Довкола «двоколісників»: рецензія на роман Светислава Басари «Фама про велосипедистів»

Светислав Басара. Фама про велосипедистів / пер. із серб. А.Любка : Чернівці: Книги – ХХІ, 2018

Українські читачі останнім часом мають нагоду тішитися зі збільшення корпусу постмодерністських текстів, перекладених українською: згадаймо хоча б про чудову серію видавництва «Темпора» «Американський постмодернізм» і про переклади, здійснені «Видавництвом Жупанського». Тепер маємо нагоду додати до цього корпусу ще й роман сербського письменника Светислава Басари, що нещодавно вийшов у видавництві «Книги – ХХІ».

Цей роман насправді типово постмодерністський з усіма атрибутами: історія-музей, у якому герої намагаються переконати нас, що минуле не зумовлює майбутнє (все якраз навпаки, кажуть нам фрикуваті персонажі — Карл Потворний передбачає виникнення фройдизму, і не просто передбачає, а твердить, що він стане можливим, тому що зараз проартикульований), гра з усім світовим культурним спадком (Ніцше не заслуговує на пошану, бо, по-перше, його зовнішність — це просто копія Сталіна (а Сталін — красивіший), а по-друге, слухайте, ми в ХХ столітті, і нам не потрібні пророки, що віщують майбутню чорноту: чорнішим від сучасності не може бути нічого, тому й Н. людство почало забувати), і, звісно, гіперфраґментарність оповіді (перекладач у післямові зазначає, що початково ці оповідання не були об’єднані спільним сюжетом, тому тут і аналіз ідеології журналу «Обрії», й остання справа Шерлока Голмса, і листування доктора Фройда (який теж постає шарлатаном, бо до нього де Сад уже все розповів нам про людську сутність, а він — просто конформіст, що догоджає публіці й заробляє цим капітал)).

До речі, книжку було написано майже одночасно з «Хозарським речником», і ці два твори (даруйте за банальність порівняння) схожі, хоч і не подібні: приблизно так, як роман професора літератури (що вирішив трохи розважитися) схожий і не подібний до роману вічного студента: там, де Павич крізь притчі й казкарство сну (адже життя – це сон, хіба ні?) намагається вибудувати цілісність, Басара робить спробу зламати всі уявлення про цілісність світу; і якщо в «Речнику» сектанти прагнуть осягти Адамову подобу, то в «Фамі» орден велосипедистів прагне (але це не точно!) пришвидшити настання Судного Дня. Якщо ж спробувати уявити «рецепт», за яким було писано «Фаму», то ключовими інґредієнтами будуть такі: студії російських формалістів (саме тому в певні моменти виникає бажання поаплодувати авторові й на секундочку уявити, що це міг би написати хтось із талановитих учнів Йогансена) та, умовно, американське відгалуження постмодерністського письма (як уже згадно, у романі немає цієї «притчевості» та «високого міфу», властивих Борхесу і його послідовникам, — натомість, попри наявність «братства» чи трактування сну як чогось важливішого за яву (ці ходи є радше пародійними), «Фама» не конструює міф, а намагається переконати читачів численними цитатами та алюзіями, що всі ідеї, висловлені в ній, — реальні; саме на цьому рівні, гадаємо, можемо побачити подібність Басари та Томаса Пінчона, про яку говорила Алла Татаренко на презентації книжки.

Читач — якщо тільки зважиться кинутися в цю фантасмагорично-параноїдальну водойму — зможе віднайти ще багато цікавих фабульних ходів, а ми спробуємо зосередитися на двох місцях, що частково проливають світло на те, чим є ця книжка (себто пропонують бодай якесь пояснення, про що ж це все було). Центральна, здається, постать тут — Йозеф Ковальський, один із найцікавіших німецьких поетів-аванґардистів (так про нього відгукується д-р Фройд); пояснюючи в листі причини свого навернення (самопроголошення) в аристократи, він, колишній комуніст, твердить, що тепер може дозволити собі були суперечливим, а: «раніше я був плебеєм, сином чоботаря, схильного до алкоголізму, кабали й поезії».

Придивімося уважніше до цієї сентенції: пам’ятаєте цих «чоботарів» від поезії, що мали «очистити літературу»? (У «Дівчінці з ведмедиком» В. Домонтович чудесно змальовує цей тип аванґардистів). Отже, йдеться про російських поетів-футуристів; а тепер зосередимося на «кабалі».

«Євангелічні велосипедисти трояндового хреста» — така (неповна) назва цієї секти-ордену, існування якого (не) піддається сумніву. Крім того, що велосипед — це проекція хреста з погляду зору Святого Духа (що є ключовим символом роману, й про що йдеться навіть в анотації), «трояндовий хрест» відсилає нас до розенкройцерів. Отже, друга (і певно, важливіша) лінія «Фами» — це пародія на християнські братства-секти, такі собі антимодерні рухи.

Звісно, що ці дві лінії переплетені: аванґардисти влаштовують прилюдне розбивання годинників, бо вони спричиняються до збільшення людської суєтності; ідеал, натомість, їм бачиться у скитницві, бо: «хто не хоче знищувати інших, мусить знищувати себе. Третього не дано».

Додамо ще, що переплетення це — невипадкове, й, отже, воно може означати пародію на антропосовський рух, описаний у книжці Л. Плюща (тому, якщо список членів ордену «не повний й не перевірений», то ми зважимося вписати в нього ще й Миколу Фітільова). Частково це підтверджує «антизахідництво» братства (бо Захід — це раціоналізм і марнота); натомість братчики шукають Схід, себто дух, втілений в Азії /Візантії (щоправда, автор забезпечує собі шлях до відступу, вкладаючи в вуста Ковальського таке: «…ми їдемо на Схід [велосипедами, в Індію] не для того, щоб порятувати світ, а для того, аби влаштувати довгий пікнік. […] Ми будемо безперервно розважатися, напиватися, дуркувати, а все одно врятуємо світ. Високі слова, які я промовляв вчора ввечері, є лише частиною містифікації».

І, звісно, ми не можемо не згадати про інтерпретацію Андрія Любки, перекладача «Фами», який зазначає, що божевільня на 20 000 000 осіб, яку проектують братчики, є нічим іншим, як колишньою Югославією. Натрапляємо в тексті також і на історію етрусків, що раптово зникли з Апеннін, переселившись, натомість, за море (у Сербію). Також у певний момент життя Белґрад — місто, яке «є найвіддаленішим візантійським поселенням, границею Сходу і Заходу» — стає домом для Йозефа Ковальського, набуваючи символічних рис у контексті теорії «велосипедизму». А повсякчасне захоплення героями тов. Сталіним (із найвигадливішими й найвишуканішими арґументами, спрямованими на його «вибілення», бо ж вождь — теж член ордену, щоправда, колишній) не залишають нам сумнівів щодо ще одного об’єкта пародіювання — соціально-політичний клімат тогочасної республіки, що в ідеологічному спектрі дрейфував від комунізму до націоналізму. Втім, навіть якщо піти цією стежкою, читача не зможе не подивувати засадничий космополітизм автора, й, відповідно, його твору (інакше кажучи, як на роман про Сербію тут замало Сербії — і це чудово).

Такою є загальна панорама. Натомість коли читач пролітає крізь ці вервечки пародій, певної миті — після беззастережного захвату письмом Басари — починає з’являтися туга за цілісністю та істинністю оповіді; а ще спадають на думку слова Девіда Фостера Воллеса про пізній постмодернізм як жахливого підлітка. І ось тут, на превеликий жаль, є доля правди: «Фама», що побачила світ у 1987 році, має на собі тавро тієї химерної доби. Себто, співставивши її з явищем бубабізму, ми легко впишемо цей твір у тодішній «клімат літератури», однак сьогодні, читаючи роман, важко збутися думки, що автор постійно трошки перегинає палицю.

Втім, ці перегини, як ми зазначили вище, по-своєму претендують на класичність. Тому нам залишається лише подякувати перекладачеві за його працю й насолодитися читанням тексту, що — з огляду на вже згаданий інтелектуальний і пародійний «космополітизм» — навряд чи має аналоги в українській літературі.