Три «С» Філіпа Рота: свобода, секс і смерть

 

Філіп Рот помер, а ми так і не написали йому листа. Ідея про лист подяки за його літературну творчість виникла у нас з чоловіком у період гострого захоплення цим американським письменником, коли його романи множилися на наших книжкових полицях з геометричної прогресією. Рот написав їх чимало, — близько 30, тож регулярно поповнювати домашню бібліотеку його творами було доволі просто.

Єдиною інтригою було, чи встигне він отримати Нобелівку до своєї смерті.

Щоправда, це були російські переклади — українською Рота видали лише цьогоріч; першим перекладеним на українську романом видатного американця став один з його «хрестоматійних» творів — «Американська пастораль». Така неувага до Рота з боку українських видавців трохи дивує, адже цей письменник за життя став класиком, намертво ввійшовши в канон американської літератури. Рот отримав чи не всі престижні літературні премії. Єдиною інтригою було, чи встигне він отримати Нобелівку до своєї смерті. Не встиг, хоч і помер у солідному віці 85-ти років (з них 60 він активно писав).

Окрім усесвітньої слави, ще однією причиною, чому Рот теоретично мав би зацікавити український літературний ринок, було його коріння. Батьки Філіпа Рота були єврейськими емігрантами з Галичини, тож популярне нині відшуковування «українського сліду» могло б стати додатковим плюсом у розкрутці письменника для українського читача. Звісно, сам Рот і близько не ідентифікував себе як українця (хоча й особливо відзначав літературу Східної Європи, зокрема у його особистий Топ-10 книжок увійшли оповідання Бруно Шульца), та й стосунки з власною ідентичністю у нього були досить складними. Через кілька відвертих, скандальних романів він здобув славу антисеміта, хоча уся його література просякнута єврейською тематикою не менше за американську. Рот передусім американець — країній індивідуаліст, співець людської свободи і руйнівник національних традицій й загалом того, що зазвичай називають «традиційними цінностями». Здається, що Рот був бунтарем в усьому, зокрема й у ставленні до власної ідентичності, тож тема коріння, національної чи расової ідентичності й відриву від неї — провідна для його творчості.

Утім, Рот не бунтар у американському «рок-н-рольному» дусі, його «ворохобня» не нестримно діонісійська, бездумна, а радше раціональна, прискіпливо вивірена, іноді навіть занудно-«правильна». Цей змістовий оксюморон дуже характерний для його стилю, поєднання здавалося б непоєднуваних речей — одна з характерних ознак письма Рота.

Його герої зазвичай тягнуть на ідеальних людей, ніби втілюючи у своєму житті принципи грецької калокагатії — єднання фізичної краси та духовної досконалості. Вони добре освічені, інтелектуальні, фізично розвинені і духовно багаті. Однак усі вони містять в собі певну внутрішню червоточину, якесь невитравне «людське тавро» (однойменний роман Рота 2000 року зазвичай називають його найкращим твором), яка зрештою розбиває усі їхні раціональні потуги й призводить до раптового краху в житті. Рот доводить, що впасти і зруйнувати себе можна у будь-якому віці — як у 30, так і в 80, — надто якщо на цю людську червоточину накладається безжальний фатум, нерідко у вигляді якогось алогічного, недоладного, сліпого випадку (найкраще це раптове падіння описане у романі «Обурення» 2008 року).

Витоки цього ротівського руйнівного «тавра» завжди криються у двох джерелах — страху смерті та сексі як єдиному засобі, здатного бодай на кілька хвилин цей страх подолати. Ерос і танатос — здавалося б, що може бути банальнішим; це ж стовпи літератури, усі письменники так чи так пишуть про секс і смерть… Проте у Рота ці теми наближаються настільки впритул до абсолюту, що десь далеко плаче не лише Фройд і Аїд, а й усі психоаналітики із хтонічними богами разом узяті. Тоді як ще один виходець із сім’ї єврейських емігрантів, майже одноліток Рота, американський письменник Ірвін Ялом пише, як позбутися страху смерті, Філіп Рот препарує цей страх із точністю хірурга і запалом мазохіста.

У романі «Звичайна людина» (2006) страх смерті набуває натуралістичних форм, він тхне смородом старого тіла, згасання і тлінністю буття. У цьому творі Рот залишає свого протагоніста сам на сам зі прийдешньою смертю, такою невблаганною, що їй абсолютно нічого протиставити. Хіба що секс, але ще один страх Рота — втрата потенції, згасання сексуальної міці — робить цю єдину розраду неможливою.

Секс у творчості Рота такий самий нав’язливий, як і смерть. Власне, саме завдяки ньому Рот і прославився ще у 36 років. Його роман «Справа Портного» вийшов у 1969-му, і хоча сексуальна революція була ще в розпалі, відверта, зухвала, епатажна, непристойна книжка Рота збурила літературне середовища не лише в США — так Рот став всесвітньовідомим. Уся книжка побудована як монолог інфантильного молодика Алекса Портного в кабінеті психоаналітика, де він зізнається у сексуальній залежності і розповідає, що злягався з телячою печінкою (Рот не цурається подібних контркультурних прийомів і в інших романах), та звинувачує у своєму сексуальному неврозі авторитарну матір і лицемірне традиційне єврейське виховання. У «Театрі Шаббата» — романі, який Рот вважав своїм улюбленим нарівні з «Американською пасторалю», — американський письменник  доводить тему сексуальної залежності і збочень до максимуму. Це порнографічна, безжальна, люта, сильна книжка демонструє протест старого лялькаря, що поступово божеволіє після смерті своєї немолодої коханки, яка таємно розділяла його непомірно бурхливу тягу до сексу протягом 13 років.

«Театр Шабатта» — дуже психологічна книжка, і це ще одна з особливостей стилю Рота. Якщо вдатися до академічних визначень, то найкращим визначенням стилю цього письменника є «психологічний реалізм»: його письмо гостре, чітке, ясне, сердите, інтелектуальне і надзвичайно глибоке. Філіп Рот не надто вдається до традиційних прийомів постмодернізму, його «загравання з читачем» проявляється у вигляді нелінійної форми викладу чи алюзій чи непрямих посилань на певні літературні твори. Але все це відбувається без жодної гротескності, химерності, магії, містики чи релігії (письменник вважав себе атеїстом). Рот ніколи не створює казку, тому його романи не закінчуються хепі-ендом.

Хоча Рот нерідко вдається до постмодерністського прийому конструювання паралельної реальності, він також створює альтернативну історію, як-от у романі-бестселері «Змова проти Америки». У цій книжці письменник досліджує американську ідентичність і роздумує над тим, яким могло б бути демократичне американське суспільство в умовах тоталітарної нацистської ідеології. За Ротом, цю ідеологію у США насаджує льотчик Чарльз Ліндберг, який переміг на виборах 1940 року Франкліна Рузвельта й укладає союз з гітлерівською Німеччиною. «У країні й справді існує змова, і я без жодного зусилля перерахую її складові. Це істерія, невігластво, злоба, дурість, ненависть і страх», — напише у цьому творі Філіп Рот, який до кінця життя змагатиметься з такими проявами людської сутності із завзяттям просвітника й руйнівника міфів. Так, він гнівно обурюватиметься своїми співвітчизниками у вже згадуваному романі «Людське тавро» за публічне цькування Білла Клінтона за сексуальний зв’язок із Монікою Левінскі.

І хоча Рот й дожив до часів компанії #me_too, він уже не писав не лише викривальних суспільну мораль романів, а й романів узагалі. Його останнім твором стала «Немезіда» — роман, що вийшов у 2010 році і який розповідає про дитячого тренера, що опиняється в епіцентрі захворювання поліомієлітом в одному з єврейських кварталів Ньюарка (рідне місто Рота). Це дуже людяний роман, де головний герой — не типовий ротівський егоїст, зосереджений лише на собі, а людина, здатна на жертву. Після цього роману Рот заявив про закінчення літературної діяльності. Згодом він уклав контракт з письменником Блеком Бейлі, який писатиме його біографію, вочевидь, саме так, як хотів Рот (до речі, більшість романів письменника значною мірою автобіографічні).

Певно, великий письменник із притаманною йому скрупульозністю так готувався до смерті — події, яку він так боявся все своє життя. Хоча, здається, ці страхи були невротично перебільшеними, адже, на відміну від більшості «звичайних людей», про нього пам’ятатимуть ще довго. «Він закарбував себе у вічності», — могла проголошувати якась пафосна епітафія, але Рот не любив патетики, тож краще написати, що, зрештою, він таки переміг смерть своєю творчістю.