Мажори 20-х років: красиві двадцятилітні

«Золота молодь» 1920-х років вела богемне життя: пила вино, балувалася кокаїном, танцювала до упаду, крутила романи і писала вірші, прозу або картини. Це були інтелігентські діти, хлопці й дівчата, у кого стартові можливості виявилися вищими, ніж у пролетарів і селян. Часто вони виростали в просторих квартирах, яких не зачепило «уплотнение», бували за кордоном, працювали журналістами й дипломатами, а в дитинстві вони неодмінно сиділи на колінах як не в Лесі Українки, так у Михайла Коцюбинського, от тільки перегони на дорогих автомобілях не влаштовували. Для студентів робітфаків і непманів усе це було недосяжним: останнім бракувало шляхетного походження, а першим ще й грошей.

Максим Рильський з батьком (ліворуч) і Володимиром Антоновичем. Романівка, кінець 1890-х

Макс

Наймажорнішим українським письменником в усі часи був Максим Рильський. Його мама Меланія Федорівна Чуприна походила з простих селян, а син польського шляхтича і російської княжни Тадеуш Томаш Збіґнєв Рильський одружився з нею другим шлюбом не лише з любові, а й з ідеологічних переконань, адже сам він був хлопоманом і зближався з простим народом усіма способами. Дід Розеслав Кароль Теодор Ян Рильський володів чималими маєтками на нинішній Житомирщині. Синові Тадею він заповів село Романівку.

Максим Рильський довгий час був ще й одиноким письменником, хто народився в Києві, в столиці. Хрещеним його став Володимир Антонович — із батькових друзів-хлопоманів, знаменитий історик, професор університету святого Володимира. Після смерті Тадея Розеславовича сім’я перебралася в родовий маєток Романівку, але коли настав час іти до школи, Максима відвезли назад у Київ. Навчався він у приватній гімназії Володимира Науменка, а жив у батькових друзів — переважно в Миколи Лисенка та в Олександра Русова. Не дивно, що Максим чудово грав на піаніно, знався на музиці, рано почав писати вірші, у 12 років уже друкувався, а в п’ятнадцять вийшла його перша збірка «На білих островах» (1910). Інші про таке могли хіба мріяти: сидиш за партою, а в шкільній бібліотеці твоя книжка стоїть на полиці.

Тоді ж таки за партою Макс, як називали його друзі, захопився ефіром. Цікаво, що до ефіроманії його притягнув Базіль Молчановський — теж з інтелігентної родини, син науковця-історика, члена Старої громади Нікандра Молчановського. Згодом ефір заступив кокаїн. Цілком можливо, свої найкращі вірші молодий Рильський писав у «раю блаженних мук» — під впливом випарів ефіру або в кокаїновому чаду… І вже їхнє гімназійне товариство антропофагів не здається таким жартівливим, як про нього пишуть дослідники. І вже не дивує любов Макса до проклятого француза.

Максим Рильський. На білих островах (1910)

Максим Рильський

БОДЛЕР

В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах
Ростуть, звиваються химерні квіти зла,
Подібні до очей жіночих і звіриних, —
В пекельному раю його душа жила.

Лякати буржуа, назватись людоїдом,
Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;
Впиватися гірким, самотним, тонким медом
Нездійснених бажань і неживих ідей, —

І бачити в вині безстидної таверни
Вино Причастія, єдину кров Христа…
Хіба таке життя, потворне і химерне,
Не зветься: красота?

 

Вероніка Черняхівська з батьками. Київ, 1925

Рона

Вродлива й пещена одиначка Рона Черняхівська обожнювала танці й романи. Тим часом родина й походження ніби зобов’язували її служити українському народу і покласти все на вівтар національної ідеї. Її дід — Михайло Старицький, культурний і громадський діяч, один із стовпів театру корифеїв. Мати — Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, авторка популярних історико-патріотичних п’єс. Батько — Олександр Черняхівський, лікар-гістолог, професор медицини, один із перших медиків у ВУАН. Тітки — актриса Марія Старицька і педагогиня Оксана Стешенко. Про таких «далеких» родичів, як бабусин брат композитор Микола Лисенко, навіть згадувати незручно.

Черняхівські мешкали разом з численними родичами у великому будинку покійного діда по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у Києві. У 1919-му її перейменували на Леоніда Пятакова. Рона тоді вже закінчила школу. В останній клас вона ходила в київську українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, де якраз секретарював у педраді Микола Зеров, вчилася добре і закінчила гімназію із золотою медаллю. Це вже була новітня школа із спільним навчанням дівчат і хлопців, тож Рона, крім як пильно робити домашні завдання, розбивала серця і туманила голови.

«Вчорашні вечорниці в “Родині” були надзвичайно веселі. Я одягла український костюм, почула тисячу компліментів і 4 об’яснєнія в любві, крім Ігоря. Ігор — вогник вечора. “Я божеволію, коли дивлюсь на вас. Такою гарною я не бачив вас ніколи”. Він трохи випив, навіть не трохи, і дивився закохано, цілував руки… Це була феєрія. Люде, співи, танці, світ і нарешті вино. Два бокали цього рожевого яскравого трунку зовсім закружили мою голову. За мною ходили якісь пани, щось хотіли, я танцювала, сміялась, але зовсім не почувала себе, все було чудово, в якомусь чарівному тумані. Я подобаюсь багатьом, але мені, як це завше буває, ніхто. Ігор зі своїми божевільними поглядами і червоними, як кров, губами, був для мене душою вечора. І хоча я поїхала додому, Ігор увесь час стояв передо мною. Я ще й досі не можу відноситись до нього байдуже. Він гарно сказав вчора: “Життя — це бенкет”, — і дійсно вчора це було так. Я почувала, що гарна, що подобаюсь, і я з такою радістю одкинула на час буденщину і сум.

[…] Душі моєї не чіпали, була задоволена тільки фізіологічна потреба молодої істоти повеселитися і забутись. Глибоко комічно те, що після вчорашніх наелектризованих розмов з Ігорем ми завтра будемо сидіти в одному класі, будемо одповідати якісь завдання. Це не противно, а тільки смішно».

Вероніка Черняхівська. 1920-ті

Цей запис у щоденнику Вероніка зробила рівно через рік після того, як у березні 1917-го в клубі «Родина» було створено Центральну Раду.

А красеню Ігорю Лоському не пощастило не тільки тому, що він однокласник і роман з ним Рону смішив. Її серце вже полонив Кока, офіцер Білої армії, який загинув на Дону і спогад про якого сповнював її любовною тугою — «лампада, від якої безупинно ллється світло». І хоча Ігор вийшов живим із бою під Крутами, Рону його подвиги і патріотизм не зворушували.

Наче на зло консервативним батькам її наступними обранцями були більшовики. Один такий більшовик, поет Валер’ян Поліщук, спокусив Рону літературою: вона вступила до зорганізованої ним групи «Гроно» і друкувалася в однойменному альманахові. Зайняті своїми справами красиві двадцятилітні, як це завжди буває, не зважали на батьків. Поліщук записує про відвідини Черняхівських: «Дзвоню. В дверях батько. — Панна Рона є? — Не знаю. — Ну, тоді підіть подивіться… Чи сказав я “будь ласка”, чи чорт його знає. Мабуть, так і не сказав по своїй безпосередності. Що там мені якийсь проф. Черняхівський. Мені його дочку треба бачити — і ясно… Але що було сказати “будь ласка”? Батько їй про це сказав: що то твій Поліщук накази дає мені? Сміялась. Казала: “Це на тебе похоже” — і поцілувала. Яка вона була чудесна вчора. Цілував аж мучив її».

Мати теж була не в захваті: «Заходила і мати Людмила Михайлівна. Вона була відносно мене не такою колючою, як завше, за те, що я більшовик. До них у гостину не заходив, як і взагалі ніколи не заходжу. У Марії Михалівни я до деякої міри любимчик. Згодом, гадаю, мури розіб’ються взагалі, а коли ні, то плювати, аби мій Рончик. На Новий рік Ронцю я роздратував та так уїдливо допік, що вона мене ударила, коли я її почав цілувати, і думала, що хрест, що образила мене. Їй хочеться бути сильною, мати владу ну хоч би надо мною».

Справа йшла до одруження, у грудні 1920 року щасливий кавалер нотує в щоденнику: «Вчора був у Ронці. Балакали про все. Між іншим про одружіння. Врешті виявилось, що і вона згодна, і я рад… Але батьки її та буржуазна родина вже й зараз виють, що я до Ронці ходжу, та клацають зубами; уявляю, що тоді буде».

Проте роман із поетом, «філософом з головою хлопчика», закінчився нічим, і Рона несподівано вийшла заміж за просто селянського хлопця з амбіціями стати письменником. Порівняно з ним Поліщук здавався замученим доньчиними примхами батькам заледве не принцем. Зате того ж таки 1920 року Вероніка вступила до Інституту зовнішніх зносин — на кого ж іще могла вчитися дівчина з вищого товариства, як не на дипломата? Насправді Рона здобула фах економіста, хоча її козирем були і залишалися іноземні мови: вона працювала перекладачкою, одна за одною виходили книжки у її перекладах.

У 1926 році Олександра Черняхівського відрядили до Іспанії, він узяв із собою Рону. По дорозі вони зупинилися в Берліні, де Рона, поки батько сидів у лабораторіях, ходила в кіно, театри, на концерти. Там вона познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, а через два роки вони одружилися. З тієї поїздки Вероніка привезла не лише другого чоловіка, а й прекрасні вірші.

Вероніка Черняхівська. 1920-ті

Вероніка Черняхівська

ЗЕМЛЕТРУС

(Уривок)

Це було в неймовірній Еспаньї,
Де земля — золота помаранча,
Там, де трави сліпучо-зелені
І де щічки сеньйор чорнооких
З-під мережаних чорних серпанків
Рожевіші за цвіт мигдаловий
Завдяки найдешевшим рум’янам.

Це було не в суворій Кастільї,
Не у сірім німім Ескор’ялі,
І не в жовтім каміннім Толедо,
Та й не в білих палацах Мадріда
Де реклама вогненна з’єдналась
З рибним смородом чорних заулків,
Не в гендлярській меткій Барселоні.

Це було на примруженім півдні,
По той бік снігової Сієрри,
Що хребтом своїм дужим і певним
Од північних вітрів захищає
Кучеряві долини оливків,
Темний пурпур розкритих гранатів
І стрункі свічечки — кипариси.

Там кололи бичків сухоребрих
Не в різницях і не на біфштекси,
Бо часник, та ще з перцем червоним,
Правив там, далебі, за м’ясиво,
А на власну утіху й для спорту
Королів там своїх шанували,
В бога вірили твердо і просто.

Марко Вороний з батьком. 1920-ті

Марко

Марко Вороний ще до народження став заручником у непростих стосунках своїх екзальтованих батьків. Його мама, хоч і була донькою українського письменника й громадського діяча Миколи Вербицького, котрий приклав до руку до слів майбутнього гімну «Ще не вмерла України…», жодних національних сантиментів не почувала. Віра Вербицька-Антіох дуже пишалася тим, що дворянка з діда-прадіда, спілкувалася російською, тож її шлюб із заїжджим красенем-актором від самого початку багатьом здавався мезальянсом.

Микола Вороний на той час уславився і як поет, і як актор і режисер, і як редактор, журналіст, видавець. Уже вийшов знаменитий альманах «З-над хмар і долин» (1903), оголошення про який, складене Вороним, стало першим маніфестом українського модернізму і водночас викликало гостру публічну полеміку з його давнім товаришем Іваном Франком. Кілька випадкових зустрічей у Чернігові й Києві — і цей вродливий пасіонарій легко захопив провінційну панночку. Пара покохалася, повінчалася, пожила в Одесі, потім у Чернігові, а там Віра схаменулася, та було пізно — народився Марко.

За сімейною легендою, під час вагітності дружини Вороний поїхав у справах до Львова. Там вони з Франком вони пішли в театр, де Вороний колись працював, відбули урочисту вечерю на честь відомої актриси і поволі перебралися в номери. Львівські папараці нібито спіймали Вороного з оголеними артистками на колінах і переслали ці фото Вірі. Легенда цілком у дусі нашого часу, адже в часи молодості Вороного, поки фотографи виставляли б свої апарати, дівчата встигли б одягтися, а сам герой доїхав би навіть на львівський двірець.

Первістка Марка батьки ще встигли вдвох похрестити. Хрещеним батьком його став Михайло Коцюбинський, друг Вороного і старого Вербицького. І невдовзі молодята розлучилися. Вороний перебрався у присілок Чернігова, страшенно переживав розрив, а що зловживав алкоголем і взагалі був натури нервової, то вирішив укоротити собі віку. Від смерті батька врятував… малий Марко. Коли Вороний напустив у хату диму і вклався спати, він у чаду галюцинацій почув крик сина, якась сила штовхнула його геть за двері, він упав у сніг і лежав, доки не отямився, заробивши гарячку й застуду.

Не дивно, що Вороного охопила чорна меланхолія: Віра не захотіла віддавати йому сина, і батько Микола Андрійович ледве умовив її дозволити зятеві навіщати Марка. Ріс хлопчик у багатій садибі Вербицьких-Антіохів. Читати його навчила бабуся. Уже семи років його віддали до гімназії, він рано почав писати вірші. І хоча в Чернігові всі говорили російською, вірші писали українською. Так вийшло і з Марком Вороним.

П’ятнадцяти років Марко, приховавши вік, спробував записатися в Білу армію, точніше, в Збройні сили Півдня Росії, адже обидва його дядьки Вербицькі — Микола й Олександр — були білогвардійцями. Марка викрили аж у Катеринодарі і послали додому, та він застряг у дядька і в Чернігів повернувся лише 1920 року.

Марко Вороний. 1920-ті

А там уже нічого хорошого. Батько під час визвольних змагань емігрував у Польщу, оселився у Варшаві. Хрещений давно помер. Ще раніше помер дід. Не пристосована до життя мама нічого не розуміла, що відбувається довкола. Марко пішов працювати вантажником у порту на Десні. Того ж таки 1920 року в чернігівському збірнику «Голод» було надруковано його перші вірші.

Та от батько перебрався з Варшави до Львова, і Марко пересилає йому свої вірші, а той друкує їх у «Літературно-науковому віснику». Вороний-син завбачливо підписував їх псевдонімом Антіох.

Життя налагодилося, коли 1926 року Микола Вороний на запрошення радянської влади повернувся в Україну. Він поїхав до Харкова і негайно покликав туди Марка — сина він дуже любив. Маркові столиця подобається, він швидко освоюється:

О, скільки рук,
О, скільки рук цупких…
А над долинами огні і лиця…
Це ж пориває мозок молодих
В степу піднесену столицю.

А проте харківський клімат шкодив його легеням, і Вороні повернулися до Києва. Їм дали простору квартиру по вулиці Малопідвальній, де у Марка була своя кімната і куди можна було водити друзів. З батьковою допомогою він вступив на режисерський факультет у Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка, потім ще й у Київський інститут народної освіти, багато писав і багато друкувався, охоче користувався батьковими зв’язками.

Микола Вороний добре заробляв на кіносценаріях і оперних лібретто, а тут іще громадськість вирішила вшанувала 35-річний ювілей його творчої діяльності — видали стотисячним тиражем солідну збірку його творів. Гонорарів не бракувало, і Вороні жили на широку ногу. Вродливий Марко любив похизуватися своєю мускулатурою, добре вдягався, щоб підкреслити статуру. Двоюрідна сестра, яка тоді бідувала, згадувала про Вороних: «А вони ходили в модних пальтах, їли завжди такі смачно пахучі цукерки, якими почастувати не здогадувались». Як і на батька, на нього вельми творчо діяв алкоголь:

Як увіходить в мене Бахус,
То спочивають мої думи.
Тоді все Креусове злото
Я у руках своїх тримаю,
Співать над голос надриваюсь,
І хмілем вквітчаний валяюсь,
І на усе дивлюсь з презирством.

Нехай воює той, хто хоче,
Я ж буду пить безперестанку
Давай лишень мені ще кубок
По мні богато краще п’яним
Лежати так, ніж зовсім мертвим.

1 лютого [1922]

Від природи обдарований Марко багато в чому себе пробував, але мало що доводив до кінця: освіти так і не здобув, жоден виш не закінчив. Збірку віршів підготував до друку лише одну, аж 1932 року, коли вже почали закручувати гайки, тому до неї потрапило чимало ідеології і мало справжньої поезії. Марко писав для дітей, нариси в журналах, їздив у журналістські відрядження. За протекцією батька влаштувався редактором на Київській кіностудії ВУФКУ, видав книжку про трюки в кіно, переклав кілька прикладних текстів про кіносправу.

Однокурсник Марка в КІНО, теж письменник-початківець і журналіст зізнавався: «Усе в Маркові мені подобається: те, що він син Миколи Кіндратовича, і те, що з ним дружньо вітається Степан Васильович Васильченко, і світле, майже пшеничного кольору волосся, і ультрамодний костюм. Я дивлюся на Марка закоханими очима». І Марка не можна було не любити за його вірші.

Марко Вороний. Форвард (1932)

Марко Вороний

ФІЛЬМ ПІСЛЯ ДОЩУ

Вітер, вода, каштани…
Ластівки сіли на дах.
— День випинає спину
За обрії, за хмарки —
Туди, де пінгвіни й зиряни
Мітингують на синіх льодах…
Чи всі ми єдиного плину
Одної гучної ріки?
Це з боєм проллялися зливи
І виграв сердечний тираж…
Побігли навколо і далі
Струмки весняної води.

Це серце, школяр пустотливий,
— Готове в піски за міраж,
Готове любить на вокзалі,
І шле без адрес поїзди.
Гарчий сичить целюлоїд…
Весна, головний режисер,
Наводить без промаху фокус,
Хапаючи ріст і час.
Він ловить, він кожного зловить?
— Куди вже тікати тепер?!
Як хмарою зрошений крокус,
Дивиться день на нас.

Відмовився від роботи
І кості підкинув грач…
Струмочки біжать в океани,
Листям шумлять дерева.
На літери я, на ноти,
Не проміняю, хоч плач,
— Воду, вітер, каштани,
Веселі думки і слова.

Літературна група «Середа». Сидять у середньому ряду третя зліва Ладя Могилянська, Павло Тичина, невідомий, Дмитро Тась. Чернігів, 1923

Ладя і Діма

Ірина Фаріон обурилася б до глибини душі, дізнавшись, що сина українського культурного діяча Михайла Могилянського в родині називали Дімою. Спокутувати цей смертний гріх можна було б хіба тим, що дочку Лідію рідні називали в слов’янському дусі Ладею. А з іншого боку, Могилянські спілкувалися російською — це взагалі розрив шаблона для записних патріотів.

Ладя й Діма були старшими за Марка Вороного, проте всі вони дружили, адже коло чернігівської інтелігенції завжди було тісним. Сестра й брат Могилянські народилися в Чернігові, але до школи їх віддавали в Петербурзі: очевидно, батьки не довіряли провінційній освіті. Дмитро встиг закінчити три класи знаменитої петербурзької приватної гімназії Карла Мая, перш ніж грянув 1917 рік. Усі старші Могилянські: і марксист Михайло, батько мажорної парочки, і знаменитий антрополог, депутат Думи й помітний діяч кадетської партії Микола, і відомий пітерський адвокат Петро — після Жовтневої революції повернулися в Україну, тільки двоє останніх — до Києва, а Михайло — в Чернігів.

Дітям у провінції жилося нестерпно скучно, тим паче по закінченні школи роботи було не знайти, але діватися нікуди. І Ладя, і Дмитро почали писати вірші і, хоч як це дивно для російськомовних дітей, вірші у них виходили дуже добрі.

Дмитро працював секретарем і техредом у місцевих газетах. Друкуватися він почав 1918 року, взяв собі псевдонім Тась, і вся місцева преса кинулася до невідомого свіжого автора: його друкують «Чернігівська земська газета», газета «Чернігівщина», його вірші беруть до альманаху Чернігівського губвидату «Голод», вони і в газеті «Кооперація голодаючим», і в чернігівському журналі «Селянське життя». А далі батько знайомиться з хедлайнером літератури 1920-х років Миколою Хвильовим, зав’язується листування, той у листах неодмінно передає вітання «товаришці Ладі» і «товаришу Дмитру». І вже незабаром оповідання Тася надрукували в альманаху «Квартали» — напівпідпільному виданні, де Хвильовий зібрав разом внутрішню опозицію Спілки пролетарських письменників, з якої за два роки народилася ВАПЛІТЕ.

Ладя Могилянська — надзвичайно цікава і талановита поетеса, та робити літературну кар’єру вона не прагнула. Вона швидко вийшла заміж за Віктора Коновала, сина місцевого чернігівського композитора, і народила дочку Інну, про що сповіщала двоюрідного брата: «Дорогой Алик! Спешу известить тебя для твоей родословной, что по новому стилю 1 ноября, а по старому 19 октября 1923 г. в 25 минут одиннадцатого вечером у меня родилась дочь, имя которой наречено Инна. Целую тебя, поклон маме и бабушке. Пиши! Твоя кузина Лида Могилянская».

Ладя Могилянська з дочкою Інною

Ладя Могилянська

* * *

Я ні з ким не піду до пивниці,
Де пляшки наче очі медуз,
І нікому в диму не присниться
Хижий усміх фарбованих уст.
І ніхто, і ніхто у мій келих
Бурштинових хвилин не наллє,
І нікому мій голос веселий
І нікому горіння моє…
А коли у задумі вечірній
Розгойдається кожний ліхтар, —
Замаячать у хаосі тіні,
Наче тіні потворних примар…
І між ними химерною тінню
Промайну зачарована я,
І нікому привіту не кине
Золотая утома моя.

Зліва направо Дмитро Тась, Ярослав Вітошинський, Максим Рильський, Валер’ян Михальчук. Київ, 1929

Швидко одружився й Дмитро, у нього народився син Ярема, тож молодий батько мусив заробляти на життя, працював журналістом і друкувався набагато активніше, ніж його сестра. Вийшли дві збірки його оповідань — «Ведмеді танцюють» (1927) і «Сад» (1930), і тепер Вікіпедія знає Тася тільки як прозаїка. А от зібрати докупи свої чудесні вірші Діма так і не спромігся, хоча відомі його збірки-прожекти «Трави» і «Чорний парус».

Попри родинні обов’язки, молодший Могилянський примудрявся вести богемний, ба навіть розгульний спосіб життя. Якось батько Михайло Михайлович, який давно вже перебрався до Києва, приїхав у Чернігів провідати дітей: «Я хорошо помню, как однажды около часа дня я поехал в Чернигов и на извозчике с парохода ехал к нему в Михайловский переулок. Где-то по дороге он выскочил из какой-то пивнушки и сел ко мне на извозчика. Не виделись с ним давно. Но, проехав два-три квартала, он попрощался со мной и встал с извозчика. А затем пришел домой поздно вечером, да еще в каком виде!»

Дмитрові товариші по чарці були такими самими богемними волоцюгами. Особливо молодший Могилянський здружився з Максом Рильським: разом їздили відпочивати, разом і гуляли. Якось вони знялися разом і в лютому 1930 року подарували це спільне фото Ярославу Вітошинському. На звороті кожен написав експромт:

Пики славні, їй не їй,
Славний Славо, їж і пий.

(Дмитро Тась)

Славі славному від Валі
Консонанси теплих слів.
Хочу я, щоб і надалі
Ти зо мною їв і пив.

(Валер’ян Михальчук)

Хто із нас не вартий слави?
Хто в пияцтві не арбітр?
Глянь на ці обличчя, Славо,
І неси нам цілий літр.

(Максим Рильський)

Дмитро Тась. 1920-ті

Дмитро Тась

* * *
П’яними гронами чорніє бузина,
Жовтіє папороть в торішнім сухолистю…
І знову вдалині я радісно пізнав
Разки твоїх змагань безжурні та тяглисті.
Коли в цю спраглу ніч далекі блискавки
Безумству віддають надірване горіння.
За міліони миль, за простори тривкі —
Моє п’яне життя, моє терпіння…
Цигани долі, чуть, все клеплють тишину,
Здіймають клевчики й у глупу мідь лупають,
Пожеж сільських птахи патлатий дим женуть…
А морок блискавиць копає… скрізь копає…
По блискавиці тьма. Копни поглибте тут
В цю спраглу, дику ніч, щоб розрубать сумління…
За міліони миль — мій зір, мов хижий спрут —
Моє п’яне життя, моє терпіння!..

[1926]

Щиро дякую Ользі Гураль (Музей видатних діячів української культури), Мирославі Тарахан (Національний музей літератури України), Олені Тихоненко (Книжкова палата України) та Богдану Цимбалу (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України) за розкішний ілюстративний матеріал для цієї статті.