Ярина Цимбал: «Нас усіх зламало усвідомлення неспроможності щось змінити»

Ярина Цимбал. Фото Дмитра Ларіна.

В українському книжковому середовищі за останній рік ніщо не викликало такого інтересу, пожвавлення, сподівань і розчарування, як новостворений Український інститут книги. Видавці, учасники літературного процесу і читачі — всі покладали надії, що Інститут підтримуватиме й промотуватиме українську літературу. Втім, за півроку звільнилася директорка Тетяна Терен, потім, одна за одною, почали йти інші учасниці команди. Попри те, що ситуація була дражливою й провокувала обговорення, належного аналізу, та й навіть розуміння, чому ж саме звільняються працівниці, не було. «ЛітАкцент» у серії інтерв’ю з працівницями Інституту прагнув дізнатися, чому така на початку натхненна команда не пропрацювала і року, які причини спонукали співробітниць до звільнення з Інституту та за яких умов УІК може бути ефективним.

Кілька тижнів тому ми вже опублікували інтерв’ю з Анастасією Левковою, яка працювала на посаді заступниці директора Українського інституту книги. Попри те, що в цій розмові була висловлена і критика підходу Міністерства культури до комунікації з УІКом, і поставлений наголос на системних проблемах інституції, втім, Анастасія Левкова лишається радше оптимістичною в прогнозах. Сьогоднішнє ж інтерв’ю з очільницею експертного відділу Яриною Цимбал радше про те, що «склянка наполовину порожня», адже, на її думку, перед УІКом стоїть надто багато бюрократичних проблем, які управлінці української держави не бажають вирішувати. 

— Чому ви вирішили працювати в Інституті книги?

— Для мене пропозиція Тетяни Терен (долучитися до команди новоствореного УІК. — Ред.) була дуже несподіваною. Кілька днів я думала над нею: і з огляду на свою приватну ситуацію (у мене мала дитина), і тому що не збиралася покидати Інститут літератури. Переважила тут громадянська совість (усміхається): я зрозуміла, що настав час самій робити щось для громади. У моєму поколінні вже є люди, які в різних сферах досягли певних висот, тож я відчувала в собі достатньо сил, знань і досвіду, щоб самій щось вирішувати в культурній сфері. Почала я працювати з 4 жовтня.

— Які  обов’язки були у вас в Інституті книги?

— Було, може, трохи прикро, що мені дісталася не творча частина роботи. Я працювала в експертному відділі, і моїм головним обов’язком була розробка Порядку реалізації програми «Українська книга». Крім «Української книги», про яку всі знають, ми ще робили маленьку премію для посольства, яке хотіло нагородити тих, хто вивчає українську мову в Німеччині.

Розробка Порядку реалізації «Української книги» була публічна і прозора: спочатку ми зібрали письмові пропозиції, вже першу чернетку обговорили на вузькій зустрічі з видавцями, узгодили з Мінкультом, далі була публічна зустріч у Музеї Шевченка на початку грудня, опісля робоча група двічі збиралася на засідання в Музеї Тичини. Плюс приватні консультації: наприклад, на публічній зустрічі ми не тільки записували розмову й усім учасникам надсилали розшифровки, а й приймали письмові зауваження й коментарі.

Здорове зерно ми зібрали з усіх документів. У нас також була зустріч з Євгеном Нищуком і його заступниками, ще в листопаді. З погодженими з Мінкультом засадами ми розробляли остаточний документ і далі враховували — чи ні — зауваження видавців. Хоча видавці — це ж зацікавлена сторона: вони хочуть, щоб їм повністю оплачували видання книжки, а потім ще й хтось реалізував наклад — і в них ні за що голова не болить. Та все ж основна частина видавців погоджувалася на часткове фінансування.

Ще я працювала над каталогом українських книжок за 2017-й рік (двомовний New Books From Ukraine. — Ред.). Я працювала з експертами: листувалася з ними, ми укладали списки, і вже коли вони були готові — я передала справи Альоні Кухар.

— Який досвід ви отримали під час роботи в УІКу?

— Насамперед управлінський, менеджерський. Досвід розробки юридичних документів — ніколи не думала, що я з таким узагалі матиму справу. Якщо говорити ширше, то це досвід роботи в державній установі, досвід комунікації між державними установами, досвід культурного менеджменту на рівні державної установи. Хоча мені здається, що особисті знайомства і зв’язки — це найбільше, що я винесла з роботи в УІК.

Про сподівання та розчарування

— Які сподівання ви покладали на Інститут книги? Якою бачили свою роль у ньому?

— Мої сподівання були пов’язані більше з Інститутом узагалі, ніж із моєю маленькою і — як з’ясувалося з часом — дуже бюрократичною роллю. Я вважала і досі вважаю, що Інститут книги повинен насамперед виконувати ті функції, що їх ніхто в країні не виконує, — і так є в аналогічних закордонних інституціях. Тобто Інститут книги повинен популяризувати українську літературу і книжку у світі і повинен популяризувати читання. Кожне видавництво займається популяризацією своїх книжок, тому популяризація читання як такого — це державна справа. Мені здавалося, що Інститут книги для цього і створили, але в цьому й полягає моє найбільше розчарування. З часом, через півроку — власне, після звільнення Тетяни Терен, — я зрозуміла, що Інститут книги засновували зовсім з іншою метою.

Міністерство культури створило Інститут книги для того, щоб звести тут кілька функцій, пов’язаних із книжкою, які раніше виконували інші установи, і збагрити їх, грубо кажучи, із себе.

Наприклад, бібліотечні закупівлі — ними займався Мінкульт (і останнього року це було настільки скандально, що тепер цим займається прокуратура). Також в Інститут передали програму «Українська книга», яку вів Держкомтелерадіо. Новостворену «Цифрову бібліотеку» теж передали Інституту, навіть не подумавши, як він буде оцифровувати книжки, які йому не належать, чи захочуть інші бібліотеки віддавати свої видання для оцифровки або пересилати вже готові оцифровані файли на сайт «Цифрової бібліотеки» тощо. А все решту, як з’ясувалося з часом, Мінкульт абсолютно не цікавить: ні популяризація, ні промоція — нічого цього їм не треба.

— Чому, на вашу думку, Мінкульт не підтримує промоцію літератури в цілому або такі окремі ініціативи, як Празький книжковий ярмарок? Він мав би бути зацікавлений у цьому (зокрема тому, що це створює гарний імідж державі).

— За законом, держава оплачує лише участь України у Франкфуртському книжковому ярмарку й у Венеціанській бієнале. Міністерство культури — головний організатор Франкфурту і, мабуть, вважає, що цього досить, щоб представляти Україну у світі.

По-друге, ці три програми, які, згідно із задумом Мінкульту, перебрав на себе Інститут — бібліотечні закупівлі, «Українська книга» і «Цифрова бібліотека» — це практичні завдання з видимим результатом. Перші дві програми реалізуються протягом року, а «Цифрова бібліотека» показує на сайті, скільки вже оцифровано книжок. Інша ж активність — події, заходи, — не має обчислювального ефекту.

От справді: як придумати формулювання, щоб обчислити ефект дискусії, яку організовував УІК на Книжковому Арсеналі з директорами книжкових інституцій в інших країнах? Просто порахувати кількість відвідувачів у залі? Скажімо, в розмові з фіндиректоркою УІКу я спитала, який результат Книжкового Арсеналу, і вона відповіла, що організатори поставлять на вході лічильник, тож результат — кількість відвідувачів. Але скільки людей прийде на зустріч з очільниками книжкових інстутицій? Хіба ефект цієї події залежить від числа людей у залі? А звітувати треба цифрами. Як це вирішити? Ми ж розуміємо, що результат розсіяний у часі, що ніколи не знаєш, наскільки і на кого що і як вплине. Тож у цій гуманітарній сфері багато що часто залежить від бюрократичних речей, отож виникають такі дивні ситуації. Коли мені в УІКу запропонували лишитися, бо в мене добре виходить формулювати бюрократичною мовою результати подій і дискусій, які не піддаються обчисленню, я сказала чесно, що хочу зайнятися літературознавством і цей чиновницький світ від мене далекий.

Як приклад такої «обчислювальної логіки» можна навести програму «Українська книга». Про що вона дбала? Про кількість виданих книжок! П’ять тисяч якихось гаївок видали. А як щодо якості цих книжок — вони взагалі треба? У квітні наш в.о. директора влаштував зустріч у Спілці письменників.
Він ще й закинув нам, що ми не зустрілися з ними раніше. Але навіщо тим, хто працює з програмою «Українська книга», зустрічатися з письменниками? Навіщо? Певне, тому що і ми, і вони пов’язані з книжками?
Після зустрічі підійшла до мене одна письменниця і видавчиня і почала розказувати, як востаннє за програмою «Українська книга» вони видали дитячу книжку із якимись фольклорними записами: дитячими пісеньками, гаївками, веснянками. І ці всі книжки лежали у видавництві нікому не потрібні, тільки потім хтось їх закупив і десь роздаровував. Я її слухала і думала: «Боже, але ж ви говорите про саму суть: ця книжка нікому не треба була». Очевидно, що гаївки, фольклор треба видавати, але їх треба видати як історичну спадщину. Держава не покликана видавати книжки, які нікому не потрібні.

— А які книжки має видавати держава для українського читача?

— Насамперед потрібні повні видання творів письменників-класиків. Ніхто ж не заглядає в Нечуя-Левицького чи в Панаса Мирного, яких повидавали в 1960-х –  на початку 1970-х років, і там же нічого немає їхнього антиросійського, антирадянського — все це викинуто. У кожній порядній державі є свій літературний «золотий корпус», і в нас він теж має бути. А видавці не беруться за такі проекти добровільно, без грантової підтримки, адже вони некомерційні і потребують вкладання чималих коштів на гідну підготовку й друк.

Видавати ж дитячу літературу чи сучасну українську літературу за державні кошти недоцільно: дитяча — одна з найуспішніших наразі в галузі книговидання, а на українській літературі, яка користується популярністю — той-таки Жадан чи Курков — можна добре заробити.

А ще військово-патріотична література. З одного боку, вона зараз потрібна, але ж ми складаємо документ — Порядок реалізації «Української книги» — назавжди, а не тільки на цей рік. Уявіть собі, що на найближчих виборах перемагає якийсь «янукович», що він видаватиме у військово-патріотичній літературі? Ви хочете, щоб там були проросійські книжки, які тепер конфісковують в одного українського видавництва і які було видано за програмою «Українська книга»?  Значить, цього не повинно бути. І скорочувати цю програму треба.

Про масові звільнення

— Ви хотіли ініціювати спільне звільнення команди з УІКу одразу після звільнення Тетяни Терен. За вашими словами, це був би протест. Протест проти чого?

— Коли Тетяна повідомила нам, що вже написала заяву на звільнення, велася розмова про те, чи треба звільнятися всім разом. Таня переконувала, що ні: мовляв, краще буде, якщо ми всі далі працюватимемо над тими програмами і справами, які вже почали.

Мені ж здавалося, що якщо ми звільнимося всі разом, це буде жест — ми озвучимо свою позицію, проблеми, які нас до цього спонукали. Якщо ми звільнятимемося поодинці, то всі вважатимуть, що це приватна справа кожної.

Усі говоритимуть, що Тетяна Терен не впоралася з покладеними на неї завданнями і не уявляла обсяг адміністративної роботи, що в Анастасії Герасимової виник особистий конфлікт із в.о. директора Ясинським, що Ярина Цимбал вибрала сім’ю й Інститут літератури, що Юлія Білоус — студентка і нібито їй треба завершувати диплом. Так і вийшло: справді, аж до останніх звільнень — мого, Анастасії Левкової, Альони Кухар — громадськість вважала, що це більше приватні справи, аніж інституційна проблема. І потім було дедалі важче доводити, що це інституційна проблема, конфлікт із Мінкультом.

— Чому ж люди, які звільняються з Інституту, і далі роблять заяви про те, що хочуть повернутися до своєї маленької дитини, написати книжку чи просто втомилися від бюрократичної роботи замість говорити про системні інституційні проблеми?

— Бо ці речі насправді накладаються. Крім того, перші люди, які звільнялися, не хотіли говорити про проблеми. Наприклад, що неможливо співпрацювати з Ясинським. Адже в колективі ще залишалися наші однодумиці, яким треба було далі працювати і реалізовувати ту саму Прагу чи Книжковий Арсенал. І саме тому я взагалі не писала пояснювального поста — просто написала, що припинила працювати в УІКу. І в УІК далі працюють Оля Вишня і Марія Ковальчук.

Та на мою думку, Мінкульт підбере людей, які будуть йому зручні, вигідні, і гнутиме свою лінію — щоб Інститут реалізовував програми, для яких Мінкульт його і створив.

Про комунікацію з Міністерством культури

— Багато хто звинувачує працівниць УІК із гуманітарним бекґраундом у наївності: мовляв, люди з культурної сфери не були готові до бюрократичних труднощів, не розуміли, що значить працювати у держструктурі. Що ви про це думаєте?

— Особисто я була зовсім не наївна, коли йшла в Інститут. Свого часу я була секретарем у проекті «Історія української літератури» в 12-ти томах, яким керував покійний Віталій Дончик (український літературознавець, академік. — Ред.), тож мені доводилося в кінці року заповнювати документи на десятки сторінок про витрачання коштів за поточний рік. І коли йшла в УІК, я знала, яка це буде писанина — або принаймні уявляла, хай мої уявлення однаково виявилися меншими за масштаби того, що було насправді. А для дівчат, думаю, це був великий шок, але не це їх зламало.

Просто настає момент, коли ти розумієш, що краще щось робити, аніж нічого не робити. Тобто я можу зробити щось для української книжки поза Інститутом книги, і це буде ефективніше, ніж я зможу зробити в Інституті, в цій системі, в цій ситуації і з тими людьми, які туди прийшли.

Нас усіх ламало усвідомлення неспроможності щось змінити. Щоб змінити систему, треба підтримка насамперед Мінкульту. А яка в нас із ним була комунікація?

Мабуть, це не секрет, що якраз перед тим, як звільнилася Терен, ми подали в Мінкульт розроблений Порядок реалізації програми «Українська книга». Через місяць, у лютому, у нас був публічний звіт у Кримському домі, і за результатами цього публічного звіту ми опублікували статтю на ресурсі «Лівий берег». А ще через якийсь час у нас була зустріч з міністром у Мінкульті. У День театру ми почали з того, що привітали його з професійним святом. А він почав із того, що «не треба писати пости», і говорив про це хвилин двадцять. Ми всі розуміли, що йдеться про цю статтю, у якій було сказано, що документ уже місяць на розгляді в Мінкульті, і що нам нічого не відповіли, і що не сказали, чи переробити його, чи додати щось туди. Тобто Мінкульт ще й хоче, щоб Інститут книги, критикуючи його, не робив це публічно, тобто щоб він не критикував його взагалі.

Особисто я вважаю це цензурою й утисками свободи слова, адже в тому-таки Інституті літератури я можу критикувати своє начальство.

Узагалі ця зустріч була дуже показова: коли я нарешті змогла вставити свої п’ять копійок і сказала: «Але ж ми передали вам документ 19 січня», — то раптом одна із заступниць Нищука повернулася і гнівно, реально гнівно сказала: «Що ви нам подали? Це якісь папірці. Ви не вмієте навіть документ подати. Я не розумію, навіщо в державну сферу приходять працювати люди, які не вміють подати документ». Насправді той документ було добре зроблено і він став основою: всі дальші зміни до нього, як я спостерігала, були косметичні.

Та Мінкульт залишає за собою право не тільки командувати, а й принижувати.

Ми знаємо кілька прикладів, коли після Революції Гідності в міністерства приходили люди з бізнесу, наприклад, у Міністерство економіки. А потім вони теж звільнялися. І в них були такі самі закиди і пояснення. Вони розуміли, що там будуть діяти не бізнес-закони, а зовсім інші, але так само ламалися від неспроможності щось змінити. У міністерство може прийти новий міністр і нові заступники, але весь його інший склад залишиться тим самим.
Я колись була в Кабміні, коли Микола Жулинський був віце-прем’єром, — він тоді був моїм науковим керівником. І коли я побачила його секретарку в приймальні, я зрозуміла, що Жулинський звідси піде, прийде наступний віце-прем’єр, за ним наступний, — усі вони мінятимуться, а вона залишатиметься. Вона там сидить, таке враження, що з часів Хрущова, — з таким самим ставленням до людей, бо ж вона колись засвоїла, що в неї є якась влада над відвідувачами.

І все міністерство, до найменшого чиновника, складається ось із таких людей. Тож одна людина чи навіть колектив Інституту книги, який хотів щось змінити, сам не може цю систему подолати. Тут треба або все з нуля змінювати, набрати геть усіх нових людей. Або поступово, але докорінно міняти.

— Під  дописами в соцмережах про звільнення співробітників УІК чимало людей залишало коментарі, що такий масовий відплив кадрів свідчить про поразку команди. Це поразка?

— Коли я свого часу пропонувала піти всією командою з УІК, а не поодинці, то думала, що так би ми заявили про нашу неспроможність, невміння боротися з цією системою. Це поразка нас як команди, так. Ми поділяємо відповідальність за те, що маємо такі результати. Поразка полягає в тому, що ми не можемо вирішити системні проблеми. Що ми не зуміли «пробити» Мінкульт, щоб вони щось міняли. На жаль, сам Мінкульт навряд чи визнає, що в невдачах винні також вони.

Про правила гри, які варто змінити

— А чи є хоч якісь приводи для оптимізму? Зараз оголосили конкурс на нового директора, а деякі працівниці Інституту, які вже звільнилися, змінили своє ставлення до нього і готові навіть співпрацювати (за проектним контрактом). Чи є надія, що щось зміниться з приходом нового директора?

— Усе не зміниться — зміниться людина. І це вже від неї залежить,чи готова вона ламати цю систему — підпорядкованість і залежність від Мінкульту.

Було б добре, якби директором установи була людина не творча, типу нинішнього в. о. Сергія Ясинського, а заступником з розвитку була людина творча, типу Тетяни Терен. Або навпаки. Людина, яка займатиметься творчою частиною, не повинна взагалі вникати в усі ці управлінські, адміністративні питання. А директор, який займатиметься управлінськими питаннями, має бути абсолютним однодумцем команди.

Утім, врахуйте, що новий директор може бути тим-таки Кононенком з Держкомтелерадіо, який начебто знову подається на конкурс. Або ще кимось, хто охоче візьметься виконувати завдання Мінкульту і навіть не мріятиме про жодне реформування чи про якусь там промоцію за кордоном, чи про інші ефемерні речі, які не можна обчислити кількістю відвідувачів чи виданих книжок.

— А за яких умов, на вашу думку, Інститут книги зміг би стати ефективною інституцією?

— Треба змінювати правила гри. Міняти постанови, накази, різні державні документи, від яких залежить існування Інституту книги. Інакше нічого не буде.

Чому Польща, країни Прибалтики — наші сусіди, які історично з нами схожі, — змогли це зробити? Тому що вони розробили ці правила і грають за ними. А в нас багато старих правил, ще радянських постанов, і всім і так добре. Людям легше пристосуватися до старих правил, придумати лазівки, як їх порушувати, аніж усе міняти, щоб ці зміни працювали для всіх. Не тільки для нас зараз, а й для наступників.

Над інтерв’ю працювали Дарія Пугач, Марія Семенченко

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики