«Острів Європа»: лабораторія близькості, картографування простору

Усі фото Нати Коваль

Вінницький фестиваль відбувся цьогоріч уперше, самим своїм існуванням продовжуючи лінію децентралізації культури в Україні. Літературних фестивалів щороку з’являється більше, і це тішить з огляду на всі вигоди, які вони приносять конкретному місту й літературній галузі в цілому. Але ще краще, коли серед них з’являються і зовсім унікальні, концептуальні речі, як-от фестиваль «Острів Європа», присвячений «камерним» літературам.

«Через міцні культурні зв’язки у нас у Європі є цілісність, яка не дає розлетітися і перестати впізнавати одне одного. У той же час ми ніби знаємо щось із літератури сусідів, хоча, наприклад, білоруси, які дуже близькі до нас і з якими ми могли б обмінятися багатьма досвідами, у нас досі належно так і не представлені. Є окремі спроби, але системного підходу дуже бракує. З багатьма сусідами така ситуація, що ми знаємо щось точково, завдяки індивідуальним зусиллям перекладачів — але теж нема системи, немає масштабного представлення. І ми намагалися проговорити ті імена, які досі незаслужено не представлені в Україні. Це автори, які пишуть дуже сильні речі, автори, які говорять на важливі теми — актуальні, гострі, спільні для Європи, яка переживає чергові турбулентні часи»,

Катерина Калитко, співзасновниця фестивалю «Острів Європа».

У 2018 році гасло «Україна — це Європа» звучить зовсім інакше, ніж у 2014 — і не тільки через події, що хвилюють  усю громадську думку і що зачепили життя всієї країни (Крим, війна на Сході, переселенці, Сенцов — список можна продовжувати), але ще й тому, що багато хто з українців почав критичніше ставитися до політики Європейського Союзу щодо України, розуміти, що договору про Асоціацію з ЄС недостатньо, щоб життя одразу покращилося, адже проблеми полягають не лише в корумпованості вищих державних структур, але й у світовій політиці глобальної нерівності.

З цього погляду літературний фестиваль «Острів Європа» — дуже на часі. Це не дивно, адже в його концепцію закладена ідея, що Європа — це та частина світу, де існує поділ на «великі» і на «камерні» літератури; де — зокрема через економічні умови — література певних країн (Україна, безперечно, в їхньому числі) може бути мало представлена, мало перекладена і вважатися екзотикою, попри те, що в той же час вона є європейською — і за географічним розташуванням, і за історією, і за набором сюжетно-тематичних кліше й ставлення до проблем. Літературознавці сходяться на думці, що формування канону — це процес, у якому можливі випадковості, тож у канон входять тексти не завжди найкращі — а часто ті, які репрезентують інтереси і цінності мейнстрімних суспільних груп (або тих, хто має достатньо коштів, щоб вирости власних письменників, а потім їх промотувати). Саме тому мета фестивалю «Острів Європа» здалася мені близькою, адже це не що інше, як солідарність із тими європейськими літературами, які, як й українська, гірше презентовані у світі. І не обов’язково тому, що вони нецікаві, слабкі й т.д., а тому, що в них не завжди достатньо важелів упливу, щоб просувати себе. Ними  зазвичай цікавляться перекладачі, літературознавці чи інші ентузіасти, натомість назагал ці літератури лишаються на маргінесі.

Тож культурна мапа Європи складається з просторих «галявин» на кшталт англійської, німецької, французької, іспанської та інших «великих» літератур — і в той же час тільки для зацікавлених дослідників відкриваються сховки «камерних літератур» — ізраїльської, румунської, білоруської, української та ін. Фестиваль «Острів Європа», що вперше, у червні 2018 року, відбувся у Вінниці, ставить собі за мету змінити цю ситуацію завдяки ознайомленню вінничан і гостей міста із запрошеними поетами і письменниками з інших країн.Водночас він переслідує й більш глобальну ціль — відкрити ці літератури й для українських видавців, встановити міжнародні контакти й пожвавити міжкультурну співпрацю.

Анна Вовченко, співзасновниця фестивалю: «Усе почалося з того, що я побувала у Гданську на перекладацькому фестивалі “Знайдено в перекладі”. Мені заімпонував цей підхід: відкривати тут, у себе на батьківщині, невідомі досі літературні імена. У той же час хотілося робити проект з ухилом у європейські літератури, не відкриті ще самим європейцями. Ми порадилися з Катериною і дійшли висновку, що найкраще буде сфокусуватися на тих, хто подібний до нас досвідами — і перебування у світовій літературі, і самопізнання всередині нашої літератури, і кого ми самі ще мало знаємо».

«Острів Європа» — лабораторія близькості

Побувавши на кількох фестивалях поза Києвом, можу з певністю сказати, що третина фестивального успіху — його локація. «Острів Європа», присвячений «камерним» літературам, і сам є дуже камерним, затишним — як і Вінниця, в якому він відбувся. Цьогоріч  не було й двох подій, що збігались у часі, що властиво всім великим фестивалям. Можливо, це навіть на краще — маловідомі українському читачеві автори з «камерних» літератур, як-от з Румунії чи Білорусі, могли б загубитися в інформаційному потоці масштабного фестивалю (Книжковий Арсенал, Форум видавців). А тут, у Вінниці, на них поставлено акцент, тут саме вони — у центрі уваги. Отож відчувалася і певна трепетність, і лабораторність майже всіх подій на фестивалі: переважна більшість закордонних гостей не перекладені українською, отже, і не відомі, вважай, нікому, крім перекладачів та ентузіастів. Презентувати письменника без виданих (українською) книжок — це як зняти всі додаткові сенси, які додає книжка (яку обираєш, маючи слабкість до певного видавництва, звертаючи увагу на обкладинку чи на надписи на звороті «“Чудово!” — за версією New York Times»), і лишити тільки голий, непромотований текст. Мені здається, що книжка (з одного боку — як намацувальний продукт праці письменника, з іншого — визнання його як автора, який вартий видання) є вододілом між тим, хто сам-один пише текст — і тисячами тих, хто в добу технічної відтворюваності читає. Але презентація автора, чию книжку ще не видали мовою читача, — це можливість говорити з ним на рівних, як зі співрозмовником, який ділиться з тобою спостереженнями, фантазіями, мріяннями, а часом — своїм болем чи радощами. Я була на презентації ізраїльської письменниці Белли Шаєр, оповідання якої в перекладі Анни Хромової ми всі разом читали — і коли після презентації говорила з нею про образи й сюжети, які мене глибоко зворушили, то я стала тією, хто разом із авторкою шукає спільних значень — ми разом, перформативно, витворювали взаємне розуміння. З цього народжується близькість.

Утім, метафору «Острова Європа» як лабораторії можна розвинути, адже це — майданчик для знайомства людей з різних країн, об’єднаних «камерністю» власних літератур. Власне, з літературами Білорусі чи Польщі в нас — у наших спробах осягнути навколишню дійсність, спроблематизувати її, вирішити певні проблеми — може бути значно більше спільного, ніж з так званими «великими» літературами, чий досвід сприйняття колонізаторства як звитяг (або, навпаки, досвід почуття провини) для нас — зовсім чужий. Власне, це і є самопізнання через пізнання інших. У той же час думка про промоцію «камерних» літератур — чому, до речі, була присвячена дискусія «Велика промоція малих літератур, або Туди і звідти» — це таки часто пряма дія. Адже замість того, щоб чекати, що державна чи культурна інституція профінансує переклад книжки чи PR-відділ великого видавництва візьметься її просувати, ентузіасти, об’єднуючись на «Острові Європа», беруть дію у свої руки. Я, безперечно, свідома того, що ця пряма дія походить не від солодкого життя чи від чистої пристрасті, але люди, які прагнуть змін, і власними руками, усвідомлюючи весь понурий контекст, їх утілюють, не можуть не викликати захоплення.

Тож «лабораторність» «Острова Європа» витає не тільки між автором і читачем, які разом, через мову перекладу, модерацію, спілкування ніби заново збирають текст і перестворюють його, але і в комунікації між учасниками українського й закордонного літературного процесу. Це лабораторія, адже це спілкування не дає чітких результатів, їх годі  підрахувати, монетизувати чи оцінити в охопних категоріях. Утім, із таких експериментів часто народжується нова творчість, нові способи зрозуміти одне одного, нові зацікавлення в Іншому, а часом — навіть щира любов.

Переписати карту міста

«У рамках фестивалю ми позиціонуємо Вінницю як “золотий перетин” — точку на перехресті доріг зі Сходу на Захід, із Півночі на Південь, через яку історично проходило багато шляхів, де поєдналося багато мультикультуральних спільнот, у якій співжили традиційно найбільше українці, поляки, євреї, росіяни, але були й екзотичні громади, такі як ассирійці, вірменці. Тут є традиція багатомовності в найширшому розумінні — і вуличної мови, і співіснування культурних кодів. У цілому Вінниця — дуже продуктивне, хороше середовище для таких ініціатив, а інтелектуальних фестивалів тут саме бракувало. Відчувалася лакуна: про це питали люди, а Міська рада з великим ентузіазмом відгукнулася на нашу ініціативу. Тут була ця потреба»,

— Катерина Калитко, співзасновниця фестивалю «Острів Європа».

Свого часу я ставила собі запитання: як ставиться громада міста до фестивалю, який організовують жителі з більших міст. Тоді я мала кілька розмов із жителями Славутича, де  уже п’ять років поспіль відбувається фестиваль кіно та урбаністики «86». Безперечно, серед громади дуже часто зустрінеш значний відсоток консервативної чи ж інертної публіки — та з другого боку, завжди хочеться, щоб організатори будь-якого фестивалю брали до уваги громаду й залучали її до дійства. Складно оцінити, як сильно залучили вінничан до  «Острова Європа», але фестиваль підтримав особисто мер, у ньому взяло участь чимало місцевих волонтерів-вінничан, а в трамвайчиках і тролейбусах, якими було зручно пересуватися між основними локаціями, висіли оголошення з програмою фестивалю.

Наївно очікувати, що на лекцію Олі Гнатюк про становище громади Львова у часи Другої світової чи на читання перекладів Василя Стуса центральноєвропейськими мовами завітає багато охочих — це заходи, безперечно, цікаві, але дещо вузькопрофесійні. Утім, музично-поетичні перформанси Мар’яни Савки, Сергія Жадана чи Катерини Калитко були спрямовані якраз на залучення громади вінничан (хоча поки що змагатися з вінницькими фонтанами їм зарано). Та це й створює є гарний фестивальний баланс — заходи, спрямовані на вже зацікавлену публіку (часом — суто професійну), і заходи, до яких публіку навіть і не треба заохочувати, сама прийде.

Особисто мене зачепила ще одна річ «Острова Європи», яку теж ризикну назвати близькістю, — його вкоріненість у ландшафти міста.

«Ми цього року зробили наголос на дуже виразних міських локаціях — щоб це не було якесь абстрактне приміщення, де можна провести будь-який захід, а щоб була прив’язка до духу місця, щоб люди, які засвоюють літературу й мистецтво, паралельно розглядали місто, по-новому відрефлексовували, і потім, наступні дні після фестивалю, дивилися на нього інакше»,

— Катерина Калитко, співзасновниця фестивалю «Острів Європа».

Сходи архітектора Артинова, Майдан Незалежності, недоплинутий острів Кемпа, фонтанна площа Педагогічного універститету (хоч через імовірний дощ захід перенесли в приміщення, я однаково дізналася про таке красиве і сховане від туристичного ока місце на площі серед ансамблю споруд університету), музей Коцюбинського — ці місця для вінничан можуть набути нових, перевідкритих значень. А втім, це я тільки гіпотизую, бо для мене як для туристки й відвідувачки «Острова Європи» фестивальна карта Вінниці стала містком між відчужено-захопленим поглядом туристки  і водночас відкриттям його красивих неочевидних місць, які не обов’язково вкажуть у путівнику, місць зі своєю дуже людською історією. Це можливість, будучи тут усього 2-3 дні, вибудувати з Вінницею ближчі стосунки — можливо, навіть близькі.

Коли я вперше серед анонсів різноманітних фестивалів побачила «Острів Європу», мене одразу зацікавила насамперед його DIY-складова, а в той же час — акцент на міських локаціях і прагнення не просто запросити гравців літературної галузі у Вінницю, а прагнення до інтеграції й залучення громади. На фестивалі я знайшла, втім, трохи більше — близькість, яка між мною і містом, між мною й авторами, між мною й відвідувачами. Наступного року я шукатиму ще сильніше  — мабуть, чекатиму на більшу кількість фахових заходів, проблемних дискусій, тим паче, схоже, це збігається з метою організаторок:

«Ми прагнемо, щоби Вінниця була таким собі хабом, де зароджуються хороші ініціативи, сходяться автори, яких хочемо відкрити Україні, сходяться видавці й критики — люди, які споживають літературу. Ми хочемо, щоби витворювався певний контекст безпосередньо в цьому місці, щоби співпраця переходила на інші рівні»,

— Катерина Калитко, Анна Вовченко, організаторки фестивалю.