«Володарка Понтиди»: під маскою цензури

 


«Володарка Понтиди» – роман українського письменника Юрія Косача, племінника Лесі Українки, одного із засновників Мистецького Українського Руху (МУРу). «Володарка Понтиди» була написана 1987 року, під час його перебування в еміграції у США. В Україні цього ж року у видавництві «Радянський письменник» надрукували роман із такою самою назвою під іменем того ж таки Юрія Косача, але – то був геть інший роман. Від потужного, майже п’ятсотсторінкового літературного шедевру Косача залишилася маленька непримітна книжечка, з якої вирізали не лише три чверті тексту, а й усе, що робило роман особливим, непересічним і вартісним.

Ім’я Юрія Косача майже невідоме українському читачеві. Ще за життя від нього відхрестилися багато сучасників із культурного простору еміграції (зокрема Юрій Шевельов), його твори мало де вивчаються, і жоден із них не внесений у шкільну програму з української літератури. Причиною «забуття» Косача стала його співпраця з агентами служб СРСР. У 1949 році Косач емігрує до США, втім, там його життя не надто покращилося. Він переживає уже друге розлучення, не знаходить порозуміння з українською діаспорою, змушений заробляти на життя важкою фізичною працею і, врешті-решт, починає вдаватися до чарки. Як пише український канадський літературознавець Марко Роберт Стех, Косач у той нелегкий період свого життя був легкою здобиччю для агентів радянських спецслужб, які активно проникали в еміграційні громади задля вербування прихильників обіцянками, залякуваннями, а нерідко й використанням фізичної сили. Утім, співпраця зі спецслужбами не принесла йому нічого хорошого. Так, Косача друкують і видають, але видають так, як вигідно їм, у результаті чого його твори виходять знищені та спотворені цензурою, зведені до слабких текстів, які формують враження про Косача як про другорядного автора, маріонетку радянської системи.

Питання співпраці Косача з агентами СРСР краще залишити історикам, тоді ж як нам – звернути увагу на літературну спадщину несправедливо забутого автора

Можна засуджувати Юрія Косача, можна принципово не читати його творів – і через це багато втратити. Усупереч визначенню митця як проводиря народу, котрий має бути незламним мучеником (що чомусь глибоко вкоренилося у суспільній свідомості), письменник у першу чергу є людиною, людиною, яка, природно, має право на бажання до життя, на самореалізацію і на самозахист. Питання співпраці Косача з агентами СРСР краще залишити історикам, тоді ж як нам – звернути увагу на літературну спадщину несправедливо забутого автора.

***

«Володарка Понтиди» вперше вийшла за сприяння видавця Мар’яна Коця у Нью-Йорку 1987 року у видавництві «Нові обрії». Це унікальний в український літературі історичний пригодницький роман, події якого відбуваються у ХVІІІ ст. У ньому йдеться про українського шляхтича Юрія Рославця, який у 1770-х їде на навчання у Стразбург, де знайомиться із загадковою й легендарною жінкою, княжною Дараган, і закохується в неї. Княжна називає себе спадкоємицею цариці Єлизавети Петрівни й Олексія Розумовського та претендує на імперський (зокрема й на український) трон. Юрій Рославець стає частиною її свити, він подорожує за героїнею усією Європою, під час цьоого не раз потрапляє в авантюрні й небезпечні ситуації.

Того самого 1987 року в СРСР виходить жахливо скорочене видання роману. Радянська «Володарка Понтиди» повністю, від форзацу до форзацу, пережована щелепами цензури.


Перше, що впадає у вічі, – це різке зменшення обсягу. Видання «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ» 2015 року – великого формату книжка, де власне тексту твору майже п’ятсот сторінок, тоді як видання «Радянського письменника» – значно менша, майже кишенькова книжечка заледве на 260 сторінок, частина з яких – ілюстрації.


Друга велика відмінність, якої не можна не помітити, – зміна назв і кількості розділів. Усього у «Володарці Понтиди» одинадцять розділів, до того ж «записки барона Шенка» й епілог. Цензуроване видання скоротили до шести розділів і викинули «записки» та епілог. Та й ці шість розділів умовні, вони не є скороченим відтворенням аналогічних шести розділів оригіналу – це довільний спрощений переказ подій книжки, перекручений, із численними викиданнями важливих моментів і додаваннями нових. Також твору, який автор назвав «Авантюрний роман-щоденник», додали до назви «Роман мого прапрадіда», і, звісно, ніякий не авантюрний, бо ж авантюри – це несерйозно.

Перша частина книжки називається «Дама з Азова», тоді як у радянському виданні це – «Алі-Емет, або Дама з Азова»; «Пані де Тремуйль» – назва другого розділу, у якій українське звертання «пані» замінюється на іноземний варіант «Мадам де Тремуйль», чим дистанціює героїню від її українського походження. Третя й четверта частини повторюють назви з оригіналу, проте з п’ятої починається справжня катавасія. Частина п’ята «Відьма із Шпессарту» розповідає про стосунки Юрія Рославця із дівчиною зі Шпессарту, у радянському виданні історія їхніх стосунків суттєво скорочена. Шоста частина «Княгиня Селінська» також обрізана. Немає частин сьомої «Венеція – ти усмішка світу», восьмої «Тінь Семіраміди» (бо ж чи можна було писати криве слово про Катерину ІІ у радянський час!) і дев’ятої «В одвічному Римі». Натомість варіант «Радянського письменника» пропонує свою назву для п’ятого розділу, якої не було ніде в оригіналі: «Ось вона, архізлодійська каналія!», назву, яка однозначно маркує княжну Дараган як злочинницю й обманницю, щоб не залишалося жодних сумнівів у тому, що ніхто не може підважувати законність прав Катерини ІІ на володарювання. Шоста частина спотвореної версії називається «Дівчина з Дараганівки». Оте зневажливе в даному контексті «дівчина», вжите замість шляхетного «княжна» в оригінальній назві десятої частини, підкреслює враження про героїню як про самозванку, простолюдинку, що видає себе за представницю монаршого роду.

Читайте також: «Сузір’я Лебедя» Юрія Косача: рецензія (Юлія Таранюк)

Закінчується роман зрадою княжни Дараган і її полоном. Юрій Рославець болісно переживає цю зраду (що цензура прибрала) і намагається її врятувати. Після цього Рославець убиває зрадників (чого також немає у радянському виданні), і його ловлять. Про помсту зрадникам ми дізнаємося «Із записок барона Шенка», які продовжують розповідь із того місця, де обірвався щоденник Рославця. У цензурованій версії записки Шенка скорочені й не виділені окремо – читач не знає їхнього автора. В оригінальному епілозі ми дізнаємося про те, що Рославець загинув під Сараготою, б’ючись за свободу Америки, у цензурованому виданні повідомляється тільки те, що він «впав смертю хоробрих» в Америці. Говорить авторський епілог і про долю княжни, яка загинула чи то під час повені в Петропавлівській фортеці, чи то внаслідок недуги, якою хворіла вже давно. Натомість «Радянський письменник» розгулявся вигадками й розповідає, що княжна померла у фортеці від недуги, якою хворіла вже давно (згадки про повінь немає), що її поховано у фортеці, про що не було згадки в оригіналі, а також зазначено, що пані, яка розказала про смерть княжни, згадувала про дні ув’язнення у Шліссельбурзі (чого теж немає в оригіналі). Особливо показовою є зміна останнього речення, яке акцентує увагу на княжні Дараган і називає Понтиду (читай – Україну) «правітчизною Прометея». «Такий був кінець княжни Дараган, княжни Володимирської, княгині Селінської і Королеви Понтиди – правітчизни Прометея». Тим часом цензура переводить увагу на Юрія Рославця й обрубує розповідь наче на півслові: «А на тій (історії), що ви почули про Юрія Рославця, я ставлю крапку».

Фактично, в радянському виданні змінене кожне речення, доходить навіть до зміни прийменників. Непересічність роману Косача полягає також у його колоритній оригінальній мові, використанні яскравих слів, архаїзмів та діалектизмів, до прикладу таких, як «сміхунець», «кнурик», «придзиґльованка», «бабодур», «мочиморди», і зворотів: «розуміється як турок на проповідях», «півчверті до смерті», «із села Брехунівки», «свій свого впізнав та на пиво позвав» тощо. Ми майже не знайдемо цих слів чи фраз у радянському виданні. Мова «монстра франкенштейна» прісна й суха, немає нічого спільного з такою живою і соковитою мовою Косача.

Косачів персонаж – освічений чоловік, який читає та рефлексує над Вольтером, Руссо й Монтеск’є

Косачів персонаж – освічений чоловік, який читає та рефлексує над Вольтером, Руссо й Монтеск’є. У кожній частині «Володарки Понтиди» є епіграфи українських і світових авторів, зокрема мислителів ХVIII століття. До прикладу, першій частині передують епіграфи Ларошфуко, Шодерло де Лакло та Івана Орновського, кожен із яких датований. Це дуже важливий момент, адже таке поєднання ставить українських барокових авторів в один рівень із європейськими. У скороченому варіанті залишився тільки Ларошфуко, і жоден з епіграфів до розділів не датується, деякі змінені (замість цитати Данте Аліг’єрі «Облиште надію усі, хто входить сюди» до п’ятої частини – цитата «Любов, що водить сонце й зорні стелі» перед третьою частиною).

Ілюстрації радянського видання не відповідають епосі часто фривольного ХVIII століття, вони серйозні й похмурі, а одяг героїв на них значно більше нагадує вбрання, притаманне наступному століттю.

«Радянський письменник» ні словом не пояснює, хто такий Юрій Косач, а його «Роман антигероя. Слово від автора» перекроєно так само безжально, як і сам текст. Як перше американське, так і українське видання 2015 року містять післямови літературознавців, у першому виданні – Дмитра Затонського, у сучасному – Ростислава Радишевського й Марка Роберта Стеха. Усі вони доволі детально та вичерпно говорять і про постать Косача, і про його роман. Тоді як у радянській версії автора просто не існує (який там автор, якщо там і книжки вже немає), навіть у «Слові від автора» зникає автор і залишається «Слово до мого читача». У ньому Косач розмірковує про історичну прозу, важливість якої бачить у тому, що думка про минуле формується сьогоденням, цитує Бенедетто Кроче і Фрідріха Ніцше, полемізує зі своїм дідом у других Михайлом Драгомановим щодо оцінки XVIII століття: «Ні, професоре, це ще не був пропащий час. Це був реалістичний світогляд нащадків козацького бароко, які знали, що «головою муру не проб’єш». Саме тут дізнаємося, що роман постав на основі діарія Юрія Рославця, українця, який перебував у почті княжни Дараган. Тому він і написаний у формі щоденника, котрий навіть можна вважати кращою формою для історичного роману, ніж традиційну. Косач пише, що намагався зберегти «і титлу і кому» реального щоденника, модернізуючи лише книжну мову XVIII століття. А також пояснює, чому Рославець – антигерой: він не володіє своє долею, а доля володіє ним і жене його вперед за своєю коханою з’явою. Чи варто казати, що цього всього немає у цензурованій версії? Думаю, ні. До того ж, у ній «Юрій Косач» однозначно називає «княжну Тараканову» «добре відомою самозванкою», тоді як насправді автор доволі детально пояснює версії, ким була його реальна героїня, зазначаючи також, що Тараканова – це прізвисько, яким героїня не користувалася, хоч і мала багато інших псевдонімів. Так її нарекла Катерина ІІ, яка мріяла здихатися незваної претендентки на престол, через співзвучність слів «Дараганова» і «таракан», «тарган» – тобто шкідник, якого треба позбутися.

Наскрізну думку про відродження української держави, більше того – про імперію, на чолі якої стоятиме українка, що звергне московську імператрицю – було вирізано й висміяно цензурою

Увесь текст скороченої і перекрученої «Володарки Понтиди» нівелює її літературну, історичну та філософську вартість. Наскрізну думку про відродження української держави, більше того – про імперію, на чолі якої стоятиме українка, що звергне московську імператрицю – було вирізано й висміяно цензурою. Адже в ті часи не можна було допустити репрезентацію України як сильної держави, яка при цьому ще й мала претендентів на престол – це б підірвало фундамент міфу про могутність Російської імперії та, відповідно, її жахливого радянського наступника.

Радянське видання – це таке собі легеньке чтиво для гаяння часу на пляжі чи в метро, тоді як справжня «Володарка Понтиди» – багатошаровий і непересічний історичний роман, узявшись за який, уже не відкладеш, допоки буде тривати мандрівка за містичною з’явою, Королевою Понтиди – правітчизни Прометея.

Усі фото Марти Крапивницької