«Світ не створений»: задача на побудову (рецензія на книжку Мирослава Лаюка)

Мирослав Лаюк. Світ не створений. Львів: ВСЛ, 2018. Фото з сайту starylev.com.ua

Серед поціновувачів музики побутує поняття «другого альбому». Причому зазвичай із доволі негативною конотацією. Або ж «випробування другим альбомом». Суть цього поняття доволі прозора – коли після першого вдалого релізу новий виконавець (чи це гурти, чи сольні співаки й співачки) потрапляє в певну залежність від першого успіху й від тієї планки, яку, можливо, навіть неочікувано, вдається встановити. Адже коли ти випускаєш свій перший альбом, то дуже часто це – напрацювання, зібрані й вивірені роками напівлюбительських виступів і «кухонних» записів. І їм можна надавати тієї форми, яка відповідає винятково твоїм очікуванням. І, цілком можливо, саме ця щирість і стає для багатьох виконавців тією родзинкою, якої могло забракнути їхній музиці з суто професійної точки зору.

Читайте також: Читацький клуб ЛітАкценту: «Світ не створений» Мирослава Лаюка (26 жовтня)

Коли ж заходить мова про другий альбом, то зіткнення з реакцією публіки вже не уникнути. Ясна річ, за рідкісними винятками окремих шибайголів, орієнтованих суто на себе (хоча і вони так чи інакше вписуються в парадигму індустрії). Але таких мало, в літературі – ще менше, в сучасній – і поготів. Тож і виходить часто такий маловдалий процес пошуку свого балансу у вигляді «другого альбому». Направду, в літературі існують схожі явища, і це доволі очевидно. Але ж хіба цікаво порівнювати літературу з літературою, коли є шанс провести паралель із музикою?

І цілком спокійно і впевнено можна почати з того, що як прозаїк Мирослав Лаюк уникнув прокляття «другого альбому».

Після невиразної і явно штучно-схематичної «Баборні» планка для наступного роману не виглядала недосяжною анітрохи. Тож перше, що впадає в око при читанні «Світу не створеного», – це те, наскільки вивірено побудовано сам текст як структуру: майже ніде не провисаючи, він викликає в голові такий простий і часто вживаний, але від того не менш влучний епітет «стрункий». Щоправда, місцями доводиться ловити себе на думці, що не завжди ця стрункість досягалася за допомогою «вправ», а не обходилось і без ситуативної допомоги якогось письменницького «фотошопу»: бо саме помітні шари ретушування нагадують, наприклад, ремарки у «вікіпедійному» стилі на кшталт «Інна згадала епізод з якоїсь постапокаліптичної стрічки, можливо, з “Дороги” за романом Кормака Маккарті, а може, й ні». Тобто автор у деяких моментах навантажує читача повним комплектом інформації про деякі мікроепізоди, без чого, направду, можна було обійтись. Хоча, справедливості заради, варто зауважити, що ближче до кінця роману такі нюанси або зникають, або їх все ж поглинає загальна стрункість.

Наскільки для «Баборні» згадана вище штучність і схематичність стала прокляттям, як для українських серіалів і телефільмів з їхніми «життєвими» історіями, настільки схема, за якою створювався «Світ не створений», стала його перевагою – як детальний план при будівництві складної споруди.

Головне, що наштовхує на думку про таку зумисну еклектичність, – те, як автор добирає локації й обставини, в яких діють герої: він проводить крізь текст Карпатське село середини 19-го століття, Київ і південні степи першої чверті 20-го, замальовки до Сходу-Центру-Заходу-Півночі України сьогодення, паралельно вплітаючи Париж як втілення емігрантського простору різних поколінь. Емігрантство, до речі, підводить нас до наступної думки про еклектичність.

На одному рівні з географічною різновекторністю в романі присутні також своєрідні тригерні точки, з’єднуючи які, наче на уроках геометрії, можна отримати сяку-таку картину важливих для української культури й історії елементів. Такою і постає, наприклад, уже згадана еміграція (із міжпоколіннєвим аспектом протиставлення «вимушеного» і «добровільного»). Але, крім неї, також є Чорнобильська трагедія, сучасна війна на Сході (із передбачуваними, але, на щастя, не надміру наголошеними аспектами), проблема ромів, недоздобута в 20 столітті незалежність, міфологічна напівреальність, населена мавками і мольфарами тощо.

Стиснуте в один абзац, це може прозвучати, як опис такого собі сюжетного «чудовиська Франкенштейна», однак навіть якщо це і так, то цей витвір, безсумнівно, зроблений значно досконаліше, аніж просто зліплений із розрізнених шматків монстр. І його оживлення, безсумнівно, захотіли би значно більше людей, ніж один творець-ентузіаст.

Щоправда, коли створюєш щось таке, як чудовисько Франкенштейна, ще й із таких непересічних шматків, спокуса вдаритись у якесь месіанство і проповідництво зростає з кожною сторінкою. І, на жаль, протистояти їй Лаюк не зміг. Відтак після епізоду, який ставив емоційну і сюжетну крапку (завершення перформансу однієї з головних героїнь, який вона готувала протягом половини книги), читач виявляє ще кілька сторінок, сповнених філософсько-медитативними роздумами про те, як твориться світ. І уривок цей контрастує з усім попередньо прочитаним доволі радикально. Хоча точніше було б сказати, що між ними якась прірва, якій, можливо, не вистачило якогось більш надійного й широкого мосту. А можливо, це прорвався Лаюк-поет, стримуваний протягом попередніх 99% книжки; можливо, це данина західноукраїнським письменникам, які були до нього і для яких такі пасажі цілком характерні; а можливо, саме з цього пасажу і починався задум, що пізніше обріс романом, адже саме в ньому можна знайти пряме «пояснення» назви. І якщо продовжувати «альбомну» аналогію, то за відчуттями ці останні сторінки нагадують реміксові версії треків, які часто ставлять в кінець, після «основної програми».

Загалом же читання «Світу не створеного» нагадує проїзд величезною багаторівневою автомобільною розв’язкою, кожен рівень якої – це інший час, а кожен з’їзд веде у різні кінці країни, але, попри все, існує можливість рухатись нею по колу. І рухаючись так по колу можна цілком скласти уявлення про одразу кілька побачених шматків реальності. Але на те вона і розв’язка, що зупинитися й роздивитися краще забороняють правила дорожнього руху.

І така схема розв’язки суто ідейно, направду, дуже проста, але дієва: можна взяти так само будь-які точки – як історичні, так і географічні – провести між ними лінії, причому не обов’язково прямі (навіть краще, коли не прямі), і вигадати, чим ці лінії наповнені. Безумовно, звучить це не надто цікаво і, може, навіть трохи по-ремісничому. Однак складно так само не погодитись, що будь-який ремісничий виріб, виконаний достатньо майстерно, цілком може претендувати на мистецьку цінність.

Зрештою, якщо завершувати так само «альбомною» аналогією, то після «Світу не створеного» складається враження, що цей «альбом» у творчості Лаюка аж ніяк не другий, і, можливо, ми колись ще побачимо перший, так би мовити «з невиданого».