мають жити тільки італійці. І не досить того, що фашистський уряд стимулював і підтримував потік мігрантів із інших областей, у надії, що настане день, коли німецькомовні південні тірольці виявляться меншиною на своїй землі. Ні, вони повинні забратися звідси.»

Диктаторські режими ніколи не вирізнялися оригінальністю в методах досягнення своїх цілей. Так само, як політика й політики вкрай рідко замислювалися над тим, що їхні рішення ламають долі тисяч і тисяч людей. Певно, це – лейтмотив роману. Франческа Меландрі скрупульозно і в деталях відтворює як методи тиску на тірольців, так і інструменти спротиву цьому тиску.

Підступи, подвійна гра, свята віра у правильність рішень, невміння йти на компроміси й занадто дорога ціна цих компромісів, терористичні акти, вандалізм – усього цього і в Тіролі, і в Італії, і на сторінках роману не бракує.

Щоб змалювати прірву між можливим і бажаним, авторка паралельно виводить двох героїв. Описує дії, сумніви та рішення Сільвіуса Маньяго – особи історичної, авторитетного й дуже яскравого політика Південного Тіролю, та Петера Губера – брата Ґерди та дядька Еви, мовчазного мисливця, затятого тірольця й пішака, який стає даремною жертвою в чужій політичній грі.

Власне, особиста трагедія Ґерди, а разом із нею і Еви, також має політичне підґрунтя: Ґерда так і не виходить заміж за чоловіка, якого любила понад усе, а Ева так і не отримує вітчима, який цілком міг замінити їй тата, – саме через політику: чи могла проста південнотірольська німецькомовна жінка (сестра терориста й мати-одиначка) стати за дружину італомовному військовослужбовцю з Корпусу королівських карабінерів?

Без трьох німецьких «К», але й без італійської пристрасті: жіноче щастя по-тірольськи

«Ґерда Губер усе життя пітніла між плитою і дошкою для нарізання, я ж одягаюся в моделі Армані й організовую світські заходи – а все ж з нас двох саме вона видається королевою.»

Тема кохання, зради й жіночого щастя – найбільш ємка й болюча. Якби з роману вилучити всі інші сюжетні нитки, лишився б голий і розпачливий кістяк самотньої жіночої душі, котра так і не заслужила на любов і щастя.

Франческа Меландрі не дає права на звичайне людське щастя жодній (!) жінці в романі.

Свого часу Герман одружується з Йоганною, бо йому «здавалося, що маючи поруч жінку, яка кожним своїм жестом проситиме пробачення за своє існування, він зможе забути сором, безсилля, гнів і самотність». Як результат такого шлюбу, їхні діти – Петер, Аннемарі й Ґерда – зросли не просто в нелюбові, але ніколи не чули, щоб батьки сміялися.

Старший із синів, Петер, одружився з Лені також без любові. А за кілька років їй світила доля залишитися самій із дітьми, бо чоловік подався «в терористи».

«Лені не знала, де Петер. Вона не знала, куди він ходить, що робить і навіщо. Вона цього ніколи не знала й не питала. Вона навіть не була певна, що той чоловік, котрий виліз із її ліжка кілька годин тому, був тим самим, кому вона дуже давно давала вірність перед Богом».

Ось в цьому «не знати й не наважитися запитати» криється певна глибинна чи то жіноча філософія, чи то жіноча психологія: Франческа Меландрі позбавляє своїх героїнь права запитувати. Більшість рішень вони ухвалюють у сліпому незнанні. Така їхня доля.

Найтрагічнішою ж насправді є доля Ґерди. Її життєва трагедія підсилюються й відтіняється її шаленою вродою. Бідолашна Ґерда не просто гарна – вона прекрасна. І це її не рятує.

Нема сенсу переповідати її біографію: вона до болю банальна. Батько відправив шістнадцятирічною гарувати кухаркою в готель, коханий (і заможний) хлопець кинув вагітною, викидень викликати не вдалося, мати з горя померла, батько – зрікся, дитину довелося віддати на виховання в чужі руки, бо працювати з нею не вдавалося. І так далі – сто й одне лихо на плечі окремо взятої жінки. Ну, і вишенька на цьому торті з нещасть – неймовірно щира й глибока любов Ґерди до Віто, італійського офіцера. Любов взаємна й ніжна, до скону. Але в кращих традиціях самокопирсання й жіночої алогічної жертовності Франческа Меландрі змушує героїню відмовитися від свого щастя. Здається, авторка передає куті меду. Але насправді вона суворо дотримується логіки оповіді: «горе тим донькам, чий батько не має любові – їм не судилося почуватися коханими».

Щасливою складно назвати й Еву. Хоча вона красива, успішна, екстравагантна. Але – самотня, як і всі жінки у Меландрі. Подорож Еви з півдня на північ Італією і назад – це насправді спроба знайти ключик до жіночого щастя. І ніщо не віщує «жили довго й щасливо»: його в системі південнотірольських координат у принципі, здається, не існує.

Франческа Меландрі прямо не говорить, але відверто натякає, що у краях, де жінки для душі носять дірндль (традиційний тірольський жіночий національтний костюм), але для кар’єри мають вивчити іспанську, важко бути цілісною особистістю. Руйнація імперії б’є по долях людських і через кілька поколінь.

І про мову – слово

«Ласкаво просимо до Тіролю/Альто-Адажіо, царства двомовності»

Тема мовної політики і мовних переслідувань чи не найбільш зрозуміла українському читачеві. Адже після того, як німецькомовний Південний Тіроль став італійською провінцією, італійська влада швидко зрозуміла, що «не досить заборонити учням свою рідну мову, примушуючи їх натомість вчити напам’ять вірші Джозуе Кардуччі». Незабаром політика звелася до того, що вивчати німецьку забороняти перестали. Вивчати італійську – ніхто не силував. Але знайти роботу можна було лише за умов знання італійської. Нею також велася державна документація й видавали документи. Ефективно й просто.

Про двомовність Тіролю не лише оповідається – ця двомовність рясно інкрустована в текст. Бо, наприклад, усі південні тірольці вирішили, що «краще почати лаятися італійською, навіть у себе вдома. Проте ніхто не міг з впевненістю сказати, чи не було в тому сподівання, що daitscher Gott добрий німецький Бог не надто знає чужі мови: можливо, лайку walsche він гаразд не зрозуміє і образиться трохи менше». Таких пасажів, які стосуються не лише лайливих слів, а практично всіх сфер життя, у тексті не бракує. Тож варто поспівчувати й подякувати перекладачеві: щоб передати всі ці мовні, не позбавлені політичного присмаку, тонкощі й нюанси, довелося попрацювати.

Солянка збірна, їстівна, іспано-тірольська

«За очевидних обмежень романного жанру я намагалася якомога точніше дотримуватися історичних подій (Франческа Меландрі)»

Франческа Меландрі як досвідчена сценаристка, певно, усвідомлювала, що охопити все – навряд чи вдасться. Але вона – спробувала. І даремно. Тому що в романі, окрім уже згаданих сюжетів, присутня також тема порушення трудового законодавства, підписання Шенгенської угоди, повернення на телеекрани італійської зірки Міни, права сексуальних меншин і можливість вибору віросповідань. Найгірше те, що жодна з тем не є другорядною. Вони всі варяться в одному горщику – і проковтнути це за один раз важко. Фактично неможливо. Хоча авторка активно допомагає читачеві: текст чітко структуровано. Розбито на розділи, одні з яких позначено роками (коли йдеться про опис минулого), інші – кілометрами (коли подорожуємо разом з Евою). Але про все оповідається так, ніби читач має вже давно бути в курсі… про що йдеться. Тому це той випадок, коли текст краще читати двічі: спочатку, щоб розібратися зі змістом, а потім – щоб насолодитися його глибиною і різнобарвністю.

Рекомендації насамкінець

«Ева спить» Франчески Меландрі важко назвати легким чтивом. Книжку не вийде погортати. Її доведеться читати. Не по діагоналі, а вдумливо. Але вдумливому читачеві роман щедро віддячить глибокими емоціями, яскравою образністю, італійським колоритом і неабияким гумором. Бо чого-чого, а почуття гумору Франчесці Меландрі – не позичати.

«Ева вирішила. Коли буде наступний перепис мовної належності, заповнюючи Sprachgruppenzugehörigkeitserklärung, у графі «етнічна належність» вона напише: КИТАЯНКА. Зрештою, її мати родом із Шанхаю».

До чого тут Шанхай? Окремо варто було б розповісти, що в Південному Тіролі був ще й Шанхай. Але про нього вже самі прочитайте…

Аліна Акуленко

Аліна Акуленко — журналістка, медіатренерка, авторка книжки про ідеї, що змінюють не лише вас: «Побачити свої зірки в калюжі».