Анастасія Левкова: «Я не шкодую, що пішла працювати в УІК»

Анастасія Левкова. Фото Нати Коваль.

Коли восени минулого року з’явився Український інститут книги, професійна спільнота з цікавістю почала слідкувати за початком його діяльності. Сформувалася команда, установу очолила журналістка, письменниця Тетяна Терен. В команду, яка займалася статутними питаннями, прийшли люди зі сфери культури – зі своїм баченням, як має функціонувати УІК, з ідеями та готовністю працювати задля їхнього втілення. Всі – і нова команда, і учасники книжкової галузі, і ті, хто вболівав за УІК, – знали, що легко не буде, адже це державна структура, а до них у суспільстві є перестороги. Команда активно звітувалася у соцмережах про кожен етап роботи, про досягнення та труднощі, про роботу над програмою «Українська книга», ділилася ідеями та результатами.

Але у лютому неочікувано для усіх звільнилася директорка установи Тетяна Терен. Протягом наступних місяців з інституту пішли СММ-ниця Юлія Білоус, керівниця відділу промоції та організації подій Анастасія Герасимова, Ярина Цимбал, яка очолювала експертний відділ, керівниця відділу міжнародних відносин Альона Кухар і заступниця директора з розвитку Анастасія Левкова. Такі масові звільнення з інституції, яка не пропрацювала і року, не могли не викликати бурхливі обговорення серед тих, хто слідкував і вболівав за новостворений УІК, хто покладав на нього професійні очікування. Діапазон обговорень у соцмережі: від «зради» до «перемоги», від тверджень, що це очевидна поразка творчої, але наївної команди, – до міркувань, що загалом добре, що основи роботи інституту закладала саме ця команда, а не досвідчені бюрократи.

Попри те, що практично кожна людина, що йшла з посади, писала розлогий допис у соцмережі, інформації і чіткого розуміння, що саме викликало такий відтік кадрів з УІК, що вдалося зробити команді, а що ні, на що вони сподівалися, а з чим стикнулися в реальності – було недостатньо. Люди йшли, але писали, що УІК вартий того, аби там працювати.

Щоб прояснити ситуацію, «ЛітАкцент» зустрівся і детально розпитав заступницю директора Українського інституту книги Анастасію Левкову про діяльність установи і роботу в установі, про причини звільнення, про успішні проекти і розчарування, про взаємодію з Міністерством культури і з книжковою галуззю. А ще про те, що команда лишає своїм наступникам і чому все ж таки Анастасія радить людям йти працювати в УІК.

«Я вірю, що такі структури потрібні і що вони можуть бути ефективними»

— Почнемо з самого початку. Чому восени минулого року ти вирішила долучитися до команди новоствореного Українського інституту книги?

— Мене давно цікавила ідея державних книжкових інституцій, десь із 2011-го. Власне, тих інституцій, які створюють умови для розвитку книжкової галузі всередині країни та популяризують національну літературу за кордоном. Коли я спостерігала за роботою Польського інституту книжки, це не могло не захоплювати, і я думала: класно, якби в нас були такі структури. Тому, коли в Україні заговорили про створення Інституту книги, я стежила за процесом. Я вірю, що такі структури потрібні і що вони можуть бути ефективними. Якщо вони ефективні, тоді їхнє існування і діяльність – на благо і книжковому ринку, і всій книжковій галузі. До речі, це принциповий момент: ми в певний час домовилися з Тетяною Терен (колишня директорка Українського інституту книги – ред.) говорити саме «книжкова галузь», бо Інститутові має йтися не тільки про ринок: видавців, книгорозповсюджувачів, письменників, перекладачів — ідеться і про бібліотеки, і взагалі про читачів, у тому числі — в малих містах і селах, які також повинні мати доступ до книжок.

Коли оголосили конкурс на посаду директора Інституту, я участі не брала, бо розуміла, що не потягну цього, — дуже багато адміністративних і побутових моментів, до яких я не готова. Коли подалася Тетяна Терен, я зраділа — ми не були добре знайомі, але, звичайно, зналися і мені здавалося, що маємо спільні цінності та погляди, але в неї було більше сміливості та готовності, ніж у мене. Коли її вибрали директоркою, у мене вже тоді з’явилася думка, що я би хотіла працювати з нею в команді. Хоча було й багато «але».  Перше «але» — низькі оклади (такими вони були на той час, потім ситуація змінилася), друге — це державна структура, в якій багато своїх підводних каменів. Коли Тетяна запропонувала стати її заступницею, я радилася зі знайомими, які працюють у держструктурах, щоб зрозуміти, що на мене може чекати.

Маючи певні фінансові заощадження, я передбачала, що перші півроку можу собі дозволити працювати за низьку зарплату. До того ж, поки я роздумувала, ми вже два місяці — серпень і вересень — активно обговорювали з Тетяною багато питань. Уже тоді, на її прохання, я промоніторила програму «Українська книга», проаналізувала, як вона робилася за часів Держкомтелерадіо, виписала положення, розмірковувала, що потрібно змінити… Словом, я майже відразу влилася в роботу Інституту, але погодилася на цю посаду дуже поступово.

 — Але все ж таки, що стало основним аргументом на користь роботи в УІК, адже ти одразу бачила і щойно перерахувала всі мінуси, в тому числі і низьку зарплату?

— Тому що це було цікаво і масштабно, тут міг бути розмах. Я погодилася, бо вважаю ідею створення умов для доброго функціонування книжкової галузі – вартою втілення в життя. Ми – люди, які працюють у культурній сфері, – розуміємо, що культура твориться однозначно поза державними структурами. Але державна структура може створювати умови, щоб це було популяризовано, поширювано.

— Чому особисто для тебе було важливо долучитися до команди? Чого ти хотіла досягти?

— Я хотіла бути дотичною до цих змін. Мене цікавить книжкова галузь у різних аспектах: і на міжнародному рівні – як Україна себе позиціонує у світі зі своєю літературою, і на рівні внутрішньому. Наприклад, на ринку є багато ніш, абсолютно незаповнених сегментів — на мій погляд, держава могла б на це звертати увагу. Мене також дуже хвилює, що мало мереж для розповсюдження, тобто, що далеко не в кожному місті є книгарні. Я розумію, чому так є, і треба думати над тим, як зробити, щоб книгарні були. Далеко не всі бібліотеки функціонують як належне – і це також потрібно змінювати. Оскільки в мене таке коло зацікавлень, яке вписується в стратегію Інституту – як ми її уявляли, – то я вважала, що можу в цьому прислужитися – в тому, щоб вирішувати такі проблеми.

Фото з ФБ-сторінки Анастасії Левкової.

«Ми також одразу взялися за міжнародний напрям, хоч грошей на нього не виділено»

— Ти говориш про дуже широке коло питань, якими в ідеалі мав би опікуватися УІК. Коли ти в жовтні прийшла в Інститут, якими були твої обов’язки і функції? І які на той момент напрямки були пріоритетними для Інституту?

— Моя посада – заступниця директора з розвитку – означала, що я займалася всім, що не є побутовою, юридичною чи фінансовою частиною. Тобто, я займалася всім тим, що є статутною діяльністю Інституту.

У перші місяці роботи ми розуміли, що Інститут, насамперед, має розробити новий порядок реалізації програми «Українська книга». У Порядку використання коштів Інститутом книги, затвердженим Кабміном, по суті, прописано, що бюджет Інституту є саме бюджетом на цю програму плюс іще на «Цифрову бібліотеку». Все. Ми розуміли, що багато видавців чекають саме на «Українську книгу». І ми розуміли, що якщо цю програму робити, то треба її суттєво переформатувати, зменшити, наскільки це можливо, корупційні ризики.

Від початку ми погодилися на тому, що треба спершу поспілкуватися з галуззю, щоб зрозуміти очікування різних груп гравців щодо Інституту. Люди з галузі мають дуже добрі ідеї про те, що і як потрібно робити, мають приклади успішних кейсів з інших країн. Тетяна зробила зустріч із видавцями в перші ж тижні, коли прийшла, а під час Форуму видавців ми робили зустріч із письменниками. Потім організували зустрічі з перекладачами у Києві та Львові, з ілюстраторами, з бібліотекарями. Ми запитували про очікування та ідеї — всі ці зустрічі є розшифровані й опубліковані. Коли прийде новий директор (або ще готуючись до конкурсу), він зможе вертатися до цих статей, пропозицій. Там є що взяти на озброєння.

У перші місяці роботи ми розуміли, що Інститут, насамперед, має розробити новий порядок реалізації програми «Українська книга». У Порядку використання коштів Інститутом книги, затвердженому Кабміном, по суті, прописано, що бюджет Інституту є саме бюджетом на цю програму плюс іще на «Цифрову бібліотеку». Все. Ми розуміли, що багато видавців чекають саме на «Українську книгу». І ми розуміли, що якщо цю програму робити, то треба її суттєво переформатувати, зменшити, наскільки це можливо, корупційні ризики. Нам загалом було дуже важливо уникнути таких ризиків і зробити так, щоб ця програма справді сприяла виданню книжок, важливих для суспільства, тих, які видавець не ризикує видавати за власний кошт, бо витрати на них вищі за ймовірний прибуток. І ми вважали, що держава мала бути готовою розділити з видавцем цей ризик, покрити частину витрат. Цим самим ми хотіли також стимулювати заповнення певних ніш.

Ми, зокрема, прописували, що Інститут має визначати пріоритетні напрямки і пріоритетні теми, куди б ми могли включити ці незаповнені сегменти. В основному цією програмою займалася Ярина Цимбал, я ж вичитувала чернеткові варіанти, писала свої зауваження. Також зустрічалася з людьми, які робили схожі програми, наприклад, у БФ «Відродження», писала листи керівникам таких програм за кордоном, розпитувала, як вони підтримують певні видання — які в них бюджети, яку частину видавничих витрат вони покривають тощо. Ми вважали, що треба з ними говорити, щоб узяти вдалий приклад.

Команда щойноствореного Українського інституту книги на Форумі видавців у Львові минулої осені. Фото з ФБ-сторінки Ярини Цимбал.

На Ярину впала ця, на жаль, дуже нудна робота — бо ж слід було не лише розробити концепцію, а й прописати документ юридичною мовою. Було дуже багато читань цих документів. Багато зауважень від ринку. Ми зустрічалися з юристами, з фінансистами, вони нам вказували, чого ми не можемо робити в умовах українського законодавства. Тому ми мусили знову і знову це переписувати. Потім була робоча група, в яку входили президент Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, голова Української бібліотечної асоціації Ірина Шевченко, одна з керівників такої програми у Благодійному фонді «Відродження» Ірина Кучма (ця програма вже закрилася, але її вплив на галузь дуже великий), від видавців був Юрій Марченко, був також юрист. З ними ми проговорювали вже майже готові пункти і трохи змінювали їх згідно з тим, на що вони звертали увагу. Можемо сказати, що програма, яка є зараз, — це спільний продукт, до цього ринок і галузь також долучалися. Це — один напрям діяльності.

Другий — «Цифрова бібліотека». За неї повністю взявся Ростислав Семків, і я мало до нього долучалась: я читала положення, які він надсилав, ми зустрічалися на цю тему в Міністерстві культури, зокрема до цих робочих груп залучали представниць Парламентської бібліотеки ім. Я. Мудрого. Загалом майже всю роботу вів Семків.

Ми також одразу взялися за міжнародний напрям, хоч грошей на нього не виділено, і ми це знали, але надіялися, що все одно можна щось зробити, зокрема на залучені кошти. Ми розуміли, що якщо почнемо щось робити, то, може, нам якось і виділять ці кошти. Проблема ж не в тому, що грошей немає, проблема в тому, що вони є не на те, що потрібно. Отже, ми прописали концепцію, пункти, серед яких були створення резиденції для перекладачів (і були розпочаті переговори з Луцькою міською радою та Східноєвропейським університетом імені Лесі Українки, які могли стати партнерами у створенні такої резиденції); участь у міжнародних книжкових ярмарках (ми одразу взялися за підготовку до Празького книжкового ярмарку), надання ґрантів іноземним видавцям на переклад і видання книжок українських авторів (для цього слід змінити деякі положення законодавства); ще у 2017-му році ми створили каталог «New Books from Ukraine», який є у вільному доступі в інтернеті й у паперовому вигляді, – ми розсилали й передавали його на кафедри україністики різних університетів світу, в іноземні видавництва, які цікавляться українською літературою тощо.

Також ми прописали концепцію промоції книгочитання на національному рівні. Ми почали з того, з чого можна було почати не маючи на це коштів, – із флешмобу #читайукраїнське, до якого долучилися, зокрема, і найвищі політики й шоу-зірки. Проте в планах ми мали також переговори з аеропортами, вокзалами, щоб там були вигідні умови для книгарів, із Укрзалізницею, щоб у поїздах пропонували на продаж книжки; розробляли концепцію регіональних книжкових ярмарків, організатором яких мав би бути Інститут. Взагалі, я розумію, що підтримка книгочитання на національному рівні має відбуватися значно глибше – зокрема й на рівні кредитування видавців, книгарів, на рівні освіти (Інститутові важливо співпрацювати і з Міністерством освіти), але до цього ми не встигли дійти.

— Коли ви бралися за проекти, на які в бюджеті УІК не закладено коштів, ви прораховували можливі ризики, а відтак і невдачі, які є дуже небажаними на етапі становлення інституції?

— Головна колізія, чому Інститут, як у кліпі групи «Лєнінґрад», «тыжится, пыжится, тыжится, а взлететь не может», – це те, що в законі й статуті прописане дуже широке коло функцій Інституту книги, а в Порядку використання коштів, затвердженому Кабміном, дуже мало на що можна виділяти кошти. Бюджет Інституту міг іти винятково на зарплату, комуналку й інші організаційні витрати плюс на дві програми — «Українська книга» і «Цифрова бібліотека». І окремі послуги типу поліграфії (минулого року ми видали каталог «New Books From Ukraine»).

Більше нічого не можна. Але ми вважали, що робити щось таки треба і в інших напрямках – за залучені кошти. Наприклад, міжнародна програма. У жовтні нам запропонували участь у Празькому книжковому ярмарку на дуже вигідних умовах. Організатори Праги були зацікавлені, щоб Україна була там представлена і зробили нам суттєву знижку на стенд, а слоти для культурних заходів були безкоштовними (детальніше про Україну на цьому ярмарку й підготовку до нього – тут і тут). Ми розуміли, що сам Інститут не може заплатити за цей стенд, тож розіслали листа видавцям, зголосилися 11 видавців, між якими було розділено суму. Ми стали продумувати культурну програму — Посольство України в Чехії погодилося виділити на неї кошти. Ми розуміли, що треба зробити це добре, щоб показати, що Інститут може робити такі речі в майбутньому.

Загалом, коли закордонні партнери дізналися про Інститут книги в Україні, то ми бачили в них ентузіазм — тепер у них були партнери для того, щоб разом робити різні проекти. До нас стали звертатися. Наталка Іваничук написала про організацію NORLA, яка підтримує норвезьку літературу за кордоном, – вони хотіли організувати перекладацький семінар і їм був потрібен партнер в Україні. Цей семінар відбувся у перших числах червня у Львові. Ще дуже багато авторів і закордонних видавців, дізнавшись про наше існування, запитували, чи ми маємо програму підтримки перекладів і видання книжок українських авторів за кордоном, – адже саме для таких програм і створюються такі інституції, як наша. На жаль, ми мусили відповідати, що наразі такої програми немає.

 «Іноді було враження, що Міністерство зацікавлене в тому, щоб щось не робилося»

 — Ваша команда була сформована, почала активно працювати. Коли ви зрозуміли, що все не так легко, як ви собі уявляли?  Що почало пригальмовувати ваші плани?

— Проблеми було видно із самого початку, зокрема в комунікації з Міністерством культури. Міністерство одразу обіцяло повне сприяння та підтримку. Але на практиці цього не було. Відразу була величезна проблема з приміщенням, причому на рівному місці, адже юридична адреса Інституту – інакша, ніж є насправді. На той час це приміщення було вільне, але нам у ньому відмовили. Тетяна змогла «вибити» інше приміщення – так, щоб туди вже можна було приходити й працювати там командою, – лише з жовтня. Не було затвердженого статуту, була величезна проблема з кадрами, адже на такі низькі оклади не хотіли йти ні юристи, ні фінансисти, ні бухгалтери, а професійні люди на цих посадах вкрай важливі для такої структури. Здавалося, що Тетяну жбурнули у воду і спокійно спостерігали за тим, як вона випливатиме. Міністерство мало сформувати наглядову раду Інституту – і маю сказати, що не зробило цього й досі. Це означає, наприклад, що коли Інститут почне витрачати великі суми, то відповідальність за це буде суто на директорові Інституту, вона не буде ні з ким розділена.

Маю сказати, що персонально мій досвід спілкування в Міністерстві зазвичай (за двома винятками) був позитивним і, здавалося, конструктивним – доти, доки все, про що ми говорили, знову зволікалося. Звичайно, у Міністерстві є компетентні та конструктивні люди, ефективні в тому, чим безпосередньо займаються, але саме ці люди, так мені здається, майже ніколи не мали на нас часу – ми не були безпосередньо їхнім проектом.

Або ж приклад з «Українською книгою». Ми вперше подали Порядок реалізації цієї програми офіційним листом 15 січня, але вона і досі не затверджена. Ми подавали її потім уже в квітні, і з квітня почалася робота – за участі Мінфіну, яке у цьому питанні не оминеш, – вони надсилають свої зауваження, а ми маємо на них реагувати. Так от, з «Українською книгою» був етап, на якому нічого не відбувалося. Якось була одна дуже дивна нарада в Міністерстві, на якій нам сказали: «Ви цю програму не оформили як слід, що ж ви хочете? Це взагалі не документ – тож ми з ним і не працюємо». Але чому ж ви нам не сказали – адже ви знали, ми не раз говорили з вами про те, що цей документ уже надісланий у Міністерство. Відповідь була така: «Тому що люди, які працюють у державній установі, мають знати, як оформляються документи». І я тоді запитала: «Наша мета – звинувачувати одне одного чи щоб робота робилася?».

Маю сказати, що персонально мій досвід спілкування в Міністерстві зазвичай (за двома винятками) був позитивним і, здавалося, конструктивним – доти, доки все, про що ми говорили, знову зволікалося. Звичайно, у Міністерстві є компетентні та конструктивні люди, ефективні в тому, чим безпосередньо займаються, але саме ці люди, так мені здається, майже ніколи не мали на нас часу – ми не були безпосередньо їхнім проектом.

Я припускаю, що Україні потрібна не програма «Українська книга», а програма кредитування видавців – тоді вона  не буде «годівлею дорослих дітей з ложки», а буде апелювати до відповідальності і маркетингової спроможності видавництв (до речі, задля цієї відповідальності й маркетингової спроможності ми й наполягали на частковому фінансуванні книговидань у рамках «Української книги», і саме тому ми наполягали на тому, щоб частина тиражу йшла на ринок і видавець був відповідальний за її розповсюдження сам).

У цілому дуже багато речей зволікається. Частково через ускладнену роботу бюрократичної системи, в якій усе має проходити багато кіл. Люди, які подовгу працюють у держустановах, кажуть, що для того, аби пришвидшити процеси, треба ходити з певним документом і стояти з ним над душею у кожного чиновника, від якого потрібен підпис. Іноді було враження, що Міністерство зацікавлене в тому, щоб щось не робилося. Була підозра, що на нього впливають певні люди з галузі, і ми знаємо, хто туди регулярно ходить.

Але я припускаю, що причиною зволіканню можуть бути все ж не ці впливи, а уповільнена бюрократична система. Я не думаю, що всьому причиною – корупція і особисті домовленості (хоча ризик цього також не можна відкидати).

Мені загалом дуже цікаво, як усе буде, коли Інститут почне витрачати кошти, коли він почне-таки займатись «Українською книгою» і закупівлею книжок для бібліотек.

Але досі я розповідала про поточні проблеми. Однак є й системна помилка, закладена в Інституті від самого створення. По-перше, цей Порядок використання коштів, який ми з великими зусиллями змінювали і, до речі, якщо на кінець червня цей порядок буде змінено, то це заслуга Сергія Євстахійовича Ясинського, теперішнього в.о директора. Бо як людина, яка все життя працює в державній системі, він знав, на які важелі тиснути, в які кабінети ходити, щоб змінити цей нормативний акт. Мені здається, що, якби Міністерство було зацікавлене в ефективній роботі Інституту, воно могло би пришвидшити всі процеси – щоб це швидше було змінено — ще тоді, коли директоркою була Тетяна або навіть і перед конкурсом на посаду директора. Великим – системним – питанням є й те, чи варто на новостворену інституцію покладати таку велику, з таким великим бюджетом, програму, як «Українська книга». Адже це перетворює Інститут на торгово-промислову палату Мінкульту (якщо ще й накинути на нього поповнення бібліотечних фондів, як передбачаєтсья наразі) – і тоді він не може бути компактною інтелектуальною інституцією, чия справа – розробляти концепції і втілювати проекти, тоді його основна функція – звіряти кошториси й проводити тендерні закупівлі.

Я припускаю, що Україні потрібна не програма «Українська книга», а програма кредитування видавців – тоді вона  не буде «годівлею дорослих дітей з ложки», а буде апелювати до відповідальності і маркетингової спроможності видавництв (до речі, задля цієї відповідальності й маркетингової спроможності ми й наполягали на частковому фінансуванні книговидань у рамках «Української книги», і саме тому ми наполягали на тому, щоб частина тиражу йшла на ринок і видавець був відповідальний за її розповсюдження сам.

Але окей, я можу сприйняти аргумент, що така підтримка українським видавцям потрібна – проте не як основна програма, «для якої створено Інститут», як казали багато видавців, що звикли бути учасниками цієї програми, коли нею керувало Держкомтелерадіо. Звичайно, коли Інститут створювався, було багато лобістів і кожен переслідував свої цілі. Але якщо ми увімкнемо об’єктивність, незаангажованість на користь одного, другого чи третього видавця, ми зрозуміємо, що не «Українською книгою» єдиною і що «Українська книга» та поповнення бібліотечних фондів – це радше затикання дірок, а не створення умов для розвитку галузі. Тут я наголошу, що ми багато міркували над суттю й ризиками цієї програми, але в результаті прийшли до того, що окей, якщо закон вимагає від нас, щоб ми її робили, якщо є аргументи на користь цієї програми, то ми її прописуватимемо – так, як нам видається якнайкраще на цьому етапі, закриваючи корупційні ризики й вимагаючи від видавців відповідальності та маркетингового мислення, а не лише реалізації «хапального рефлексу».

І друге — мені здається, що ситуація з Тетяною та запуском Інституту показує, як відбувалася стрілянина гарматами по горобцях. Коли Тетяна прийшла, мусила займатися дуже болісним вибиванням приміщення, зарплат, ремонтом, тендерами на закупівлю меблів і офісної техніки. На це пішло дуже багато зусиль. Між іншим, коли відкривався Український Інститут, то МЗС спочатку провело всі ці організаційні процеси, а вже потім оголосило конкурс на посаду директора. При цьому є й виконавчий директор, який займається, так би мовити, побутовими питаннями.

«Щоб організувати один-єдиний захід, ти маєш підкріпити його купою паперів — і лише тоді буде вважатися, що ти щось зробила»

— Ти називаєш багато чинників, але які з них були визначальними для твого рішення піти?

— Моє уявлення про те, як має вибудовуватися менеджмент проектів, відрізняється від того, як це робиться в державній структурі, принаймні такого зразка, як Інститут є зараз. Я звикла, що є проект, є комунікація з партнерами — і проект втілюється. У випадку державної структури на це ще потрібна сила-силенна паперів. Щоб організувати один-єдиний захід, ти маєш підкріпити його купою паперів — і лише тоді буде вважатися, що ти щось зробила (sic! цей захід може бути і не втілено або втілено “для галочки” – але папери потрібні). У 2017-му році ми організували близько 20 публічних заходів. Вони всі є у квартальних планах і звітах, які подаються в Міністерство, про них активно говорили ЗМІ. Але коли прийшов новий директор, Сергій Євстахійович, він іноді говорив, що досі ми нічого не робили, бо ж «а де документи на всі ці заходи?». Формально, ми нічого не робили. І ці документи потрібні навіть тоді, коли не витрачаєш кошти.

Другий момент – може вважатися, що державна установа функціонує лише в тому випадку, якщо вона витрачає кошти. Формально, ми «нічого не робили» ще й тому, що на ці заходи ми не витрачали грошей. Якщо ти не витрачаєш саме інститутські кошти – ти погано працюєш. Для мене це абсурдно. Я звикла, що на тих речах, на яких можна заощадити, ми заощаджуємо, а витрачаємо на ті потреби, які є важливими. Але в державній системі нерідко те, на що, ми вважаємо, треба витрачати кошти, їх витрачати не можна, і треба шукати шляхи, як назвати те, на що ти витрачаєш кошти, так, аби перевіряючі органи не могли потім носа підточити. Коли я остаточно впевнилася, що треба звільнитися? Коли цілими днями прописувала службові записки і накази. Мене це паралізувало – у мене не лишалося сил ні на що інше. Я розумію, що бюрократія потрібна, бо вона захищає від корупції, адже кожен документ має пройти купу читок і підписів. З іншого боку, бюрократія так само і створює моменти, що можуть породжувати корупцію, – тому що система часто сама спонукає до того, щоб її обходити. Словом, тоді я зрозуміла, що мій життєвий час за цими бюрократичними заняттями вилітає в трубу.

«На певному етапі я побачила, що сама стаю демотивуючим чинником в Інституті»

— Але коли ти йшла працювати в УІК, ти знала, що це державна структура, а отже бюрократії не уникнути, але ж пішла…

— Я знала це, але припускала, що в Інституті різні посади можуть займатися різними речами. Деякі колеги з відділу кадрів, юридичного відділу – нас справді страхували: писали документи, накази. Але зрозуміло, що є і змістова частина і якщо ти організовуєш захід, тільки ти й знаєш, що має бути написано в анкеті заходу. Я розумію, що це потрібно, і загалом, не проти це робити, хоч це виснажливо. З іншого боку, з лютого в Інституті, так виглядало, папери стали самоціллю – мовляв, ви маєте це все написати, це ваша основна робота, бо ж основне в діяльності Інституту (таке складалося враження), – це щоб усі папери були правильно написані й оформлені, а кожен працівник повинен уміти писати ці документи. Такий посил неймовірно дратував.

На певному етапі я побачила, що сама стаю демотивуючим чинником в Інституті — я не могла набирати нових людей і мотивувати їх працювати.

Третій момент, але це вже особисте, – я мала переїжджати до Львова. Якби не це останнє, можливо, я би дочекалася конкурсу на посаду директора і подивилася, хто ним стане, і вже тоді б вирішувала, лишатися чи ні.

— Що стало початком демотивуючої ситуації, як ти її називаєш, – звільнення Тетяни Терен, прихід нового в.о. директора чи щось інше?

— Тетяна в такій демотивуючій ситуації була від початку. Ми ж не були тією ланкою, якої це безпосередньо торкається. Таня нас тримала, з нею ми, навіть розуміючи усі труднощі, почувалися так, ніби перспектива є. Коли ж пішла Тетяна і ми стикнулися із зовсім іншим стилем управління, із зовсім іншими цінностями – ось тоді атмосфера стала дуже обтяжливою для нас усіх. І люди почали йти. Я хочу наголосити на тому, що за ці місяці пішли багато і тих людей, які приходили вже за Ясинського. Наприклад, фінансистки, юристка.

Але я би хотіла окремий акцент зробити на тому, що в Інституті лишилися й дуже компетентні люди – ті, що якраз люблять саму цю роботу, вболівають за справу. З тих, хто лишилися, найщільніше ми працювали з Олею Вишнею й Марією Ковальчук – Марія долучилася до нас недавно, перед Прагою, й одразу все підхопила, – я дуже рада, що дівчата лишаються, вони й проробляють, зокрема, концепцію участі України на Франкфуртському книжковому ярмарку, готові займатися цим проектом до його повного втілення. Артем Лобанов, який також прийшов порівняно недавно, підхопив «Українську книгу» й поповнення бібліотечних фондів, «Цифрову бібліотеку». Є й дуже хороші фахівці з того пулу, який займається не статутною діяльністю безпосередньо, а підсиленням цієї діяльності, – є дуже сильна і ретельна юристка, сильний відділ кадрів (а це дуже важливо, хто працював у державних структурах, знає), які, до речі, попри все, в Інституті з перших місяців, тут сильна бухгалтерія, яка прийшла вже за Ясинського, – словом, тут є з ким працювати. Наразі вже вдалося створити команду саме тих, кого на початку знайти було дуже складно. Тобто, новообраному директору чи директорці має бути легше, ніж Тетяні.

Письменниця Катерина Калитко і Анастасія Левкова на Празькому книжковому ярмарку. Фото – з ФБ-сторінки Українського інституту книги

 «Це велике поле для діяльності, поле для застосування себе і своїх умінь»

— Проте багато хто з Інституту йшов. Попри твої останні слова, все звучить досить песимістично. І звільнення великої частини вашої команди – людей, за якими всі стежили від початку роботи в УІК, – можливо, відлякують тих, хто міг би прийти в Інститут після вас. То чому ти у своєму пості на ФБ наголошувала, що варто йти працювати в Інститут, якщо з нього багато хто звільняються?

— Попри все, я не шкодую, що пішла працювати в УІК, тому що проекти, які ми робили, були цікавими і важливими. Це велике поле для діяльності, поле для застосування себе і своїх умінь, навичок, знань тощо. Люди, які мають у книжковій галузі широке коло зацікавлень і знань, прагнуть їх застосування, цілком зможуть його знайти в роботі в УІК. По-друге, тут цілком пристойні зарплати. По-третє, є відчуття, що ти робиш щось для країни. Мені здається дуже важливим те, що ми трохи сенсибілізували галузь і чиновників до того, що би мав робити Інститут. І тепер треба і можна це робити.

Якщо запуститься «Українська книга», то треба стояти на чатах і стежити, щоб там не було корупції. І таких моментів багато. Важливими є малі кроки від кожного учасника процесу: ті зробили частину кроків, наступні зроблять іще частину кроків, потім прийдуть інші і теж щось зроблять.

— В якому стані ви залишаєте свої проекти в УІК для наступників? З чим вони далі працюватимуть, на що спиратимуться?

— Тут важливо зрозуміти, чи в наступні місяці затвердять новий порядок використання коштів, чи ні. Якщо затвердять, то це означатиме, що Інститут може тепер не тільки робити «Українську книгу» й «Цифрову бібліотеку», а й виступати на міжнародних заходах та українських заходах, тобто можна буде брати участь у закордонних книжкових ярмарках, організовувати регіональні ярмарки, навіть перекладацькі семінари. Можна буде продовжувати те, що ми започаткували, – щорічне видання каталогу, який ознайомлюватиме з українськими новинками закордонні видавництва. Ми також апробували успішну модель організації українського стенду на закордонному книжковому ярмарку – можна буде продовжувати це за тією ж схемою. Ми розробили концепцію ґрантів для іноземних видавців на переклад і видання творів українських авторів – тепер її слід буде прописати юридичною мовою і звірити з усіма нормативними актами, які дозволяють або не дозволяють це робити, намагатися або підлаштувати програму під нинішні закони, або пробувати змінити закони – через депутатів, які готові підтримувати Інститут на цьому рівні.

Ми також напрацювали чималу базу контактів – зокрема і з іноземними потенційними партнерами. Скоро мав би й запрацювати сайт Інституту, який також повинен містити багато важливої інформації і служити не лише рупором Інституту, а й джерелом важливої інформації (зокрема контактів) для всієї книжкової галузі (наприклад, там має бути база українських перекладачів з іноземних мов і з української мови на іноземні – але не тільки вона).

У найближчі місяці слід працювати над підготовкою участі України у Франкфуртському книжковому ярмарку, зараз цим щільно займаються Оля Вишня та Марія Ковальчук. І маю сказати, що саме в цьому, так виглядає, Міністерство готове сприяти і співпрацювати ефективно – для нього цей проект дуже важливий.

Якщо таки затвердять програму «Українська книга», то можна буде втілювати її. Я не кажу, що з цим буде легко працювати, зокрема і тому, що там є дуже багато незручних моментів. Наприклад, поданих заявок від видавців буде дуже багато, а експертів ми прописували мало – для того, щоб легше було приймати рішення і щоб не було розпорошеної відповідальності. Мала кількість експертів обумовлена й тим, що треба, аби їхня робота була оплачувана, така робота не має бути волонтерською.

Далі – «Цифрова бібліотека». Коли затвердять розроблене положення, то буде оголошений тендер на створення платформи для цього. Потрібно продумувати, які книжки сканувати. І мені здається, це теж дуже важлива діяльність. Це може бути мотивацією для нових працівників.

Артем Лобанов розробив концепцію і вже, напевно, разом із юристкою і прописав новий порядок поповнення бібліотечних фондів (Артем залишається в Інституті).

Вже розроблені концепції і навіть кошториси перекладацьких семінарів для закордонних перекладачів, які перекладають з української.

І з цим можна і варто працювати далі.

—  У тебе не виникло бажання більше ніколи не працювати в держустановах?

— Звичайно, виникло (сміється). В березні-квітні я казала собі: ніколи в житті, ніколи більше. Проте, якщо серйозно, я не з тих людей, які зарікаються. Я розумію, що все може змінюватися. Думаю, що я погодилась би працювати в УІК і далі – особливо якщо б це було можливо зі Львова (наприклад, на умовах цивільно-правового договору). Я дуже багато вклала в Інститут, разом із колегами продумувала немало проектів – тож якщо буде керівництво, з яким ми говоримо однією мовою, компетентне плюс некорумповане, то я б залюбки долучилася до дальшої роботи Інституту. Насправді, навіть якщо все звучить вельми песимістично, цю роботу можна назвати роботою моєї мрії – з поправкою на ті моменти, які демотивують (просто від лютого таких моментів було 80 %).

«Без команди в Інституті немає що робити, там усе твориться спільними зусиллями» 

 — З розмови випливає, що багато хто з команди УІК не знайшли спільну мову з в.о. директора Сергієм Ясинським. Незабаром буде проведено конкурс і обрано нового директора. Якими рисами, компетенціями, навичками має володіти людина, щоб бути ефективним керівником УІКу?

— По-перше, ця людина має бути з культурної сфери, має розумітися на тому, як культура функціонує і для чого взагалі існує. Людина, яка, наприклад, регулярно відвідує «Книжковий Арсенал» – і не через посаду, а тому, що їй це цікаво, яка розуміє, хто є хто на українському книжковому ринку. Другий момент – дуже важливо, щоб людина розуміла, що їй треба буде працювати з документами. Щоб вона розуміла: без паперів ніяк, але вони не мають бути самоціллю. Людина, яка б розуміла, що бюджетні кошти мають серйозні обмеження – на те можна, а на те (нагально необхідне для певного проекту) не можна, і треба шукати шляхи, як зробити проект усе одно можливим.

Третій момент – щоб людина була некорумпованою. Гірше, ніж зараз, може бути тільки в тому випадку, якщо прийде корупціонер або людина, згодна робити все винятково для галочки.

Також ця людина обов’язково повинна мати позицію (а для цього потрібна й компетентність). Багато речей, які ми робили, були можливі винятково тому, що ми доводили їхню важливість, самі були переконані в тому, що це важливо.

І вкрай необхідно, щоб ця людина вміла працювати з командою, уміла мотивувати й надихати, не тільки грошима. Тому що без команди в Інституті немає що робити, там усе твориться спільними зусиллями.

«Важливо, проговорюючи ці недоліки, не впадати в песимізм»

— Чому коли ти йшла з Інституту, то не хотіла публічно говорити про всі проблемні моменти роботи в УІК, називаючи це «сіянням зради», а потім таки погодилась на розмову?

— Важливо, проговорюючи ці недоліки, не впадати в песимізм. Звісно, в мене теж були моменти, коли я думала, що майбутнього немає, що ця державна інституція ніколи не буде європейською, сучасною, що сьогодні це неможливо. Були тези, що, в принципі, держава – неефективний управлінець і неефективний власник, бо система, яку вона створює, щоб саму себе захистити, – бюрократія, перевіряючі органи тощо, – самі вчать цю систему обходити і з’їдають добрі ініціативи. З іншого боку, є речі, які держава може і має робити – є проекти, які можуть бути ефективними тільки тоді, коли за них візьметься держава, бо вона має необхідні ресурси і може забезпечити системність, стабільність цих проектів, тільки вона може щось впроваджувати на національному рівні.

За часів Януковича ми, люди зі сфери культури, хотіли, щоб держава принаймні не заважала. Тепер у нас вищі вимоги — ми хочемо, щоб вона ще й трохи підтримувала, – і останніми роками є речі, в яких це спрацьовує. Ми спеціально на «Книжковому Арсеналі» (до речі, Мистецький Арсенал же теж державна структура! тільки підприємство, а не установа) робили дискусію за участі керівників книжкових інституцій із постсоціалістичних країн — з Польщі, Чехії, Литви. Вони також знають, що це таке — державні інституції в країнах, які вийшли з соціалізму. У них ситуації не такі драматичні, як у нас, але вони все одно працюють із тими самими проблемами і вони все ж таки є ефективними. І нам теж варто до цього прагнути.

Я погодилася на цю розмову тому, що грядуть вибори нового директора. (Я думаю, що мій і інших колег відхід від справ – і те, що я ще у квітні задекларувала перед Міністерством, що звільняюся, – великою мірою прислужилося тому, щоб усвідомити: щось не так у цьому королівстві і конкурс на посаду директора – просто нагальний). І я хотіла б, щоб ті, хто подаються на цю посаду, розуміли, з чим будуть працювати, але при цьому не впадали у відчай, бо працювати можна. Я хотіла б, щоб ті, хто спостерігають за роботою Інституту, розуміли ситуацію глибше, а не так поверхово, як це можливо видається завдяки новинам про чиєсь звільнення чи постам у ФБ. І я б хотіла, щоб люди, які не подаються на посаду директора, але почуваються в силі та знанні, приходили працювати в Інститут.

Спілкувалися Марія Семенченко, Дарія Пугач.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики