«Бог Дрібниць» Арундаті Рой: туга за втраченим

Арундаті Рой. Бог Дрібниць / пер. з англ. Андрія Маслюха. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 432 с.

Удень Міначал розмірений і тихий — сіро-зелена ріка із дрібною рибою й липкими водоростями. На гладкій поверхні мирно віддзеркалюється горішнє небо й довколишні дерева, проте рибалки знають, якою небезпечною може бути вода — знавіснілою й темною. Саме під її чорнильним покривом потонула маленька дівчинка, занапастили себе коханці і пережили страшну втрату двоє семирічних близнюків. Ріка у романі — й символ Утрати, й метафора непередбачуваності життя. Власне, втрати і туга за втраченим переслідують усіх героїв «Бога Дрібниць», задаючи основний настрій роману.

Кінець 1960-х. На берегах Міначала розкинулося невелике індійське містечко: давній, але потроху загниваючий світ традицій і каст, комуністичний рух, краса довколишньої природи і потворність людських вчинків. До батьківського дому повертається Амму — розлучена молода матір двох близнюків, Рахелі та Ести, — і «якось уночі закохується у чоловіка, якого її діти люблять удень». Цей чоловік — Велюта, параван, парій, тобто представник найнижчої, позаварнової верстви населення в Індії. Їхній зв’язок порушує основні закони тогочасного суспільства, а там, де є «порушення», часто є й «покарані».

Бог Утрати і Бог Дрібниць

Назву роману можна зчитувати подвійно. Насамперед це відсилання до Велюти: Амму називає його Богом Дрібниць — чотирнадцять днів своєї любові вони провели посеред дрібного: із ним вона зачаровано розглядала незграбних гусениць, риб, мурах чи часникове лушпиння. Ночі ставали невагомими, розсипалися, як хмара дрібним дощем.

Друге тлумачення не таке очевидне: це своєрідне the devil is in the detail, адже у романі вчувається певний фатум — маленькі події уклалися у велику трагедію. У манері Рой це обростає містичністю, так ніби усе було заздалегідь визначено й вирішено. Це якийсь напівархаїчний страх перед чимось настільки ж непідконтрольним, як і стихійним. Проте авторка припускається суттєвої помилки: непідконтрольними є події, а не вчинки.

Подія — коли човен перевертається посеред ріки і троє дітей опиняються у водах темної ріки. Вчинок — коли Велюта говорить «я не хочу, щоб ви влаштовували на ріці якісь дурні ігри», та все одно лагодить дітям човна.

Зрештою, справа не у пошуку «винних», бо оперування категоріями провини і покарання заздалегідь неправильне. Річ у тому, що рішення і вчинки призводять до результатів. І все, що у романі відбулося — не страшний фатум і впорядкованість випадкових деталей, це результат рішень різних людей. Якщо Рой і хотіла зобразити нестримну й страшну силу життя, то їй вдалося лишень передати безглуздість деяких індійських традицій і забобонів та безкінечну недосконалість людської природи.

Бог Дрібниць — це таки Бог Утрати. Й Утрата тут мала би бути суто мільтонівська — як історія гріхопадіння і туга за Втраченим раєм.

Стилістика й переклад

Рой творить окремий світ — сповнений вологи й ароматів, із червоними квітами бананового дерева і запашним джемом Маммачі. Вона не описує, а оживляє дні Айеменема, тож у якийсь момент починаєш — нарівно із героями — бачити, чути й відчувати.

У романі багато наскрізних образів і характерних прийомів, уміло вплетених у текстову канву. Так, час від часу на серце Рахелі сідає холодний нічний метелик із густими щетинками, позначаючи важкі і неприємні моменти у житті дівчинки. Чи запах старих троянд на легкому вітрі: попри поетичність, це символ лиха і смерті. Він із Естою, коли помирає його старий пес; із Естою і Рахеллю, коли ховають Софі-моль, коли трощать і калічать Велюту.

Авторка використовує регістр для позначення логічних наголосів чи виділення смислових слів. Цей її прийом не повсюдно збережений в українському виданні, що перекладач Андрій Маслюх коментує таким чином: «Я намагався зберігати ті великі літери, де тільки міг, але іноді вони надто вже різали око — в нас цей прийом не дуже поширений. Одне слово, вийшов такий компромісний варіант. Власне, переклад — це ж завжди мистецтво компромісу, пошук золотої середини. Врешті-решт, в українській маємо таку класну штуку, як вільний порядок слів — чудовий інструмент для логічного наголосу».

Незабаром українською з’явиться ще один роман Рой: перекладач «Бога Дрібниць» працює над «Міністерством граничного щастя», що також вийде друком у «Видавництві Старого Лева». Це другий роман письменниці після двадцяти років перерви.

«Захоплюватися поневолювачами і зневажати себе»

За «Бога Дрібниць» письменниця у 1997 році отримала Букерівську премію. І хоча після цього вона тривалий час не бралася за художню літературу, все ж опублікувала низку публіцистичних оглядів та есе, зокрема й на довколаполітичну тематику. Рой — політична активістка, представниця лівих поглядів та антиглобалістка.

Політичні погляди письменниці вчуваються й у її романі: часом цілком відверто, часом непомітно, ховаючись за незначущими на перший погляд елементами сюжету. Родина Амму займається виробництвом маринадів та різного варення. Невелике уміння матері переросло у сімейну справу: прикметно, що поки консервування робиться кустарно, воно приносить сім’ї добрі прибутки, варто ж за справу узятися синові Чако — який, до речі, закінчив Оксфорд — усе сходить нанівець. Так ніби закупівля обладнання, унормування рецептів та друк етикеток — це зло західного світу, несумісне з індійською дійсністю.

Чако говорить про забуті голоси предків і про те, що їхній розум пойняла війна — війна, яка змушує захоплюватися поневолювачами і зневажати себе. Амму при цьому глузує з брата, що одружився на англійці. Коли ж колишня дружина з донькою приїжджають до Чако на Різдво, кухарка делікатно цілує гості руку, що більше скидається на те, ніби вона нюхає її долоню. Захоплена англійка запитує, чи й чоловіки з жінками роблять так само, на що Амму відповідає зухвало і навіть трохи грубо: мовляв, «ми так робимо дітей». Пізніше, кохаючись із Велютою, вона це згадає: «Авжеж, Марґарет, ми так робимо». Ця відверта ворожість то тут, то там виринає по всьому тексту — як олійні плями на воді.

Ставлення до такої позиції Рой залежить від політичних поглядів читача та його перебування поза та у контексті різних історично-соціальних досвідів. Умовно кажучи, важко давати оцінку думкам і почуттям індійців щодо англійців, не перебуваючи на місці самих індійців. Водночас, якщо сприймати глобалізацію як об’єктивний процес, а антиглобалізаційний рух як реакційний утопізм, то намагання героїв триматися за деякі свої традиції й погляди не тільки безглузде, а й часом згубне.

Рой із сумом описує, як деградує мистецтво вистави катакалі, розповідаючи, що танцівники стають місцевим колоритом і вимушені розважати туристів. Причому самі туристи набувають виключно негативних рис: вони не здатні зосереджуватися, тому вистави подають у скороченій версії; вони обов’язково заможні; показувати їм історії — це завжди приниження. Таку риторику можна зрозуміти, проте є, певно, різні туристи. Зокрема, зацікавлені й уважні — неважливо, заможні чи ні, — які щиро переймаються чужою культурою. Тоді приниження перетворюється на взаємодію. Навіть якщо певні суспільні трансформації спричиняють занепад жанру, то варто мислити не категоріями винних, а категоріями причин і наслідків. Цього роману, до речі, бракує — він наскрізно чуттєвий, й годі тут шукати якоїсь логіки.

Усім забракло любові

Чотирнадцять ночей нестримної любові Велюти й Амму викликають асоціацію зі стрічкою Пітера Ґріневея «Кухар, злодій, його дружина та її коханець». (Досить іронічне порівняння, якщо зважати, що Ґріневей — британець).

Персонажі фільму — як і персонажі книги — проймаються нестримним потягом одне до одного, доволі ескапістськи проводять дні чи ночі за любощами і врешті-решт за це розплачуються. Обидві пари порушують закони: одна — консервативного світу індійської громади, інша — жорстокості ганстерівського товариства.

Важко сказати, чи люблять ці коханці одне одного: скидається на те, що вони лишень страшенно хочуть любити. У обох випадках ініціаторками більшою мірою стають жінки, і це жінки недолюблені, жінки із негативним досвідом грубого із ними поводження, жінки, чиє тіло прагне тілесних насолод. Через це «порушення» — які для обох героїнь закінчуються смертю їхніх коханців — скоріше видаються порушеннями заради сексу та потреби у любові як такій, а не заради почуттів, що мають розвиток і стосуються різних рівнів взаємодії.

І у фільмі, й у книжці страждають діти. Є у цьому щось символічно-жорстоке, адже саме діти — це ті, хто за себе постояти не може, і ті, хто рішень переважно не приймає. Частіше рішення приймають за них. У «Богові дрібниць» страждають близнюки та племінниця Амму; у ґріневеївській стрічці — маленький хлопчик, помічник кухаря. Він носив коханцям їжу до укриття і за це розплатився життям.

Любові забракло у книжці всім:

  • Крихітці-кочамі, яка колись закохалася у святого отця і, не отримавши взаємності, з роками стала злісна й жорстока — саме вона зіграє не останню роль у трагедії Амму і Велюти;
  • Чако, для якого смерть доньки набула більшої ваги, аніж любов до сестри та племінників;
  • Паппачі, який лупцював дружину латунною вазою для квітів і грубість та злостивість якого зробили Амму жорсткою;
  • Маммачі, яка пробачала сину те, що не змогла пробачити донці.

Продовжувати можна й далі. Власне, кожен із героїв колись Втратив, і ця Втрата позбавила їх уміння справжньої любові.

Анна Лип’ятських

Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі