«Навколосвітня подорож Україною на електричках»

Павло Стех. Над прірвою в іржі. Київ : Темпора, 2018

У видавництві «Темпора» виходить дебютна книжка репортажів Павла Стеха «Над прірвою в іржі».

В 2017-му однойменний репортаж Павла переміг у конкурсі художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець».

Павло зробив, на перший погляд, дуже просту річ – проїхався електричками від Харкова до Ковеля й описав людей, яких зустрів, та діалоги й ситуації, свідком або учасником яких став.Журі «Самовидця» одноголосно визнало цей динамічний та метафоричний репортаж переможцем. А член журі конкурсу  Олег Криштопа зазначив: «Вірю, що це нова зірка не лише української, а й світової репортажистики. Майк Йогансен, чиїм ім’ям (недарма) названо конкурс, мабуть, перевертається в труні — від задоволення. Його іронію затьмарено, його легкість перевершено».

Павло Стех. Фото Івана Любиш-Кірдея

Цей репортажі став для автора початком роботи над книжкою, в основі якої – подорожі електричками по периметру країни.

«Репортаж Павла Стеха документує знайому різнорідну реальність, у якій переплелися анекдоти про Брєжнєва, контрабанда, випивка, галасливі діти, таксисти, популярні пісні з 90-х і, звичайно, іржа. У тісних просторах електричок і на провінційних вокзалах доситьважко бути спостерігачем: жваве й неприкрашенежиттяпритуляється до тебе й не лишаєіншоговибору, як взаємодіяти з ним. Електричкивиштовхнуті на культурнімаргінеси, але, коли ними їздитьвеличезначастканаселення, нема кращого способу зрозуміти свою країну, ніжзатеставшисьпоміж «незручних» громадян, ставши маргіналом на маргінесах», – ідеться в анотації до книжки.

Павло працював над книгою близько півтора року. «Але варто сказати, що це була досить нерегулярна праця. Просто їхав у кожен наступний маршрут, як тільки з‘являлися для цього час і гроші», – пояснює репортажист.

«Книжка про подорож, але водночас і про тупцювання на місці. В ній є одна із реальностей нашого суспільства, яка не надто приваблива, тому мало представлена в наших медійних просторах. Книга складається з чотирьох розділів – це окремі поїздки північчю, заходом, півднем і сходом країни. Разом вони формують такий собі маршрут навколосвітньої подорожі Україною на електричках, – розповідає Павло Стех. – Чому електрички? Тому що, як на мене, приміські потяги є хорошим дзеркалом, в якому можна добре роздивитися свою країну. Можливо, хтось скаже, що не можна судити про суспільство, дивлячись на змучених пасажирів електричок. Але насправді відмінність між ними й пасажирами метро не така вже й велика. Особливо якщо послухати і перших, і других».

Книжка проілюстровано фотографіями харківського митця Гамлета Зінківського.

Павло Стех презентує свою книжку «Над прірвою в іржі» під час Форуму видавців у Львові. Подія відбудеться  22 вересня о 14 годині в книгарні «Є» (Львів, проспект Свободи, 7). Приходьте!

УРИВОК

Павло Стех. Над прірвою в іржі. Київ : Темпора, 2018

  1. ФАСТІВ — ЖИТОМИР

Житомир для мене завжди був білою плямою на карті країни. Часто, об’їжджаючи його по кільцевій під час автостопу, ми жартували з друзями, що Житомира просто не існує. А  кільцева, якою нам доводилось не раз проїжджати, є  головною вулицею міста.

Недалеко від вокзалу знайшов буфет. Зайшов туди з наміром поїсти. Із супів були тільки пельмені в бульйоні. Замовив чай, чекаю на пельмені. Біля мене за сусіднім столиком двоє, їм років по сорок, вона випитує в нього про гроші, а він вдає, що не чує. Як і в будь-якому невеличкому привокзальному генделику, сусідні столи стоять майже впритул. Якщо б зараз випростати ліву руку вбік, вона опинилась би на плечі в жінки з-за сусіднього столу. Жінка ця, до речі, повернулась у мій бік, зміряла мене поглядом, розвернулась до компаньйона й каже:

— Вот відіш, Вася, мальчік чай п’є, а ти — водку!

Вася скляним поглядом впирається в  мене, я зніяковіло посміхаюсь і розумію, що зараз мені будуть бити пику. Після кількох секунд тиші Вася починає закатувати рукав:

— Давай на руки ложитса!

Я безуспішно починаю віднєкуватись, мовляв, ну погляньте, який із мене суперник? Я  такими речами ще колись в школі займався, ну куди зараз? Армреслінг — то не моє… Тим часом Вася вже сидить навпроти, готовий до поєдинку. Усім зрозуміло, що тут історія швидше про побиття немовлят, ніж про Давида й  Голіафа, але що вдієш? Ліві руки закладаємо на потилицю, щоб не триматися стола, і починаємо. Я прикладаю максимум зусиль і навіть не зрушую його руку з місця — він тішиться, дама його теж тішиться. Я  з розумінням ставлюсь до його необхідності в проявах мачизму, кажу:

— Та ложіть вже, я ж казав…

— Ну, ти ж мужик, нізя сдаватса!

Сидимо ми так утрьох кругом хиткого дерев’яного столика й  напевно що маємо дурнуватий вигляд. Я починаю згадувати Гемінґвея, його старого, у  якого таке змагання тривало кілька днів. Тут із-за барної стійки виглянула продавчиня, запідозрила щось нездорове в нашій нечесній боротьбі й спробувала зарадити:

— Молодой чєловєк, у  вас тут пєльмєні стинут!

Вася лишався незворушним. Урешті я  звільнив із його лещат руку зі словами:

— Програвати теж треба вміти. Це тоже помужськи.

Піднявся і пішов по пельмені. Вася вдоволено забубнів і пересів за свій столик зі словами: «Маладєц, маладєц, всьо правільна».

Пельмені були холодні й  залиті розігрітим бульйоном. Поки я  їх виловлював, у  сусідів розгорталася чергова суперечка:

— Всьо, я ушол, — каже Вася.

— Куда ти ушол? Шо, на дітьо мене оставляєш? — киває в  мою сторону жіночка.  — Я  шо, по-твоєму, Мать Тереза?

— Так, а шо, ти думаєш, дітьо хуя не має?

— Та думаю, має, але ж Вася, я не такой любві хачу.

Це саме той випадок, коли особливо не знаходиш ані слів, ані бажання відповідати й  напускаєш на обличчя дурнувату усміхнену гримасу. Врешті Вася вирвався на волю, залишивши жінку та не залишивши грошей, які вона вимагала. Я поспішно довечеряв і вийшов услід за ним, остерігаючись можливого подальшого розвитку подій.

Житомир — це місто, у якому тренується боковий зір. Спортивна хода алкогольними зигзагами парубків у спортивних штанях і дутих куртках не те що несе в собі загрозу, але тривогу викликає.

Після недовгої прогулянки до центру міста повернувся на ночівлю. Вокзал у  Житомирі не такий затишний і  малолюдний, як у  Ворожбі. Спочатку поліція перевірила документи 30 й  переконливо порекомендувала не ночувати в залі очікування, киваючи в бік кількох бомжів. Я  від них повіджартовувався, але кімнати відпочинку шукати таки пішов. Зняв найдешевшу комору з  платним душем і  вайфаєм. З  ліжком, але без постілі, з телевізором, але без пульта, з вікном, яке не відкривалось. Вирішив завести будильник — зрозумів, що телефон залишився в залі очікування на лавці. Коли спустився, не було вже ні телефона, ні бомжів.

За наданий уривок дякуємо видавництву “Темпора”.

 

 

 

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики