Польська репортажистика: традиції, суперечки, сучасні тенденції

«Польська школа репортажу» — так поляки самі називають царину цього жанру на межі літератури й журналістики; разом з тим, у Польщі є і противники такого визначення, котрі кажуть, що нічого аж настільки окремішного, щоб називати його «школою», у польському репортажі немає. Безперечно одне — репортаж у цій країні став важливою частиною культури, виокремився, певною мірою інституціоналізувався, здобув своїх класиків та послідовників, а ще — окремий дослідницький осередок в одному з найбільших університетів, Фундацію, власну кав’ярню та видавництво.

Так, при Варшавському університеті діє Лабораторія репортажу, заснована відомим журналістом Мареком Маллером: осередок післядипломного навчання і заразом центр наукових досліджень, присвячених репортажеві. Окрім цього, вихідці з «Ґазети Виборчої» Маріуш Щиґєл, Войцех Тохман та Павел Ґозлінський у тій же Варшаві створили Фундацію «Інститут репортажу». Тут також є свій освітній осередок: річна Школа репортажу.

Читайте також: Маріуш Щигел. Море в краплі води

Не обмежуючись самим лише освітнім середовищем, учасники «Інституту репортажу» відкрили у центрі Варшави кав’ярню-книгарню «Кипіння світу» із зібранням документальної літератури, та «Фактичний дім культури», де Фундація проводить презентації книг, зустрічі з авторами, дискусії тощо. «Інститут репортажу» має також своє власне видавництво — «Докази існування» (назва — алюзія на один з текстів Ганни Краль), що займається «літературою факту», як іноді називають у Польщі репортаж. Це єдине настільки профільне видавництво, але не одне, що займається виданням серед іншого й репортажів — багато таких книг друкує видавництво «Чорне» чи видавництво «Знак».

Зрештою, навіть сама «Ґазета Виборча», а конкретно — «Великий формат», її додаток, що виходить щочетверга і присвячений репортажам, став класичним «репортажним осередком», передусім у зв’язку з людьми, які там працювали чи працюють, і в якій між старшим та молодшим поколінням відбувався обмін знаннями та досвідом – така собі «тяглість традиції», як це назвали б схильні до патетичності дослідники. Легенда польської репортажистики Ганна Краль колись особисто там приймала на роботу (може ще не легендарного, але одного з ключових сьогодні) Маріуша Щиґєла, Маріуш Щиґєл через роки приймав на роботу ще одного відомого сучасного репортера Вітольда Шабловського тощо. Таким чином навколо «Великого формату» утворилося широке професійне середовище: багато сучасних польських репортерів друкувалися, так чи інакше були пов’язані з «Великим Форматом».

Читайте також:  Ганна Кралль: «Найважливіше – не дозволити світу заглушити себе»

Ганна Краль, Ришард Капусцінський, Малґожата Шейнерт — саме вони вважаються класиками, на чиїх текстах виросла польська репортажистика. Хоча сама традиція літературного репортажу у Польщі сягає далі — першим текстом такого ґатунку вважають «Паломництво на Ясну Ґуру» Владислава Реймонта (1895 рік), та й загалом уже у 20 столітті у Польщі вистачало репортажних текстів, хоча стиль, приміром, Мельхіора Ваньковича з його 600-сторінковими опусами суттєво відрізняється від того, що ми визначаємо як сучасний репортаж.

Книжки Ришарда Капусцінського. Джерело — auction.catawiki.com

Сильний вплив Капусцінського на репортерів помітний і нині, хоча все частіше з’являються голоси про те, що актуальне завдання для польського репортажу — звільнитися від нього.

Капусцінський був настільки сильною фігурою і в літературі, і в журналістиці 20 століття, що пізніше його прийоми та підходи до тексту практично повністю переважили весь наступний розвиток репортажу. Разом з тим, те, завдяки чому польська репортажистика стала відомою — цікавість, широка відкритість до світу, вихід поза «європоцентричність» нашої частини земної кулі та відкриття для читачів віддалених країн — це якраз спадок Капусцінського, що свого часу практично відкрив наново для Європи країни Третього Світу.

Ришард Капусцінський. Імперія / пер. із пол. Д.Матіяш. Київ : Темпора, 2012

У сучасній Польщі репортаж є дуже популярним жанром (видавати репортажі — престижно, особливо для молодих авторів), звідси — велика кількість людей, що цим займаються, і великий спектр тем, який вдається охопити. Польський репортаж багатовекторний географічно: від більш «традиційної» і ближчої для Польщі Східної Європи — про яку писали тексти Земовіт Щерек, Павел Пєньонжек, Яцек Хуґо-Бадер, Катажина Квятковська-Москалевич, Пьотр Андрусечко, Моніка Андрушевська — до країн більш віддалених.

Книга Павла Пеньонжека «Війна, яка нас змінила». Джерело — Krytyka Polityczna

Павел Пєньонжек, що спеціалізується на військових конфліктах і написав дві книги про війну на Донбасі («Вітання з Новоросії» та «Війна, що нас змінила»), тепер пише репортажі з Сирії; Павел Смоленський створив книги про Ізраїль, що показують країну очима учасників обох сторін конфлікту («Ізраїль уже не полетить» та «Араб стріляє, єврей радіє»), але водночас він цікавиться і Східною Європою. Перу Войцеха Тохмана належать одні з найвідоміших польських репортажів про повоєнну Боснію («Ти наче камінь їла»), життя найбідніших кварталів столиці Філіпін («Елі-Елі») та геноцид у Руанді («Сьогодні намалюємо смерть»); Войцех Яґєльський — автор найвідоміших книг про Афганістан («Молитва про дощ», що є результатом його 11 мандрівок до цієї країни), Кавказ («Гарне місце, щоб померти»), Сирію («Усі війни Лари») та Чечню («Вежі з каменю»).  Буває й таке, що візитної карткою репортера стає лише одна країна: найпоказовіший приклад — Маріуш Щиґєл, що спеціалізується на Чехії (книги «Ґоттленд», «Зроби собі рай» тощо). Вітольд Шабловський за своє «географічне захоплення» вважає Туреччину («Убивця з міста абрикосів»), хоча й він пише не лише про цю країну: Шабловський захоплюється пострадянськими країнами, а також написав цікаву книгу про Волинь — «Кулемети й вишні». Лідія Осталовська зверталася не до конкретної країни, але до національності (у книзі «Циган — це циган» про життя і становище ромів у різних країнах); Войцех Ґурецький натомість — спеціаліст одного регіону, Кавказу («Тост за предків», «Планета Кавказ», «Абхазія»).

Фото — ВСЛ

Інший аспект, з яким може вдало й ефективно працювати художній репортаж — це проблеми всередині власної країни. Так пишуть Єдита Ґєтка, Адам Лещинський, Влодзімєж Новак, Юстина Копіньська; окремі репортажі, присвячені самій Польщі, друкують й автори, згадані раніше — Войцех Тохман, Маріуш Щиґєл тощо. Кілька років тому Юстина Копіньська отримала нагороду European Press Prize, яку називають європейською Пулітцерівською премією, за свій текст про жорстоку систему «лікування» і покарань в психіатричній лікарні одного з польських містечок. Її візитною карткою є найважчі для суспільства речі, теми-табу, як-от ґвалтування, побиття та знущання над дітьми в осередку одного з католицьких жіночих орденів («Чи Бог вибачить сестру Бернадетту?»); замовчування поліцією найскладніших справ, пов’язаних із вбивствами («Цей труп не рахується») тощо; збірка цих репортажів Копіньської називається «Польща відвертається».

Книжка Юстини Копіньської «Польща відвертається». Джерело — CzytamRecenzuję.pl

***

У Польщі прийнято вважати, що головною причиною формування популярної репортажної традиції були комуністичні часи. Тоді репортаж міг під личиною опису буденного сьогодення маскувати жорстку критику режиму, яку б не помітила і пропустила цензура. Описуючи як приклад ситуацію в одному з численних містечок, автор міг алегорично вмістити зауваги на тему загального стану країни. Це спонукало репортерів бути вигадливими і майстерними у формі, а також надавати тексту цікавого літературного виміру, який би заохочував читачів текст читати, а цензорів — сприймати його не як чисту критичну публіцистику, а й як «щось середнє між публіцистикою та літературою».

Разом з тим сьогодні дедалі частіше з’являється пов’язане з вищеописаною традицією питання про межі (література-публіцистика), які може дозволити собі репортаж.

Художній репортаж взагалі важко визначити однозначно: приміром, одну з книг Маріуша Щиґла, «Ґоттланд», у польському виданні називають збіркою репортажів, у німецькому — збіркою оповідань, а у французькому — збіркою есеїв. Репортери за свої тексти отримують поруч із журналістськими відзнаками (нагородою за літературний репортаж імені Ришарда Капусцінського, нагородою Grand Press) власне літературні премії (наприклад, нагороду Nike чи нагороду імені Беати Павляк).

Маріуш Щиґел «Ґоттланд»

Тим часом критики «польської школи репортажу» у самій Польщі за головну його ваду вважають якраз надмірну літературність, застосування прийомів — алегорій, поєднання кількох героїв в одного тощо — властивих якраз більше літературі, ніж журналістиці, а разом з тим — занедбання фактчекінгу і вірності деталям. Польський репортаж доволі вільно почувається в цих межах. Ще Ришарда Капусцінського звинувачували у тому, що він не нотує нічого і не використовує диктофона, розмовляючи зі своїми героями, а записує все з пам’яті вже після зустрічі; свого часу репортерові також закидали, що він вдавався до гіперболізації і прикрашання тексту. Подібні звинувачення трапляються у польській репортажистиці і сьогодні.

У 2014 році, після виходу репортажу «Довгий фільм про любов. Повернення Броуд-пік» герої тексту звинуватили його автора Яцека Хуґо-Бадера у непрофесіоналізмі та вигадках. «Довгий фільм про любов» — це художній репортаж про подорож альпіністів до Каракорум (гірського хребту на межі Пакистану, Індії та Китаю) з метою забрати додому тіла двох своїх загиблих товаришів. Брат одного із загиблих, який керував цією експедицією, потім публічно заявляв, що Хуґо-Бадер перекручував факти та припускався неточностей, а то й узагалі заважав своїм супутникам, нехтуючи їхніми інтересами заради власних амбіцій і наражаючи їх на небезпеку.

Яцек Хуґо-Бадер. Біла гарячка / пер. із пол. О.Сливинський. Київ : Темпора, 2012

Сам репортер потім визнав, що у книжці справді описані діалоги, свідками яких він не був. Зокрема, це розмова двох загиблих альпіністів на вершині. «Я вигадав цей діалог, бо не мав іншого виходу. Я міг тільки використати всі мої знання про героїв, щоб збудувати цей діалог», — сказав Хуґо-Бадер в одному з інтерв’ю на цю тему.

У грудні 2016 року у журналі Press з’явилась інформація про те, що Вітольд Шабловський у тексті «Посилки солідарності» (вийшов у збірці «Стіна. Дванадцять шматочків про Берлін», видавництво «Чорне») діалоги написав не на основі власних розмов з героями, а на основі фільму. Шабловський пояснював — наприкінці тексту були подані джерела, якими він користувався, однак друге видання «Стіни» надрукували вже без його тексту.

Фото — Yakaboo

Це — найгучніші випадки з останніх років ( не в останню чергу тому, що стосувалися відомих уже репортерів), але рецензенти не оминають увагою й авторів-початківців. Так було, скажімо, із книгою «Циклон» Анджея Мушинського — розповіді про Бірму, куди автор зміг поїхати завдяки гранту у розмірі 30 тисяч злотих від Фундації імені Ришарда Капусцінського. Пізніше Міхал Любіна, доктор наук в Інституті Близького і Далекого Сходу Ягеллонського університету, опублікував в Інтернеті рецензію, в якій звинувачував Мушинського у помилках та неточностях в публікації, зокрема таких, що стосуються дат та фактів.

Окрім власне суперечки між адептами «школи Капусцінського» та прихильниками традиційної журналістики — серед них послідовники журналістів Людвіки Влодек, Артура Домославського, Адама Лещинського, — у цих історіях прикметно те, що професійне середовище у Польщі чутливе до проблем, які в ньому виникають. Поки не видно, аби найголовніша суперечка у польській репортажистиці добігала кінця чи до якогось рішення проблеми, проте вона активно обговорюється: з’являються чергові аналітичні статті, інтерв’ю та есеї. Цей своєрідний тренд у журналістиці триває ось уже кілька років: наступні тексти однієї сторони спонукають іншу до відповіді — так після статті Маріуша Щиґєла в «Ґазеті Виборчій» з’явилося кілька критичних текстів на «Політичній Критиці», а одна з найгарячіших дискусій розгорілася після публікації біографії «Капусцінський non-fiction» Артура Домославського.

***

Тим часом репортаж розвивається і шукає нових форм. У Польщі, слідом за країнами Заходу, поступово набирає популярності мультимедійний, або ж інтерактивний, репортаж — якщо «класичний» залишається у книгах і друкованих медіа, частково — на радіо та телебаченні, то мультимедійний стає головним чином справою інтернет-видань. Звук, картинка і відео, що з’являють в інтерактивних репортажах, покликані не перебрати на себе вагу тексту, але доповнити його: дати читачеві змогу почути та побачити те, що чув та бачив автор; зрештою, зробити увесь текст більш захопливим змістовно і візуально. Іноді такі репортажі публікує на своїй онлайн-сторінці «Ґазета Виборча» (приміром, текст «Таємниці Кампусу Праче» містить навіть невеликий квіз для читача), одним зі своїх основних напрямків визначив мультимедійний репортаж також новостворений інтернет-ресурс Outriders (наприклад, цікаві репортажі вони робили про подорож одним з найдовших залізничних сполучень України від Львова до Маріуполя, про ситуацію в сомалійській столиці Могадішо, де досі тривають воєнні дії, про мігрантів). Наразі виглядає на те, що мультимедійний репортаж знайде свою власну нішу в репортажній традиції і розвиватиметься паралельно із «класичними» текстами цього ґатунку.

Оля Русіна

Письменниця, журналістка, перекладачка. Народилася та живе в Києві. Закінчила полоністику в Національному університеті імені Тараса Шевченка та журналістику в Яґеллонському університеті в Кракові. Працює журналісткою (український тижневик у Польщі «Наше Слово», Громадське радіо, дописує до «Політичної Критики» та «Нової Східної Європи») та перекладає з польської мови. Пише книги для дітей («Сестричка», «Сімейка Майї», «34 сонячні дні», Видавництво Старого Лева) та огляди на дитячу літературу