«Якоб вирішує любити»: як писати про війну завдовжки з тисячі воєн

Каталін Доріан Флореску. Якоб вирішує любити / пер. із нім. Ю.Прохасько. Чернівці : Книги ХХІ, 2016

Розповідь про роман письменника, а за сумісництвом соціального працівника та психотерапевта Каталіна Доріана Флореску «Якоб вирішує любити» варто почати з нюансів перекладу: сагу про лотаринзьких переселенців у Банаті авторства румунського письменника українською перекладено з… німецької. Ось тут й історична сіль, і споконвічний етнічний біль банатських швабів, а заразом тамтешніх циганів, румунів, сербів і, звісно, випадкових французів. І не поспішайте – навіть подумки – робити правки толерантності: Флореску пише саме про швабів і циганів, а не про німців і ромів. А ще про війну, яка не скінчиться ніколи. А також про тих, «кого розстріляли, бо вони були сербами».

«Якоб вирішує любити» – украй важкий і водночас неймовірно легкий белетризований зріз воєн, які упродовж століть шматували тіло Європи й кидали на вівтар бога війни то одну, то іншу націю.

Це роман про «ситу Європу» до того, як вона стала «ситою» й цивілізованою. І про те, яку ціну їй довелося заплатити за цивілізацію. І про людей, чиї долі перемололися на порох жорнами історії.

Зрештою, це почасти філософський трактат про те, чи можна війну наситити смертю і чи бувають у ній переможці, чи всі – геть усі, незалежно від підписів під актами про капітуляцію, – стають її жертвами та приречені до скону зализувати рани.

Але про все по черзі.

Бути румуном, жити в Цюріху й думати як шваб: історія автора, чиї твори доводиться перекладати його рідною мовою

Ключиком для більшості сюжетних таємниць роману Каталіна Флореску є його біографія. Він народився 1967 року в Тіміошарі – невеличкому містечку на заході Румунії. Ось тільки румунським воно було не завжди: засноване на початку ХІ століття як фортеця, воно переходило кілька разів від угорців до австрійців, 1918 року його намагалися прихопити собі серби, але вже 1919-го опинилося під юрисдикцією Румунії. Улітку 1944 року Тіміошару бомбардували США та Велика Британія, а вже восени містечко окупували радянські війська – з усіма наслідками, які звідси випливали. А наслідки ці називалися «етнічні чистки», що для краю з такою барвистою політичною та етнічною історією означало втрату батьківщини переважно для тих, хто ані політикою, ані історією ніколи не цікавився, а просто волею долі жив у цих краях – обробляв землю, шив одяг, випікав хліб, але говорив при тому не румунською мовою. Радянська влада насаджувала в тамтешніх краях комунізм затято й рішуче, але він так і не вкоренився в місті зі змішаним угорсько-румунсько-німецьким населенням. 1989 року Тіміошара стала найпершим містом Румунії, що скинуло комуністичне ярмо. І тут варто згадати, що Румунська революція почалася не лише з Тіміошари, а й із рішення влади виселити із цього юридично румунського містечка пастора Ласла Текеша – трансільванського угорця з походження й румуна за паспортом.

Саме в цій «непростій» Тіміошарі народився й жив до 1982 року Каталін Флореску. А потім його батькам вдалося втекти на захід: п’ятнадцять років він став біженцем і людиною «без батьківщини», яка в будь-якому куточку світу почувається чужою.

«Можливо, вони й справді були варті одне одного, бо не він, не вона не скорилися. Вони не погодилися зі своєю долею. Обидва рушили з місця, він в коротшу, вона – в довшу дорогу, щоб надати своєму життю нового, щасливішого повороту», – так значно пізніше Каталін Флореску писатиме про Якоба Безіменного та Ельзу Обертин, персонажів роману «Якоб вирішує любити». І ось ця нескореність обставинам і вічна потреба їхати за тридев’ять земель у безкінечних пошуках щастя, дому і спокою в душі, що пронизує роман від першого до останнього рядка, – не що інше, як особистий емоційний досвід автора, якому довелося стати вічним перекотиполем на теренах Європи.

Флореску пише німецькою, але не належить до німецької літератури. Він пише про румунські землі, але говорить румунською з таким акцентом, що жоден румун не матиме його за свого. Зрештою, він живе і працює у Швейцарії – федеративній республіці, у який існує чотири офіційні мови: німецька, французька, італійська й ретророманська, що теж не додає ясності ані питанням етнічної, ані мовної належності

З усього цього історичного, політичного, географічного, національного та соціального різнобарв’я постає і письменник Каталін Флореску, і його роман.

Хто такі шваби й кому належить Банат: екскурс в історію і географію

«Ми покинули Лотарингію, бо там була війна, голод і чума. Ми шукали не нової війни, а миру і клаптика землі. Мені здається, війна й голод знову наздогнали нас. Та, на відміну від тодішніх часів, тепер не лишилося місця, куди б нам можна було втекти».

У питаннях територіальних претензій і вмінні видирати одна в одної певні території європейським державам в усі часи не було рівних. Політична карта цього регіону була, по суті, клаптикової ковдрою, скроєною з різних етнічних груп, які за принципом «хіба хочеш – мусиш» опинялися то в складі однієї імперії, то ставали частиною іншої, потерпаючи при тому не лише від релігійних, а й від мовних утисків.

Не обійшла чаша сія й Лотарингію – історичний регіон Франції, що нині межує з Німеччиною, Бельгією та Люксембургом. Йому довелося побувати частиною Священної Римської імперії, схилятися перед німецькими королями з династії Гогенштауфен, а тоді перед Габсбурґами, далі – стати частиною Франції, опинитись у складі Німеччини, щоб після Першої світової війни знову стати французькою територію, а тоді знову потрапити у вир суперечок під час Другої світової.

З огляду на таку непросту минувшину, населення провінції в усі часи було змішаним – німецьким і французьким. Кожен тяжів до своєї мови, культури, звичаїв, традицій. А будь-яка влада воліла звести цю мішанину нанівець у будь-який спосіб: або всіх онімечити/офранцузити (відповідно до того, під чию юрисдикцію втрапляла Лотарингія), або виселити – німців до німців, французів – до французів.

Ось із ґрунту цього політичного й історичного хитросплетіння і проростає рід Обертинів, навколо якого в романі Каталіна Флореску обертається весь світ.

Перший із роду Обертинів – мушкетер Каспер Обертин, уродженець французького муніципалітету Дьєз, що в Лотарингії – вирішує, що годі вже воювати проти цісаря та за шведів, а час повертатися додому.

Каспер – найманий вояка, що живе з війни – у ті часи «тисячі й тисячі живилися війною», «лотаринжець на службі у шведів, який одного дня постановив рушити в дорогу додому, в Дьєз», про який тільки й пам’ятає, що «там мусить бути двір із криницею, добре видний із річки, приблизно чверть милі за селом. А позаду підвищення, такий собі самотній пагорб посеред пласкої рівнини»… Надибавши саме таку географічно-просторову конфігурацію, він убиває з мушкета всіх мешканців цього обійстя, окрім дочки господарів, яку бере в полон, а тоді з нею одружується, і в них народиться восьмеро дітей, одному з яких судилося стати прадідом Фредерика Обертина.

Каспер Обертин – французький лотаринжець. Його дружина Марі – французька лотаринжка, що живе на землях, де «до чергової війни» мешкали лише німецькі лотаринжці. Але 1769 року їхній праправнук Фредерик Обертин уперше почує назву Банат, дізнається про річку Дунай і про те, що вже «багато років за сприяння цісаревої і Віденської придворної палати люди перебираються на схід монархії. Вони їдуть у краї, про які Фредерик ще ніколи не чув, і де монархія володіє величезними обширами землі, на якій живе дуже мало людей. Їх на три роки звільняють від усіх податків. Їм дають в оренду землю і дім, а також надають в розпорядження худобу й реманент, передоплатою, так би мовити, щоб перебути перші часи».

Фредерик Обертин ухвалить доленосне рішення й опиниться поблизу тієї самої Тіміошари, яка внаслідок колонізаційної політики австрійської імператриці Марії Терези буде не рік і не два активно заселятися селянами зі Швабії, Баварії, Австрії та Ельзасу. Заселятися саме німецькими селянами, і тому згодом почне називатися «Дунайська Швабія», на мешканців якої казатимуть дещо зневажливо – шваби.

Уроджений француз Обертин поїде в Банат не як французький, а як німецький лотаринжець. І це зіграє з його нащадками фатальний жарт. Десятки років потому його нащадки будуть депортовані саме як «представники німецької меншини, звані швабами» й «заможні землевласники». Не допоможе навіть французьке прізвище Обертин, яке за роки узвичаються писати на німецький манер.

«На підставі рішення Центрального комітету Румунської робітничої партії всі, хто підриває безпеку країни і є ворогами народу згідно з вченням соціалізму, підлягають депортації. Ними є службовці та офіцери попереднього уряду, громадяни інших держав та серби, схильні до підтримки Тіто в Югославії, колишні члени СС і представники німецької меншини, звані швабами, що співпрацювали із нацистською Німеччиною, колишні промисловці, землевласники, заможні селяни і всі, хто підриває соціалістичну мораль в нашій країні».

Усе життя – війна, і люди в ній – солдати

«Відколи ми, Обертини, існуємо, нас переслідують всілякі нещастя. Іноді мені навіть знається, ніби війна з Каспарових часів так ніколи й не закінчилася. Вона триває безкінечно».

Війна насправді – один із ключових, якщо не найголовніший персонаж роману. На неї нанизуються всі складові сюжету. З огляду на форму, зокрема структуру твору, вона – його осердя. Але з огляду на зміст – це тло. Воєн багато, вони тривають десятиліттями і століттями, навіть різко обірвані офіційними перемир’ями, вони живуть спогадами в людських душах. Вони насичують усю Європу страхом і смутком, смутком і страхом, і через те сплітаються у свідомості в суцільну безкінечну війну, яка почалася ще в часи мушкетів і мушкетерів, а доросла до авіаційних бомбардувань. Війна – безіменна, вона просто війна. Але водночас вона в різні часи – відмінна і складається з безлічі воєн, що мають імена й поводирів.

Утім, війна має дивовижну особливість: вона існує, лише коли про неї знаєш. А дізнатися про неї можна було лише з радіо. «Оскільки… радіо зіпсувалося, мир протривав у нас на півдня довше. Півдня, коли ніхто не вмирав, а в Європі панував мир… На полях сільські хлопці в одностроях вправлялися у війні за нашу справу. Війні, яка в той день, коли насправді вибухнула, видавалася нам безкінечно далекою».

Найбільше уваги на сторінках роману припадає на часи Другої світової, яка вкотре кроїть карту Європи й людські долі. Вона втоптує в небуття гоноровий рід Обертинів, розстрілює майже впритул Катіцу та її родину лише за те, що вони – серби, депортує циганку Раміну, але дає шанс на щастя-долю її незаконному синові Сарело, обтинає крила і мрії вчителю Кіршу, перевертає все з ніг на голову, забирає долі й життя мільйонів абсолютно різних людей, незалежно від того, ким вони є за національністю і віросповіданням.

Власне, ось у цьому й полягає найбільша майстерність Каталіна Доріана Флореску: він не пише про війну загалом і конкретні війни зокрема, але вписує їх у людські долі, і крізь призму переживань, поневірянь і втрачених ілюзій зображує її безперспективність. «Так, ніби війна – це буханець хліба, від якого при кожній поразці відривають великий шматок, і щоб потім це приховати, потім рівно обрізають краї. Коли хліб закінчиться, війна буде програна, але ніхто нічого не помітить».

Війна у Флореску виходить за межі власне історичної події, вона стає об’ємною алегорією, віссю, навколо якої обертається якщо не вся планета, то Європа – щонайменше. Війна, яка не має жодного сенсу, але яка водночас становить смисл для багатьох людей. Ніхто не може обійти її стороною, але кожен намагається в ній вижити за будь-яку ціну. І ціну кожен платить свою.

Циганське питання

Роман «Якоб вирішує любити» – це той випадок, коли всі толерантні виправлення «циганів» на «ромів» просто недоречні. І не лише тому, що єдиним заробітком Фредеріка Обертина до еміграції у «Дунайську Швабію» було полювання на циганів (за ув’язненого живого цигана влада платила чималі гроші), а через те, що цигани – це символ отого вічного перекотиполя, на яке влада, чи то королівська, чи то цісарська, час від часу намагалася перетворити і німців, і французів, і сербів, і румунів – і кожну націю, що трималася своїх статків і дому. Але якщо лотаринжці живуть у Лотарингії (кому б вона не належала), а румуни – в Румунії, то цигани живуть де випаде, не тримаються місця, а тому вільні від численних умовностей, притаманних власникам землі, худоби, свого дому. І їх, циганів, ненавидять за це. Вони – інакші. І ця інакшість має бути покарана. «Якщо будеш називати мене слабаком, я казатиму на тебе циган», – погрожує Якоб Обертин своєму ровесникові і другові, циганчуку Сарело.

Тема вічних поневірянь та вічної інакшості – ключова для роману. Стосується вона не лише ромів, а всіх. Хоча у випадку Раміни і її сина Сарело це виписано по-особливому. Раміна – відмінна від інших циганок:. велика й велична, а водночас немічна й безпорадна перед перспективою примусового виселення. Сарело – білявий пристосуванець-циганчук, котрий, на відміну від матері, примудряється кусати руку, що його годує. Але робить це лише тоді, коли знаходить іншу руку, що його годуватиме.

Життя головного героя – Якоба Обертина – нерозривно пов’язане з життям Раміни і Сарело. Їхні вчинки визначають його будучність. Зокрема, завдяки ним він зі спадкоємця багатої родини стає вічним перекотиполем без роду-племені.

Для Флореску циганство – це справжня філософія, а також окремий світ, занурення в який обертається проти тебе. Цигани з їхніми таборами, золотом, травами, ворожінням – такі ж вічні, як війна, котра століттями не випускає Європу зі своїх обіймів

Писати про складне, щоб читалося легко

З огляду на все викладене вище – особливо якщо брати до уваги плетиво подій і місиво доль – може видатися, що читати про Якоба, який вирішує любити, буде непросто.

Проте насправді все – навпаки. Складний і за змістом, і за структурою текст (події описуються не в хронологічній послідовності, історія Каспара, Якоба Обертина, його батьків тощо переплетені й місцями зв’язані в тугий вузол) читається легко й на одному диханні. Образний і почасти аж занадто натуралістичний, роман вкарбовується в пам’ять і застигає так моторошними картинками людського горя і світлими променями людського щастя. Радше сумна, ніж радісна історія розказана без зайвого трагізму, драматизму і сліз задля сліз.

Чому й кого вирішує любити Якоб? Себе? Життя? Себе в цьому житті? Чи батька, що понівечив його серце й долю?

Однозначної відповіді на це питання ви не знайдете.

Але безперечно одне: Якоб не лише вижив у жорнах війни й переслідувань, а і збирається побудувати дім на краю землі.

Бо саме там, на краю землі, йому далі жити.

І якщо в романі про війну може бути «хеппі енд», то це і є той самий «хеппі енд».

Аліна Акуленко

Аліна Акуленко — журналістка, медіатренерка, авторка книжки про ідеї, що змінюють не лише вас: «Побачити свої зірки в калюжі».