«Дитя землі» Сйона: чесно про головне

 

Сйон. Дитя Землі / пер. В.Кривоноса, М.Кіяновської. Житомир : Видавництво, 2018

Література Європи в сучасного читача передусім асоціюється з англомовними виданнями, якими так щедро наповнений глобалізований книжковий ринок. Книжок німецькою, французькою та іспанською теж не бракує. Тут спрацьовує одвічна кореляція, нерозривний зв’язок між мовою і літературою: популярність літератури, її обсяги й наближеність до читача так чи так визначає мова, – що вона поширеніша, то більше літератури нею видається, а відтак і перекладається. Утім, у тіні «великих літератур» (цей термін вжито в значенні кількості, а не абстрактної не вимірюваної величі, на яку претендують хіба що росіяни зі своєю ВРЛ) ховаються літератури малі, які часто-густо саме з літературної позиції значно цікавіші, несподіваніші й оригінальніші за літератури-гіганти.

Однією із таких «малих літератур» є ісландська – література настільки самобутня, що будь-який книголюб мусить прочитати бодай одного сучасного автора з Ісландії, щоб відчути її особливість. Тим більше, що на українському книжковому ринку почали з’являтися переклади актуальних ісландських авторів. Цьогорічна новинка – роман «Дитя землі» Сігурйона Біргіра Сігурдссона, який творить під псевдо Сйон, – чудова нагода дізнатися, що ж то за звір – література Ісландії (слово звір тут вжито недаремно, але про це дещо пізніше).

Сйон – одне з найвідоміших у світі облич культури Ісландії. Передусім, звісно, через співпрацю з співачкою Бйорк, із якою товаришує ще з підліткового віку (Сйон написав чимало текстів для її пісень, зокрема й для тих, що звучать у фільмі «Та, що танцює у темряві» Ларса фон Трієра). Визнаний у світі і нагороджений престижними преміями, Сйон багатьом відкрив очі на сучасну літературу Ісландії, і вочевидь, розуміє, що цим виконує певну місію. Принаймні він точно переймається питанням збереження ісландської мови, якої нині налічується близько 320 тис. носіїв. «Писати цією мовою, говорити, творити − для мене це обов’язок. Ісландські письменники переважно пишуть ісландською, але дедалі частіше молоді поети і прозаїки переходять на англійську, розраховуючи отримати швидкий доступ до закордонного ринку. Я б радив їм не поспішати, творити рідною мовою, бо мова − це спосіб мислення» – наголосив в інтерв’ю Inspired письменник.

Роман «Дитя землі» Сйон написав 15 років тому, і, за його словами, книжка базується на суто ісландському фольклорі й описує Ісландію ХІХ століття. Структурно твір побудовано з двох сюжетних ліній. Оповідь починається з протистояння людини і звіра – мисливця і лисиці, які, як це завжди буває з нападником і жертвою, взаємозалежні. Один тікає, другий наздоганяє, і все це в одному ритмі, на одному диханні, бо вони вдвох становлять єдину сутність. Ця сюжетна лінія надзвичайно динамічна, «репортажна» (ісландська літературна традиція загалом тяжіє до дуже чітких детальних описів, без метафор і надмірних емоцій). Автор будує «картинку» завдяки численним дрібним деталям, скрупульозно описуючи одяг, статуру мисливця й перелічуючи ледь не кожну ворсинку на шкурі блакитної лисиці. Сйон не заграє з читачем за допомогою пишномовних тропів чи карколомних поворотів сюжету, він просто спостерігає й описує, ніби дотримуючись відомого журналістського принципу об’єктивності.

Надаючи читачу можливість самому зробити висновки, Сйон відсторонений і нейтральний, як природа, – до речі, саме вона прописана якнайкраще і є головним персонажем цієї сюжетної лінії, адже і мисливець, і звір не лише цілковито залежать від неї, а й є її частиною. І навіть коли Сйорн уплітає новий сюжет з абсолютно іншими персонажами, природа ні на сантиметр не зміщується зі свого чільного місця й посідає його до кінця книжки. У принципі, це не дивно, якщо взяти до уваги географічні й геологічні особливості Ісландії – країни, де подекуди рельєф нагадує поверхню місяця й де переважна більшість людей живе у столиці – Рейк’явіку, тоді як решта території залишається майже первісною і непридатною для комфортного життя.
Друга сюжетна лінія вводить у роман нових персонажів – натураліста й інтелектуала і загадкову дівчинку з синдромом Дауна. Звісно, ця пара не з’являється випадково і в фіналі змістовно поєднається з мисливцем і звіром, але, щоб уникнути спойлерів, додам єдине: двійко цих – душа роману, його найзворушливіші персонажі. Дівчина уособлює собою меншину в квадраті, адже вона належить не лише до упослідженої на той час жіночої статі, а й до категорії людей із обмеженими можливостями (таких, як вона, у ХІХ столітті акушери вбивали після народження, – пише Сйон). Ісландський письменник викриває вічну тему показового святенництва, фальшу, показуючи, що дівчина, яку вважають недолюдиною, є найбільш людяною на противагу тим, які підносять себе як високоморальних авторитетів, але насправді мають примітивну тваринну сутність.

Спершу «Дитя землі» здається дуже стриманим, «холодним» романом (навіть у буквальному сенсі, адже його дія відбувається посеред безмежних снігових просторів), але дочитуючи його, розумієш, що попри позірну суворість, це дуже ніжна, дуже справжня книжка у притчовій обгортці. Відсутність оголеного психологізму, іронічності чи інших постмодерністських викрутасів лише грає їй на руку. Справжнє завжди таке – не галасливе, прозоре, спокійне, природне.

Сйона варто прочитати не лише тому, що він добре пише й зачіпає за живе, послуговуючись досить специфічними літературними прийомами, які тяжіють до міфотворчості й закорінені в автентичну, стару Ісландію. А й тому, щоб побачити, що європейська література може буде різною, і її неможливо обмежити звичними для нас рамками античної традиції. У романі «Дитя землі» немає пафосу і драм, є лише людина і природа, життя і смерть. Все максимально чесно.