Треш-нуар із харківським акцентом

 

Андрій Войніцький. Новини. – Харків: Фабула, 2018

Роман «Новини», що побачив світ цьогоріч у видавництві «Фабула», має утвердити відносно нове ім’я українського письменника Андрія Войніцького. А також виразно продовжує в нашій сучасній прозі одразу два помітні дискурси: журналістську тему й «Харківський текст».

Але до цього всього «Новини» — ще й значною мірою детектив. Зрештою, характерно для детективу розпочинається дія книжки: у залі суду, де розглядається справа вбивства Наталії Штос. Харківську «мажорку» вбив смертельним уколом героїну на вечірці хтось із «друзів-прилипал». Система перехресних мотивів і алібі цих людей вибудувана досить інтригуюче, вона додає пружності першій половині книжки.

Це засідання суду висвітлює головний герой і оповідач «Новин» — Данило, журналіст одного з регіональних ЗМІ. Про цього чоловіка можна сказати, що він глибоко занурений у місцеву медійну субкультуру, втомлений від свого життя, полюбляє виходити в алкогольні й наркотичні «запливи», а його шлюб перебуває на межі руйнації. Несподівано навіть для себе самого Данило зацікавлюється справою Наталії Штос і влаштовує щось на кшталт журналістського розслідування впереміжку зі згадуваними «запливами». При цьому він опиняється в різних дивакуватих місцях і серед дивакуватих людей — наприклад, членів ліво-радикальної підпільної організації, корумпованих правоохоронців, фанів «Металіста» і «Динамо», які б’ються поміж собою, чи серед друзів покійної Наталі. З-поміж останніх особливо вирізняється дилер Саша, активний, загадковий і непередбачуваний. Не дивно, що в таких обставинах і з такими фігурантами розслідування теж рухається зигзагами та серпантинами (їхні повороти подекуди можуть нагадати «довгу дорогу додому» героїв першого роману Сергія Жадана) назустріч фіналу, який, до речі, не назвеш типово детективним. Але про фінал хай кожен читач і кожна читачка дізнаються вже в особистому порядку.

Такий (більш ніж схематично тут описаний) сюжет дає письменнику можливість змалювати атмосферу різних середовищ і явищ. При цьому слід узяти до уваги, що письмо Андрія Войніцького з погляду стилістики — більш-менш реалістичне. І перший ефектний «колективний портрет в інтер’єрі» — журналістська тусівка. Якщо нечисленні занурені в матеріал і контекст читачі зможуть у деяких випадках навіть упізнати прототипів певних персонажів (автор цих рядків навіть був ностальгійно зітхнув, здається, відгадавши в окремих із них своїх однокурсників), то інші просто можуть отримати задоволення від іронічного (досить ядуча, за великим рахунком, уже сама назва) й доволі переконливого зображення середовища. В якому професійна втома від суспільних тем і професійний цинізм раптом межує з розлогими медитаціями над «долею професії», інтригами й таки незнищенним потягом до розкриття таємниць, до інформування.

Емоційно, образно найнасиченіше зображення всіляких кримінальних і напівкримінальних кіл. У «Новинах» їх центровано довкола теми наркотиків і наркотрафіку. Андрій Войніцький аж ніяк не проводить серед читачів агітації та роз’яснювальної роботи, проте масштаб зображення нарко-точок і мереж є своєрідним ненав’язливим письменницьким діагнозом суспільству. Кримінальні кола в романі найбагатші на колоритних персонажів. Найколоритніший з яких – згаданий «барига» Саша. Він є людиною, котра з’являється нізвідки й нікуди щезає, яка сповнена малозрозумілих ідей та ініціатив, здатна щораз повернутися до героїв і до читачів іншим обличчям, зрештою, веде всіх у невідомому напрямку. Він картинно протистоїть дуже пасивному герою-оповідачу Данилу. У цьому сенсі Сашу з «Новин» Андрія Войніцького можна навіть розглядати як таку собі напівпародію-напівалюзію (цікаво, свідому чи ні?), що виростає з багатющої галереї «мефістофелівських» образів світової літератури та цілком добре почувається на «грядці» харківських спальних районів, кіосків, клубів.

Так, саме час зупинитися на харківських мотивах книжки. Надто, що в багатьох відгуках на «Новини» згадуються слова Анастасії Левкової про Харків як одного з персонажів роману. Харків у Войніцького вийшов виразний і опуклий, проте потрібно визнати, що це – переважно краєвиди сірого й напіванонімного характеру. Або саме те обличчя міста, яке відкривається на базарах-вокзалах, у дворах багатоповерхівок біля дальніх станцій метро, в гуртожитках, у жвавих, проте не вельми різноманітних нічних розвагах.

Сюди ж додається і час дії роману. Автор неодноразово підкреслює, що йдеться про другу половину двотисячних років. Як можемо пригадати, цей період вітчизняної історії пов’язаний з вибухом «кредитної» економічної кризи та з загальною «постпомаранчевою» суспільною апатією, що постійно зростала та закінчилася гідним феєричним фіналом – приходом до влади Януковича з усіма наслідками. Не зачіпаючи політичного чи економічного аспекту, Войніцький, тим не менш, дуже точно описує загальну атмосферу тих років. Хоча в уважних читачів часом і виникатимуть сумніви, чи могла та або інша реалія мати стосунок саме до кінця двотисячних, а чи вона краще пасує, наприклад, раннім десятим?

Сірі міські задвірки та апатична доба створює дух, сказати б, «треш-нуару». Він добре поєднується з детективною лінією. Останню, щоправда, можливо, варто було б чіткіше витримати в другій половині книжки. Серйозніший закид, що можна зробити «Новинам» і їхньому автору – досить численні помилки мовного характеру: наприклад, русизми або недоладні переклади русизмів на кшталт «позірне публічне судилище».

«Новини» Андрія Войніцього – атмосферний роман із виразною образністю та доволі драйвовим сюжетом. Залишається сподіватися, що надалі письменник впевненіше працюватиме з «техічними», «конструктивними» моментами та вільніше почуватиметься в стихії прозової мови.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".