«Німий бог» Юркі Вайнонена: повний сюр

Юркі Вайнонен. Німий бог / пер. із фін. Ю.Зуб. Київ : Комора, 2018

У передмові до українського видання роману «Німий бог» його автор, фінський письменник Юркі Вайнонен, одразу попереджає читачів, що коли почав створювати свій твір, йому гадалося, що він пише новелу. Літератор з ідентичністю новеліста, як він сам себе означив у інтерв’ю «ЛітАкценту» у своєму першому великому прозовому творі (у Фінляндії роман «Німий бог» вийшов ще у 2003-му) цієї ідентичності не позбувся, по суті, створивши вдалу літературну компіляцію з кількох новел.

Базовою і, вочевидь, найцікавішою новелою в романі виступає історія про артиста перформансу Шала — батька головного персонажа книжки, пошуками якого він увесь час і займається. У принципі, Вайнонен міг би цією історією й обмежитися, адже на рівні ідеї та її втілення вона найсильніша й найдосконаліша. Утім, він хитро змішав її іще з кількома потенційними оповіданнями й подав читачеві як роман, чи то пак «цілий світ зі своїми законами» — герметичний, химерний і загублений у позачассі.

Вайнонен у своєму звичному стилі нехтує не лише часовими маркерами, а й територіальними — його гірська Бретань, де відбувається дія роману, явно не однойменний регіон у Франції, а якась уявна, вигадана місцина, як, зрештою, і все в «Німому бозі». «Цей роман я сприймаю як вияв особистої пошани до сюрреалістичного мистецтва» — розтлумачив у передмові Вайнонен, який знаходить сюрреалістичне натхнення у творчості Сальвадора Далі («Мить, коли я вперше побачив роботи Далі, була однією з найважливіших у моєму житті», — сказав він в одному з інтерв’ю), птахах і Ірландії. Усі ці джерела для творчої наснаги можна без проблем відшукати і в «Німому бозі» — провідник, який веде головного героя до села, де здавна поклоняються печерним галкам, — суворої, похмурої Бретані, яку цілком можна співвіднести з Ірландією, має ім’я Ладі Вальдосар (читай: Сальвадор Далі).

Ладі-Далі знайомить протагоніста, скульптора Андре, не лише із дорогою до закритого від зовнішнього світу села, а й з галюциногенними грибами. Останні дають змогу додати роману ще більшого сюрреалізму, занурюючи читача в подорожі до глибин несвідомого, — у світ психоаналізу, архетипів і снів. Схоже, що Вайнонен знає, про що пише, адже задовго до того, як стати статечним головою Спілки письменників Фінляндії, він грав у панк-групі і явно не цурався різноманітних досвідів, включно з психоделічним.

Весь цей надмір сюрреалізму дещо обтяжує книжку, і бог роману зрештою виходить не німим, а занадто галасливим, як печерні галки, – об’єкти релігійного культу бретонців. Книжка тоне в алюзіях на інші літературні твори, в пишномовних поетичних метафорах і містицизмі. Всі ці барвисті літературні надбудови нагадують спритні рухи фокусника, який прагне переконати неуважного глядача в тому, що він творить справжню магію. Вайнонену, якого в маркетингових цілях охрестили «фінським Кафкою», явно бракує глибини останнього. Його персонажі надто схематичні, надто пласкі поза цим сюрреалістичним бекграундом, вони так само універсальні, як і архетипи, до яких апелює автор.

Однак, попри ці недоліки, які багато хто розцінить як переваги чи особливості стилю, – це вже справа смаку, роман досить легко читається передусім завдяки детективній інтризі. Атмосфера саспенсу тут тримається до останнього, й фінальна розв’язка настільки несподівана і жахлива, що вмить перетворює цю формально детективну історію на горор.

«Мені до вподоби думка про створення так званих гібридних текстів, які важко класифікувати», – якось зізнався Вайнонен журналістам. Певно, у своїх уже написаних романах він набивав руку у цьому, граючись не лише літературними жанрами і формами, а й словами взагалі. Парадокс, але в прозі фінський письменник любить реалізм, тож уся химерність і «гібридність» його прози радше зумовлена любов’ю до поезії, яку він прагне перекладати чи не щодня (Вайнонен відомий своїми перекладами ірландських і англійських поетів).

Окрім перекладів, Юркі Вайнонен викладає творче письмо, і те, що він вміє писати, і знає як подати текст, щоб привабити читача, прочитується на кожній сторінці «Німого бога». Можливо, досвідчений літературознавець одразу побачить певну штучність письма Вайнонена, але для ширшого кола читачів ця неприродність залишиться непомітною. Тож винесемо літературознавчий снобізм за дужки, адже цей роман справді добре написаний і чудово перекладений Юрієм Зубом – послідовним популяризатором фінської літератури для українських читачів.