Як будується історичне оповідання: із презентації збірника «Memento momentum свободи»

16 жовтня в Києві відбулася презентація книжки «Memento momentum свободи». Це збірник історичних оповідань, що ввійшли до «коротких списків» конкурсу ProМинуле, організованого ЛітАкцентом і видавництвом «Темпора». Темою першого конкурсу були Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.

Член журі, доцент Донбаського педагогічного університету, літературознавець Віктор Разживін привітав авторів із виходом книжки й зізнався, що спершу скептично ставився до ідеї, нібито оповідання можна написати на замовлення, проте вихід книжки розвіяв сумніви. За його словами, підходів до будови історичного твору багато. На сьогодні серед письменників домінує т.зв. «західний підхід», тобто будь-який твір про минуле називають історичною прозою. Проте в нашому вченому середовищі вважають, що в історичному творі має бути дві складові:
а) намагання показати історичну особистість чи історичний факт – точно зафіксовану в історії подію;
б) те, що Франко називав «вичленувати дух епохи» – відтворити час через вигаданих персонажів, можливо, вигадану подію, аби якомога точніше передати обставини тієї доби.

Віктор Разживін

«Достовірним є все те, що потрапляє у твір, але наскільки достовірним воно буде для читача? Науковці категорично не сприймають перекручування фактів – коли зафіксовано учасників подій, а автор свавільно залучає сторонню постать. Це в художньому творі є порушенням принципу історизму.

Якщо письменник бере конкретну історичну постать, то повинен вписувати її діяння в історичні факти біографії. Засновник жанру історичної прози Вальтер Скотт брав вигаданого персонажа в центр твору, робив його учасником певних подій, про які автор хотів висловити свою думку

Чому невдалою поміж учасників конкурсу виявилася тема Крут? Подій відносно небагато, вони точно зафіксовані й матеріал для інтерпретації дуже звужений, виходить повторення стереотипних ситуацій, які вже відомі. Сподіваємося, що тема другого конкурсу ProМинуле – «Українська еліта у ХІХ столітті» – дасть змогу настільки розгулятися фантазії авторів, що ми побачимо дуже оригінальні твори», – висловив надію Віктор Разживін.

Член журі, професорка Бердянського державного педагогічного університету, літературознавиця Софія Філоненко зазначила, що поява таких конкурсів – здорова тенденція в літературі, що відкриває багатьох талановитих авторів, котрі з часом зроблять кар’єру професійних письменників. Як писав І. Франко, оповідання – це «універсальна і свобідна форма». Вона надає безліч можливостей, але водночас це важкий і ризикований жанр, оскільки задає вузькі рамки, в які треба вкласти дуже багато. Майк Йогансен у праці «Як будується оповідання» міркує про те, що треба бути лаконічним, економити художні засоби. Спадає на думку Гемінґвеївський «принцип айсберга», коли 95 % лишається в підтексті, і лише 5 % на поверхні, тож вони мають потрапляти точно в ціль.

Софія Філоненко

В Україні є розкішна традиція оповідань, що сягає своїм корінням у давню літературу – літописні оповідання, житія святих тощо. А суто історичні оповідання з’явилися в добу романтизму – це насамперед Пантелеймон Куліш і Євген Гребінка, котрі водночас були зачинателями великої історичної прози. Стівен Кінг у книжці «Про письменство» радить авторам багато читати й багато писати. Перша складова цілком досяжна – в Україні є що почитати в жанрі історичного оповідання: твори Наталени Королевої, Ореста Левицького, Антіна Лотоцького… Є чудова антологія «Дерево пам’яті» в чотирьох томах, що об’єднує історичні оповідання різної тематики.

Оскільки тема презентації-воркшопу стосувалася «технології творчості», Софія Філоненко запропонувала кілька порад, аби авторам було легше зорієнтуватися, які вимоги критики та літературознавці висувають до історичних текстів:
1. Свіжа тема – в історії є ще чимало «білих плям».

2. В історичному творі до читача резонує те, що суголосне з нашим часом.

3. Атмосферність – уміння створити декорацію, «setting» – аби це було рельєфно.
Читач прагне знати, якою вулицею прогулюється герой, у що він одягнений, що споживає з їжі й напоїв, яким транспортом пересувається. Маленькі деталі засвідчують студіювання джерел. До того ж атмосферність – не лише матеріальний світ, а й те, як люди думали, як вони переживали свій час. Тут велику роль відіграють щоденники й листування, з яких можна почути «живий голос».

4. Захопливий сюжет.
Оповідання – коротке, тож має бути дуже чіпким. Авторові треба зав’язати «вузлик» уже на початку, зацікавити, створити напругу, ефект очікування, і вразити наприкінці несподіваною розв’язкою.

5. Напруга може досягатися і через психологізм, показ внутрішнього світу персонажа з іншої доби.

6. Неординарний герой.
В історичних оповіданнях, надісланих на конкурс, діяли не тільки реальні постаті – від Софії Русової до Нестора Махна, Остапа Луцького і Юрія Липи. Були й люди маргінальні, інші – дитина, чи поранений боєць, не герой, який іде в атаку, а людина, що чимось відрізняється від решти. Це цікаво – подивитися на мілітарні події поглядом міщаночки (в оповіданні «Кукла») чи з точки зору хворої дівчини, котра лікується від поранення (в оповіданні «Червоні тумани»).

7. Автору сучасного історичного оповідання доводиться конкурувати з різними медіа: на екранах з’являються історичні фільми, документальні програми, настільні ігри, історичні фестивалі… Автори можуть запозичувати певні прийоми, як-то візуальності, видовищності.

Член журі, історик, професор Київського педагогічного університету ім. Б. Грінченка Віталій Михайловський зазначив, що йому складно давати поради автору художньої літератури через відмінні закони жанру – історик, опрацьовуючи джерела, принаймні робить примітки. Літератор повинен писати так, як відчуває свою тему зсередини.

Віталій Михайловський

У сьогоднішньому часі історикам важко конкурувати з письменниками. Одне якісне історичне оповідання зробить більше, ніж сотня наукових монографій, які ніхто не прочитає. Саме оповідання буде тим, що читача зацікавить, захопить, стане тією версією історичних подій, яку людина пам’ятатиме. А тому варто висловити засторогу від перебільшень: треба бути обережним зі своєю фантазією, адже на догоду сюжету, красі, сенсаційності можна зіпсувати той фон, і атмосферу, і сприйняття історичної події.

Тема Української революції була надзвичайно вдалою для першого конкурсу історичного оповідання. За словами В. Михайловського, покоління його батьків пережило ці події. А вже їхня генерація нічого не чула про це замолоду – попри те, що він народився в Кам’янці-Подільському. «Важко уявити, яким напалмом витравлено було це з історичної пам’яті родини. Старша сестра батька народилася в 1908 році, могла щось пам’ятати – але тиша, нічогісінько в родинних паперах не було. Лише наприкінці 1980-х почав для себе відкривати все, що відбувалося в ті часи в Кам’янці-Подільському, в якому сама топографія мала б говорити про ці події».

На думку члена журі, автори написали надзвичайно цікаві, захопливі, інтригуючі, яскраві оповідання. Можливо, деякі могли б стати більшими, і за цим стоятимуть інші формати – чи п’єси, чи романи, чи серії романів. Матеріалу для цього достатньо.

Ольга Петренко розповіла про упорядкування книжки «Memento momentum свободи», про формат збірника, що поєднує тексти, біографії авторів і листівки початку ХХ ст. із зображенням місць дії оповідань або реальних прототипів їхніх героїв. На обкладинці книжки – двоє гайдамаків на тлі панценрика «Швидкий», сфотографовані 1918 року в українському Донецьку.

У першому розділі збірника об’єднано оповідання з детективною та авантюрно-шпигунською складовою.

Фіналісти першого конкурс історичної прози ProМинуле

Ігор Стамбол (ІІ місце) розповів, що був втішений можливістю поєднати два своїх зацікавлення – історію й літературу. У його оповіданні «Проблиск в Одесі» діє реальний герой Олександр Удовиченко і вигаданий хлопчик, у розмові з яким, за партією в шахи, очільник «Залізної дивізії» переповідає свій бойовий шлях.

Євген Стеблівський сказав, що оповідання «Список Скугара» є фрагментом його роману про Юрка Тютюнника, котрий нещодавно побачив світ. На його думку, для історичної прози потрібно дві речі: потужна аналітика (робота з архівами, ретельне вивчення теми) та емоції, котрі чіпляють читача.

Ігор Стамбол, Євген Стеблівський, Олександр Вітолін, Михайло Цьома

Олександр Вітолін, автор оповідання «Deadpool» про тоталізатор смерті за участі Юрія Липи та Нафталія Френкеля, зазначив, що легко говорити про історичність твору, коли він стосується далеких віків і країн, а якщо йдеться про рідну історію, стає значно важче дотриматися достовірності. З іншого боку, оповідання не може стати рефератом – автор неодмінно опрацьовує джерела, проте це не має відчуватися, це лише ґрунт для творчості.

Михайло Цьома висловив думку, що в його оповіданні «Українська рулетка», крім детективної складової, важлива сама атмосфера Києва 1918 року. Ці часи непевності, постійної зміни влад – доволі плідний матеріал для трилера.

Окремий блок у збірнику становлять твори про жіночі обличчя української революції.

Оповідання Ірини Пасько (ІІІ місце) «Кукла» змальовує події Різдва в Катеринославі 1918 року. Авторка зобразила погляд дівчини, що не має жодної національної, громадянської свідомості. Попри те, що в Катеринославі на той час уже були Вищі жіночі курси, був інший погляд: героїня хоче жити тут і тепер; мріє, щоб війна її оминула; не бажає носити тейлор, бо це нудно, а їй хочеться гарної сукні, хочеться побачити юнкерів…

У новелі Юлії Лісовської «Наречена» діє особистість нікому не відома, випадкова. За словами авторки, саме незвичайна епоха робить людей незвичайними, змушує їх до певних вчинків. Її героїня, вагітна й покинута нареченим напризволяще, опиняється в лавах махновців і воює з ними на рівних. Історичні пісні та примовки, вплетені в текст, сприяють зануренню в тогочасну атмосферу та додають психологізму.

Тетяна Подоляка, Раїса Плотникова, Марина Корольчук, Юлія Лісовська

В оповіданні Тетяни Подоляки «Студент» поєднано два часових пласти: щоденник учасника бою під Крутами читає у 1990-х юнак, чию бабусю кохав загиблий вояк. Авторка зазначила, що необхідно зазирнути в епоху, щоб сюжет міг вражати й надихати. Вона намагалася відійти від шкільної програми, відомих дат і фактів, аби показати історію «в душах», розкрити те, чим жили ці люди, що мотивувало їхні вчинки.

Денис Карловський розповів, як визначився з сеттінгом для оповідання «Сховані в готелі» – ним став готель у Вінниці, тимчасовій столиці УНР, де певний час мешкали Петлюра й Винниченко. Автор вагався між детективною історією і любовною та зупинився на останній. Хотів показати, що війна в народному сприйнятті завжди була лихом, а очільників держави, котрі тепер є канонічними постатями, на той час, можливо, такими не вважали.

Оповідання Марини Корольчук «Останній день» – це історія Аделаїди Жекуліної, сильної жінки, матері, здатної заради своїх дітей на все. Водночас це історія людей, котрі довгий час намагалися боротися за життя в Україні, проте зрештою були змушені емігрувати.

У третьому блоці воркшопу автори дискутували, що переважає в історичному оповіданні, що робить його вартим читацької уваги – прискіплива робота з джерелами чи психологізм.

Раїса Плотникова (І місце) зацитувала Е. Гемінґвея: «Хочете написати толково – пишіть те, що вигадаєте, створіть – і це буде правдою». Водночас переможниця конкурсу «ProМинуле» зазначила, що історичне оповідання без достовірних деталей неможливе – так, згадка в її творі про єврейський оркестр, який гнали вулицями Лубен, запозичена зі «Споминів провінційного лікаря» Тимофєєва. В основу оповідання лягла почута в дитинстві від сусіда, діда Бойка, розповідь про поранену священицьку доньку, котру забрали червоні.

Автор оповідання «Тополина алея» Антон Ситор (ІІІ місце) зазначив, що у співвідношенні літературного й історичного в його творчості переважає перше, оскільки йдеться саме про художній твір. На його думку, письменник відіграє роль адвоката на суді, що має почути свого персонажа й відстояти його позицію.

Дмитро Безверхній розповів, що появу оповідання «Дівчина з чайничком» викликало враження від прочитання щоденникових записів Івана Шишманова, а саме фраза про те, що в Києві українською мовою не розмовляло навіть 15 людей у тих буремних 1917–18 роках. Героїня його оповідання, покоївка, не ковтнула цієї образи й виступила проти, хоча замолоду звикла мовчати. Цей «кімнатний» протест ліг в основу твору.

Біжан Шаропов, автор оповідання «Вершник перший», навів приклад Ремарка, котрий, пробувши на війні лише місяць, написав видатні твори про Першу світову. Натомість Юнгер, котрий чотири роки провоював, не був пацифістом, написав достовірний щоденник – але його книжка вражає менше. Б. Шаропов підсумував: «Люди взагалі живуть міфами – треба визнати це».

Наприкінці координаторка проекту «ProМинуле» Ольга Петренко нагадала, що триває Другий конкурс історичного оповідання, тема якого – «Українська еліта у ХІХ столітті».

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики