Розірваний атлас: зв’язок між країною і жанром радіоп’єси

Фото з сайту writersguild.org.uk

Феноменально чи ні, але традиції радіодраматургії чітко різняться, залежно від країни. Часто вони продиктовані літературною традицією або культурними особливостями, та часом і тут логіка йде в підпілля.

Британська класика й німецький модернізм

У більшості прихильників формату радіоп’єси одразу асоціюються з радіо ВВС. Так, справді, радіопостановки довгий час захоплювали британців, адже поставлені на конвеєр, здебільшого були адаптаціями відомих творів літератури, а подекуди навіть сценаріїв серіалів, і могли похизуватися акторським складом суцільних лауреатів премії BAFTA. Та попри якість рівня бога, зірковий акторський склад та британську радіодраматичну традицію, – титан почав втрачати позиції.

Нині радіодpaмa вважaєтьcя oдним із мapгiнaльних фopмaтiв BBC Radio. Кількість радіоп’єс, випущених ВВС за останні кілька років, можна перелічити на пальцях однієї руки фрезерувальника, а творці британських радіоп’єс перемкнулися на викладацьку діяльність. Натомість у piчних звiтaх тa плaнaх aдмiнicтpaцiя paдio зaзнaчaє, щo хвиля пoпуляpнocтi «нoвoї бpитaнcькoї дpaми» нa тeлeбaчeннi cпoнукaє їх зaйнятиcя вiдpoджeнням відповідного радіофopмaту, i у нaйближчoму дecятилiттi пpoгpaмoю poзвитку пepeдбaчeно випуcк вeликoї кiлькocтi opигiнaльних дpaмaтичних пocтaнoвoк, aдaптaцiї тeлeнoвeл і лiтepaтуpних твopiв.

Щоправда, споріднений формат – аудіочитання – стає популярнішим на всіх радіостанціях компанії (за останні три роки на основних радіостанціях ВВС було випущено 73 програми аудіочитань). Завдяки специфіці формату – майже повній відсутності звукового і музичного оформлення, серійності, а також лояльному хронометражу (від 5 хвилин) – аудіочитання дешевше вартують самому радіо, а також зручніші для сприйняття й розповсюдження.

Британські та ірландські радіодраматурги на піку популярності формату зверталися здебільшого до творів класичної літератури й адаптували їх до радіофонного продукту. Власне, навіть першими аудіочитаннями в 1923 році був «Сон літньої ночі» Уїльяма Шекспіра. Пізніше повноцінними багатосерійними радіоп’єсами були випущені адаптації «Володаря перстнів» Толкієна, «Дживса і Вустера» Вудхауза, «Гіда галактикою для космотуристів» Адамса, а в 2010-му — масштабна адаптація роману «Я, Клавдій» Роберта Грейвса. Нині ж годинні п’єси за сюжетами відомих романів також виходять на ВВС 4 під загальною назвою «Класичний серіал».

Наприкінці 90-х, на початку 2000-х новим трендом на ВВС (досі актуальним) стали радіопостановки за мотивами відомих кінофільмів або серіалів. Так, на основі легендарного «Доктора Хто» було створено 26 радіоп’єс, більшість із яких мали по кілька епізодів і були відіграні акторським складом оригінального серіалу. Класикою ж авторських радіоп’єс є роботи Джайлза Купера та Стівена Данстона.

Найпопулярнішим жанром у бриттів є екшн, загнаний у формат серіалу. ВВС звикли ловити момент і випускати радіодрами за гарячими слідами – аби підкріпити популярність конкретного сюжету або продовжити лінію персонажа, яка закінчилась у кінематографі чи літературі, адже таке життя дешевше й доступніше широкій аудиторії.

Натомість німецькомовний світ пішов іншим шляхом. Тут важливі імена не персонажів, а авторів. Представники Німеччини, Австрії та Швейцарії — Петер Гакс, Гюнтер Айх, Інгеборг Бахман, Вольфганг Хільдесхаймер, Зігфрід Ленц, Марія Луїза Кашніц, Мартін Вальзер і Фрідріх Дюрренматт — імена, відомі здебільшого лише фанатам радіодрами, творці оригінальних сценаріїв радіопостановок, які становлять золотий архів німецькомовної радіоп’єси.

Найвідоміший із компанії — «швейцарський Кафка» Фрідріх Дюрренматт сповідував жанри детективно-психологічної драми і трагікомедії, що подекуди межувала з абсурдом. З середини й до кінця ХХ століття він задавав тон німецькомовним радіодраматургам і писав про концепт справедливості в сучасному суспільстві, питання злочину й кари, циклічності історії та ролі випадковості в житті людини.

Найрепрезентативніша його радіоп’єса — «Аварія», оповідає абсурдну історію, про чоловіка, який випадково опиняється в сільській хатині і стає учасником гри в суд, у той час як інші гравці налаштовані цілком серйозно і шляхом певних умовиводів та дискусій засуджують його до смертної кари. Крім «Аварії», до найвідоміших і неодноразово поставлених творів Дюрренматта належать трагікомедія «Візит старої дами», яка отримала безліч нагород і навіть дала назву жанру дюрренматтівська трагікомедія. За сюжетом заможна дама приїздить у містечко, яке колись її вигнало, й обіцяє обдарувати кожного містянина, натомість вимагаючи смерті одного з них, хто колись образив її найбільше. Протягом постановки думка містян щодо ситуації змінюється кардинально — від повного відкидання ідеї до рішення вбити чоловіка. Ця радіоп’єса Дюрренматта отримала життя й у кіно, зокрема відомі інтернаціональна екранізація з Інгрід Бергман та радянський телефільм Михайла Козакова.

Жанр трагікомедії, притаманний німецькомовним драматургам, утілений ними у сюжетах, які сучасній аудиторії нагадають серії ВВС-ного «Чорного дзеркала», продовжує німецькі літературні традиції. Гострий сюжет у поєднанні з суто німецьким психологізмом робить німецьку радіодраму елітарним форматом і, на відміну від британської радіодрами, не розрахованим на широку аудиторію.

Comedie francaisе

Не залежно від платформи розміщення чи типу медіапродукту — комедійний жанр традиційно потребує набагато більше інтелектуальних і кадрових ресурсів, ніж інші. Інакше кажучи: якісну радіоп’єсу в комедійному жанрі створити надзвичайно складно, зокрема й через відсутність візуального складника, який має бути компенсований вдалим сценарієм, характерними акторами, та професійним музичним оформленням.

У форматі радіоп’єси комедійними піджанрами вважаються сіткоми (багатосерійні короткі епізоди, аналогічні телевізійним комедійним серіалам), скетчі (короткі радіозамальовки, зазвичай досить поверхові, до них також належать анекдоти та гумористичну поезію), стенд-апи (комедії, розіграні одним актором), спуфи (пародії на відомий твір) і власне комедії.

Саме цей жанр є найпопулярнішим на радіостанції, яку нині вважають безумовним лідером із випуску радіопостановок – це Radio France, а точніше, його частина – France Culture. Завдяки радіофонному ательє, формат радіопостановок займає на сьогодні третину всіх програм радіо France Culture, i 10% вiд зaгaльнoї кiлькocтi випущeних нa Radio France пpoгpaм, а це означає, що щoтижнeвo нa цiй paдiocтaнцiї вихoдить близькo 20 пpoгpaм фopмaту paдioдpaмa, зaгaльним хpoнoмeтpaжeм 7 гoдин.

Чільне місце тут зaймaють міні-серіали (налічують мeнш ніж 8 eпiзoдiв, дe кoжeн нacтупний пiдcумoвує пoпepeднi) й мiнi-дpaми. Повноцінна радіоп’єса є дopoгим i тpудoмicтким фopмaтoм, дo вигoтoвлeння тaких пpoгpaм зaлучaють пиcьмeнникiв, aктopiв, продюсерів, якicну тeхнiку (чacтo тaку, щo викopиcтoвуєтьcя у кiнoзйoмкaх). Нaтoмicть мiнi-серіал — дocтупніший фopмaт, щo нaлічує 2-5 пepcoнaжiв у cюжeтi, i тpивaє вiд 2-х дo 15-ти хвилин.

Доповнює комедійний жанр у французів і таке явище, як радіоадаптації мультфільмів. «Пригоди Тін-Тіна», легендарний французький комікс, отримав декілька радіоадаптацій, одну з яких зроблено як багатосерійний аудіомультфільм. «Пригоди Тін-Тіна» можна описати як комедійний детектив, і в радіопостановці характерні особливості оригінального твору збережено, а комедійний і розповідний аспекти посилені для кращого сприйняття аудиторією, за відсутності візуального зображення.

Традиції Comedie francaise сповна притаманні формату радіоп’єси. Театральні трупи із характерною мольєрівською акторською школою залучені до створення радіопостановок у радіофонному ательє Radio France.

Мішель Арно, Маргарет Дюра, Жан Тібадо, один із засновників театру абсурду — Жан Тардьйо, Рене Фарабе, комік та автор пісень для Едіт Піаф Франсіс Бланш — основні імена класичної французької радіодрами. На жаль, сьогодні, на відміну від британських колег, у французькому медіапросторі можна знайти й завантажити записи здебільшого архівні радіопостановки, а свіжі програми можна почути лише безпосередньо по радіо.

Традиції і їх відсутність

Не найвідомішою, проте особливою й вартою уваги є скандинавська традиція радіодраматургії. Характерною її особливістю є те, що сценарій радіоп’єс скандинавських авторів дуже складно читати. Як правило, аби зрозуміти, про що п’єса, необхідно кілька разів перечитати синопсис. Скандинави надають великого значення репризам, і зазвичай автор не дає чіткого опису персонажів – образи повністю залишені на розсуд слухача. У текстах часто використовують відсилання до відомих класичних творів. Фінській радіодраматургії, зокрема, притаманна камерна психологічна драма та міфологічні п’єси-притчі.

Відомий шведський режисер Інгмар Бергман, а також данець Ганс Хрістіан Браннер вважаються характерними представниками радіодраматургів скандинавського типу.

Скандинавські постановки — бальзам на душу шістдесятникам, адже більшість написано в атмосфері тих років. Не надто популярні в себе на батьківщині й не доступні за кордоном через мовний бар’єр, скандинавські п’єси можна знайти хіба що у вигляді сценаріїв.

Характерною особливістю для них також є специфічний тип діалогів — короткі й не надто витончені, вони не несуть особливої художньої цінності самі по собі, тому майже нечитабельні, проте грають зовсім інакше в самій постановці.

Дивно, але аналогічні жанрові характеристики притаманні японській радіодрамі. Один із найвідоміших японських драматургів Кіносіта Дзюндзі свого часу започаткував традицію японської радіоп’єси психологічною драмою «Зірки не гаснуть». У цьому жанрі японці активно використовують фольклор, теми традиційних народних оповідей, тему Другої світової війни та післявоєнної Японії.

Американська ж радіоп’єса рівномірно представлена в усіх жанрах — від театру абсурду (Едвард Олбі) до фантастики (Рей Бредбері). Складно визначити якісь національні жанрові особливості, адже більшість американських драматургів певний час жили в Європі й навчались і наслідували європейських радіокласиків, і врешті зробили жанровий плюралізмі відсутність традицій… традицією американської радіодраматургії.

До відомих імен американських радіодраматургів також належить тричі (!) пулітцерівський лауреат Арчибальд Макліш, твір якого «Падіння міста» (у його радіопостановці зіграв Орсон Уеллс), став першою американською п’єсою, написаною спеціально для радіо; відомого радіожурналіста і одного із основних гравців компанії CBS — Нормана Корвіна, автора абсолютно жанрово протилежних п’єс: від імпровізованих дебатів між історичними особистостями («Любов не втрачена») до сюрреалістичної комедії про фізика й фею, яка загубила чарівну паличку («Прокляття 589»); та Арча Оболера — найяскравішого радіодраматурга у жанрі хоррор.

Хочеться вірити, що українська радіодрама нині переживає свій нехай і кострубатий, але ренесанс. Поодинокі конкурси радіосценаріїв і привернення уваги до формату нехай не одразу, але врешті призведуть до певного зрушення в українській радіодраматургії. Складно визначити характерний жанр там, де визначати нічого. Але хотілося б закинути українським радіодраматургам запит на відхід від вітчизняної традиції змішання трагедії і арт-хаузу. Хочеться мати вибір і чути комедію, і фантастику, і скетчі, і фейлетони, і аудіоадаптації, а не зациклюватися на нещасній долі народу й гострих соціальних темах. Для цього в нас уже є життя.