Єлізавета Гончарова. «Десь поруч війна». ВІДЕО

Єлізавета Гончарова

Два роки тому Єлізавета Гончарова надіслала на Конкурс художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» свій репортаж «День після Дебальцевого». І перемогла.

Того року темою була «Війна. Життя de facto», і Єлізавета мала що сказати про життя під час війни – і як журналістка, і як мешканка міста, що пережило окупацію.

Єлізавета народилася і все життя прожила у Бахмуті (до недавнього часу Артемівськ), хіба що недовго пожила в Кам’янському як вимушена переселенка, коли в Бахмуті стало небезпечно бути їй і її родині. Вона — бахмутчанка у п’ятому поколінні. Закінчила  Донецький національний університет, працювала вчителькою, була власницею кадрового агентства та навіть заснувала невелику газету. Загалом уже понад двадцять років працює журналісткою. Останні кілька років пише для видання «Український Тиждень» і входить до складу журі «Самовидця».

Дивіться також:

Павло Стех. «Над прірвою в іржі». ВІДЕО

Олег Фея. «Вогні Кам’янського». ВІДЕО

У своєму репортажі «День після Дебальцевого» Єлізавета описала те, якою насправді була операція із виведення військ з Дебальцевого і як тоді ще Артемівськ приймав тих, хто вийшов з оточення. Вона пише про прифронтове місто, яке за один день стало епіцентром надзвичайної  ситуації і мало швидко на це реагувати.

Переповнені шпиталі, байдужі і небайдужі жителі міста, втомлені лікарі, що не спали по кілька діб, і волонтери, які, кожен у свій спосіб, допомагали всім, хто цього потребував.

Цей текс позбавлений пафосу, він живий, щирий і дуже болісний. Реальність тих днів просочується зі сторінок тексту і затягує читача. Читати такі репортажі – непросто. А писати – тим паче. Отримуючи нагороду 4-го «Самовидця» Єлізавета Гончарова розповідала про свій репортаж, ледь стримуючи сльози. Це справді прожитий автором текст. Але Єлізавета саме так і пише – пропускаючи реальність крізь себе.

 

Після перемоги у конкурсі Єлізавета написала книжку репортажів «Десь поруч війна», яка побачила світ у 2017 році у видавництві «Темпора». У ній авторка продовжує досліджувати тему життя там, де поруч війна. Ця книжка — мозаїка людських історій із прифронтових територій, — історій дуже різних, неоднозначних, які потребують незамуленого погляду. Насамперед цей текст про людей, чиї життя були раптово змінені воєнними діями, чий побут і сім’ї були зруйновані, чиї діти, ба навіть домашні улюбленці не уникнули насильницького впливу. Зрештою, ця книжка — це нерозчуте багатоголосся тих, хто й далі живе, доки десь поруч війна.

Читайте також:

Єлізавета Гончарова: «В узагальненнях живе брехня»

Тут є історії військових, волонтерів, людей, які пережили полон і катування, історії дітей та навіть тварин. Хто прочитає книжку, той напевне запам’ятає історію літньої жінки, чия хата стоїть зовсім близько до лінії бойових дій. Але вона не боїться звуків вибухів, бо її кіт Тихон муркоче голосніше.

Єлізавета – майстер помічати деталі та бачити сюжети там, де інші їх не побачили би. Вона може розгледіти щось особливе і важливе там, де інше не помітять і пройдуть повз. Вона бачить історії і збирає їх.

«Чому «Десь поруч війна»? Мені навіть на зустрічах питали: «Як це так – десь і поруч? Десь і поруч – це такі поняття, які не треба ставити разом». Але розумієте, війна поруч з кожним, хто живе в Україні, війна поруч з кожним, хто живе в Європі, війна поруч з кожним, хто живе у цьому світі. Але у кожного своє десь. У когось це десь у серці, у когось це десь у сусідньому під’їзді, у когось це десь у сусідньому місті, а в когось це десь у сусідній країні», – пояснює Єлізавета.

Вона розповідає, що коли працювала над книжкою, то вже «не хворіла війною».

«Це вже інший погляд. Коли ти хворієш, то не можеш бачити щось світле. На жаль, перші роки це було саме так. А зараз – це так, як є у житті: є світлі й темні, смішні й сумні історії. І війна це не відміняє і не робить це іншим. Це звичайне життя, попри те, що десь поруч війна. В цій книжці є над чим поплакати, і є над чим посміятися», – говорить авторка.

На відео Єлізавета зачитує уривки з двох своїх репортажів, що увійшли до книжки. Це – «Два діди проти танків» і «Лікарняне». Послухати і побачити, як такі непрості тексти читає автор – важливо. Адже за кожним словом тут – власний досвід авторки, пережите і прожите, біль і надія. І так, коли Єлізавета читає уривки чи розповідає про роботу над книжкою,  можна помітити – по погляду, по тремтінню голосу, – що в цей час вона згадує і бачить значно більше, ніж є у текстах.

«Я збираю ці історії для того, щоб пам’ятати про все це, і щоб інші пам’ятали про це потім. Бо я дуже-дуже боюся, що потім ця історія буде написана іншими людьми, які мають на меті зовсім не правду і зовсім не бажання запобігти війні. А навпаки. Тому ці історії про людей, які там зараз живуть, воюють, допомагають, страждають – це дуже важливі історії для розуміння, як це було і, мабуть, для розуміння, як буде далі», – підсумовує Єлізавета.

Підготували: Іван Любиш-Кірдей, Марія Семенченко
Фото Івана Любиш-Кірдея

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.