Пітер Воттс: «Природний відбір сприяє параної»

Якщо ви хочете зламати мозок – читайте Воттса!
Якщо хочете закохатися у наукову фантастику – дивіться на Воттса!
Якщо мрієте про зірки та незвідане – відкрийте «Сліпобачення», пристебніть паски безпеки, боковим зором зловіть вампіра і приготуйтеся до старту.

З сайту futurism.media

Пітер Вооттс – зірка найпершої величини у світі наукової фантастики. Про плани привезти Воттса в Україну «Видавництво Жупанського» оголосило ще кілька років тому. Відтоді фанати затамували подих і приготувалися чекати. Реалізувати задумане вдалося під час цього річного 25-го Форуму видавців у Львові. Це сталося за сприяння Посольства Канади в Україні.

Саме тоді було презентоване перше видання Пітера Воттса українською – роман «Сліпобачення».

«Сліпобачення» – представник «хардової» (жорсткої/твердої) наукової фантастики. Текст переповнений термінами, філософськими ідеями та футорологічними здогадками. І при цьому «Сліпобачення» надзвичайно захопливо читати. Тільки уявіть: космічний корабель, що крізь непролазну темряву, мчить на зустріч з «інакшим».

Пітер Воттс. Сліпобачення / пер. з англ. А.Пітик, К.Грицайчук. Київ: Видавництво Жупанського, 2018

Здавалося б, книга про перший контакт, але не все так просто. Романи Воттса — завжди про людей, про те, якими вони є, якими можуть стати, якщо модифікувати тіло, розум, чи реанімувати ген «вампіра». Ці теми – зустріч з інакшим, будь то іншопланетянин чи пост-людина – провідні у творчості канадського фантаста. А позаяк він професійний гідробіолог і надзвичайний ерудит у галузі точних наук, то всі передбачення подальшого розвитку хомосапієнсів виходять надзвичайно переконливими. Фантазії Воттса змушують замислитися, злякатися, кинутися шукати підтверджень у Google. Вони можуть роздратувати перенасиченість термінами, науковими теоріями чи песимістичними прогнозами. Але точно нікого не залишать байдужими. Як і він сам.

Бо, на відміну від своїх книжок, Пітер Воттс — надзвичайно відкритий, усміхнений і привітний. Під час Форуму видавців Воттс мав подію кожного дня. І щоразу це були аншлаги.

Деякі речі, про які говорив Воттс, є доволі складними. За браком часу, і щоб не повторюватися, Воттс опускав пояснення. Дозволю собі уточнити такі місця розширеними коментарями з його виступів на панельних дискусіях (дякую Альманаху україномовної фантастики Das ist fantastisch! за докладні репортажі з подій). А ще, вважаю за потрібне відразу попередити, що Воттс — войовничий атеїст і ця тема мимовільно стала провідною в розмові.

Пітер Воттс — два метри концетрованого розуму і привабливості — ледь вміщається на вузькому кріслі кафе. Погоджується на каву, але кричить у спину офіціанту «тільки не з перцем». Ми здивовано переглядаємося. Виявляться, напередодні Воттса пригостили «суто українською фішкою».

— Після неї півгодини дерло у горлі, – пояснює письменник. Потім уважно дивиться на мене і ще більше дивує: «Ви бачили Кінгсмен (фільм «Кінгсмен: секретна служба». – С.Т.)? Ви розумієте, про що я? – Воттс хитро посміхається. — Я лише кажу, що ви добре з цим справляєтеся, попри те, що не маєте обидвох ніг.

Лише пізніше, коли Воттс виклав свій звіт про подорож до Львова, я зрозуміла суть жарту. Кому цікаво, раджу зазиринути на його сторінку – сюди.

Пітер Воттс і Світлана Тараторіна

— Насамперед, як вам Україна? Що вже встигли побачити, якими враженнями збагатитися?
— Я ніколи не був тут раніше, тому очікував побачити щось подібне на Санкт-Петербург, але насправді Львів нагадав мені Польщу. І зараз тут суцільний карнавал. Але це місце має бути жахливим узимку. Абсолютно мертвим. (Ех, не приїжджав пан Воттс до Львова на коляду. – С.Т.). Тут дивовижна архітектура. Всі ці, горгулії, дивні фасади, наче весільні торт, справжні скарби, приховані від очей перехожих. Варто зазирнути в арку, пройти по напівзруйнованому та занедбаному двору і можна побачити дивовижний синій грот… Мені тут дуже комфортно. Але, на жаль, частина України зазнала вторгнення, і розмови з багатьма людьми закінчувались розмовами про росіян. Це дуже контрастує з тим, що тут відбувається. (Воттс широко всміхається. – С.Т) Але все це, зауважте, я говорю з позиції свого величезного досвіду перебування у Львові протягом аж двох із половиною днів…

— З чого виросла ідея «Сліпобачення»? Як ви уявляли собі цю книгу: «Я хочу написати про літак, що шугає в темряві, про вампіра на облавку»? Якою була ця думка, коли вона вперше до вас прийшла?
— Я це пам’ятаю. Гарне запитання. Мені його чомусь іще ніхто не ставив. На початку 1990-х років я прочитав збірник біологічних есе за редакцією Річарда Докінза. Не пам’ятаю жодного тексту й навіть назви книжки. Пригадую тільки, що вона мала синю обкладинку із зображенням осиного гнізда. І в післямові в цій книжці Докінз розмірковував над деякими неймовірними таємницями біології. Мене вразили роздуми про свідомість. Що таке свідомість? Як зробити біологічні обчислення цього феномену?

З виступу на панельній дискусії, присвяченій свідомості: «Я думаю, ми РОЗУМІЄМО, як нейрони взаємодіють. Ми дуже ДОБРЕ РОЗУМІЄМО хімію синапсів, і ми можемо зрозуміти процеси обчислення, які відбуваються у мозку. Те, що ми не можемо зрозуміти, що саме спонукає ці обчислення. Чим насправді є свідомість

І я подумав: «Це дійсно класна ідея», тому я напишу книжку, яка відповідала б на ці питання. І опублікував дві короткі історії та з головою занурився в написання «Сліпобачення». Докінз не був першим, хто поставив це питання, він лише був першою людиною, яку змусила мене про нього задуматися.

— Знаю, що вас eже дратують питання на зразок «чому саме вампір у космосі». Але мене цікавить, що найбільше вас привабило у цьому міфологічному образі: те, що вони розглядають людей як жертв, п’ють кров, живуть вічно?
— Образ вампіра виник випадково. На якомусь конвенті мене засунули на панельну дискусію про вампірів. А я нічого про них не знав. Отже, заховався у куток і став думати про цих істот із позиції біолога. Як вони могли би бути влаштовані. І це була вдала думка, бо ніхто до того не підходив до вампірів із такого погляду. Моя ідея полягала в тому, що вампіри керують паралельними потоками свідомості, і тому вони не є насправді свідомими, а перебувають у стані сну. Це цікавий аспект свідомості. Є люди, які так роблять. Австралійські аборигени мають свій, так званий, соно-час. Існують люди, які ходять уві сні і при тому роблять усілякі складні речі. В цьому стані у них існує певний вид розуміння того, що відбувається. Але це не те, що ми називаємо свідомістю. І ідея про більш ефективний когнітивний стан була настільки класною, що в якийсь момент я спробував втілити її у «Сліпобаченні». І під час роботи над книгою згадав про вампіра, якого вигадав п’ять років до того, і подумав, чому б не підключити його.

— Французький письменник Бегбедер, що теж цьогоріч був на Форумі видавців у Львові, пожартував, що Бог зробив людей смертними, щоб вони не підірвали планету. Що ви думаєте з цього приводу? Що для вас смерть?
— Думаю, що ця цитата безглузда. І кожен, хто дивиться навколо і бачить те, що ми зробили з планетою, розуміє, що смертність не обмежує. Але я до усрачки боюся вмирати. Отже, на даний момент, якби хтось запропонував мені безсмертя, але тільки не вічну старість і згасання, я абсолютно погодився б. Не уявляю, що дійду до точки, коли стомлюся від життя.

— На вашу думку, чи зможе людство подолати смерть і як це його змінить?
— Безсмертя для всіх людей?! Ви хочете сказати, що зараз усі 7,5 мільярда людей стануть безсмертними? Чи йдеться лише про мене й моїх друзів? Ісусе, а чи стануть вони також стерильними? За «Егоїстичним геном» Докінза, відтворення є лише способом генів виробляти інші «шасі», оскільки «шасі» зношуються.

З панельної дискусії – ми лише біологічні машини для забезпечення існування генів

Якщо припустити, що «шасі» не зношуватимуться, то немає потреби, окрім хіба пристрасті до мутації, у відтворюванні. І ми знаємо, коли люди живуть довше та мають безпечніше життя, то рівень їхньої народжуваності знижується.

На мою думку, безсмертя потягло би за собою дві речі. По-перше, ми перестали б розмножуватися або сповільнили би цей процес, сподіваюсь. По-друге, стан світу з цієї миті й навіть через сто років мав би для нас більше значення. За умов безсмертя ми почали б інвестувати в майбутнє і, можливо, тоді б перестали загиджувати планету. Ніхто не захотів би плавати у власному лайні через сто років. Хоча весь мій досвід показує, що і це людство не зупинить. Ми вже маємо справу з катастрофічними наслідками зміни клімату. У наступні 10-20 років ситуація тільки погіршиться, і ми досі будемо жити. Політики, які зараз приймають рішення, все ще будуть живими, і вони все одно нічого не роблять. Отже, сценарій безсмертя провалив цей тест. Навіть якщо ви думаєте, що збираєтеся жити вічно, ви гадаєте: «Я житимо вічно, зі мною нічого не станеться», це може збільшити ваше відчуття невразливості. Підсумовуючи, ні, я не думаю, що кожен має бути безсмертним.

— У своїх книжках ви багато розмірковуєте про «іншого». Про те, ким стане людина, або наскільки пост-людина відрізнятиметься від сьогоднішньої, чи зможуть «люди без змін» зрозуміти генно- чи кібернетично модифіковану людину майбутнього, а також пишете про зовсім неподібних на нас істот із космосу. Наскільки, на вашу думку, ми будемо схожими чи несхожими на іншопланетян? Зважаючи на те, що ви біолог, як уявляєте позаземну істоту?
— Думаю, що статистично, 99,9% всіх прибульців – мешканці води. Наприклад, водорості. Я говорю про те, що з великою ймовірністю є на «Європі» [супутник Юпітера – С.Т.]. Гадаю, що Всесвіт сповнений життя, і більшість із нього, мабуть, досить примітивне. Інопланетяни у «Сліпобаченні» були спробою придумати щось поза стандартом – «хлопець у гумовому костюмі», або «шляхетний воїн-дикун із хребцями на голові», або «типові комахи» Роберта Хайнлайна. Я хотів спроектувати інопланетянина з нуля, щоб він був чужинцем на рівні біохімії, повністю інакшим, щоб не мав жодних генів, ніякої свідомості. Я хотів уникнути багатьох стандартних інопланетних архетипів. Це не означає, що я думаю, що інопланетяни будуть виглядати саме так, я просто хотів уникнути кліше. Все, що мені відомо про «справжніх інопланетян», — це кліше. Але насправді, я думаю що вони не такі. Я все більше переконуюся, що, якщо ми колись стикнемося з чужинцями, які мандрують космосом, то вони не будуть органічними. Вони будуть зондами з розумним інтелектом. Якби ми винайшли варп-двигун [вигадана технологія, що дає змогу переміщуватися з надсвітловою швидкістю. На таких двигунах, зокрема, працюють зорельоти у всесвіті «Зоряного шляху». – С.Т.] або щось інше, це було би класно. Згідно із відомими нам законами фізики, ми можемо говорити про кораблі, які рухаються з релятивістським прискоренням [прагнуть досягти швидкості світла. – С.Т.]. Але такі кораблі не зможуть досягти і 30–40% від швидкості світла, перш ніж їх розтрощить частинки міжзоряного водню.

Сплячка [як спосіб долання величезних космічних просторів. – С.Т.] – це здорова ідея. Зараз ученим вдалося скоротити швидкість метаболізму на 90% у щурів, просто годуючи їх сірководнем у дихальній суміші. Але навіть 10% швидкості метаболізму все ще вимагає величезного життєзабезпечення. І ось ми повертаємося до генів Докінза, ваші клітини з часом поступово стискаються. Молекули, гени руйнуються. У нас є власний механізм клітинного ремонту, але він працює тільки тоді, коли ми активно метаболізуємо. Отже, сплячий режим означає, що ваше тіло деградує, ваше генетичне обладнання теж деградує. Тобто за кілька сотень років, поки ми будемо досягати найближчої системи зірок, радіація перетворить ваші клітини на шмаття. І єдиний спосіб боротьби з цим – періодично прокидатися, щоб дозволити вашим клітинам відроджуватись та відновлюватися.

Якщо розглядати всі можливі варіанти для міжзоряних подорожей, усе зводиться до руху великої маси. Все набагато простіше, якщо вам потрібно перемістити щось розміром з поштову марку або iPhone. І ми можемо це зробити. Безперечно, ми зможемо перенести штучний розум людського рівня на дрібні чіпи – вчені вже над цим працюють – і так здійснювати космічні подорожі. Найімовірніше закони фізики є універсальними. Тож коли «щось» у своєму розвитку досягне точки можливих міжзоряних подорожей, то зіштовхнеться з такими самими, як і ми, обмеженнями маси, і, цілком можливо, дійде того самого висновку: «навіть не намагайтеся надіслати м’ясо». Просто надішліть чіпи. Це може бути всюдисуща форма. Я не перша людина, яка до цього дійшла. Існує ціла школа думки, що органічне життя просто існує, щоб почати наступну фазу еволюції, щоб бути цілком неорганічним. Думаю, це правдоподібніше, ніж будь-яка інша альтернатива. Зважаючи на все сказане, я думаю, що більшість чужинців, із якими ми зустрінемося, будуть штучними інтелектами на маленьких мікросхемах у зондах Фон Неймана [космічні апарати, здатні до самовідтворення, самореплікації – С.Т.]. Але, водночас, я хотів би думати, що ми зможемо придумати варп-двигун. Це буде чудово, давайте не втрачати цієї надії.

— Яку стратегію поведінки ви порадили би політикам для першого контакту?
— Перше, що треба зробити… – але це, припускаючи, що іншопланетян можливо бачити, і вони здатні розуміти картинки, – це показати їм зображення Білого дому та картинку ядерного вибуху, і ці два зображення ви кладете одне біля одного, а потім просто відходите назад і дивитеся, що станеться.

— Автор передмови до «Сліпобачення» Володимир Арєнєв відмітив сильні біблійні мотиви у вашому першому романі «Морська зірка». Лені Кларк водночас є месією й антихрестом, її тіло стає своєрідним причастям для людей. Наскільки ви з цим згодні?
— Цього не так багато в «Морській зірці» [українською не перекладено – С.Т.], але, думаю, воно є у всіх моїх текстах. Я вихований у релігійній родині. Моя мама була типовою християнкою з мертвим мозком, а батько – засновником школи ліги баптистів, секретарем баптистської конвенції Онтаріо і Квебека. Він був біблійним ученим. Тож неможливо вирости в такій родині і не отримати знань про релігію. Тому в багатьох випадках у моїх книгах є релігійні образи, і це не тому, що я намагаюся щось показати з погляду релігії, а тому, що це певні засоби. Якби так сталося, що ви виросли в теплиці, то ви багато знали би про рослини, і якби ви захотіли написати оповідання, у вас було б багато аналогій з рослинами, оскільки йшлося би добре знане. На щастя, релігійні образи, як правило, більш резонують із читачам, ніж філодендрони. Я зробив Ленні Кларка «ураженою Мадонною», але не тільки з релігійного погляду, а й із погляду маленької людини, яка є настільки хворою і втомленою через постійний тиск безликих корпоративних та державних наглядачіів, що саме такою бачить мою головну героїню. Люди бачать у Ленні Кларку те, чого Дональд Трамп і Обами не можуть подолати. Було проведене дослідження, яке показує наше сприйняття справдливості. Навіть якщо під час помсти нам болітиме дужче за того, кому ми мстимося, то ми все одно не припинимо цього робити доки їм буде бодай трішки боліти. Я можу уявити людей, які кажуть: «До дупи все це, наші життя настільки жахливі, що, якщо прилетить астероїд і роздавить динозаврів, навіть якщо він вб’є нас, це буде того вартим». Ленні Кларк є виразником того, що світ може закінчитися, і більшість людей у світі хотіли б, щоб це сталося. Тут є релігійні образи, але не те, що ви очікували від доброго і люблячого Бога. Це не вказує на Бога чи Ісуса чи будь-що, це є лише об’єктом шанування, що несе владу. Але такі книги, як «Ехопраксія» [продовження «Сліпобачення» – С.Т.], є буквально стовпом вогню у пустелі, – вампір, який веде своїх людей із неволі. У «Ехопраксії» є кілька різких речей. Можливо, я був занадто відвертий і перейшов межу. Я використовую алегорії та метафори до біблійних віршів, але не з метою навернути, це просто інструменти, які я маю під рукою.

— Уже науково доведено, що в мозку людини є ділянки, які відповідають за відчуття «присутності» Бога. Якщо їх стимулювати, то людина вірить, що відчуває Бога. На вашу думку, чому людству така потрібна релігія і чи зможе людина існувати без віри?
— Думаю, питання ще не вирішене. Це, безумовно, правильно тут, у Європі, коли люди стали більш освіченими, а суспільства – більш світськими. Тут менше вірять у Бога. У країнах Третього світу вірять усі. І у країнах Третього світу життя – лайно. Цікавим перехрестям цих пунктів є Сполучені Штати Америки, які є гіперрелігійними, і люди скажуть що це виняток, оскільки Сполучені Штати – розвинена країна. Ні, це не так. Існують деякі цікаві дослідження, які порівнюють США з деякими іншими країнами першого світу. Я чув багато обговорень на цю тему. Якщо подивитися на такі речі, як рівень ув’язнень, рівень убивств, рівень самогубств, якість життя, тривалість життя, кількість викиднів, дитяча смертність, десятки різних змінних, то виявиться, що більшість із цих розвинених країн скупчуються тут, але США – це як пекло. США, з погялду всіх цих показників виживання та безпеки людей, фактично є країною третього світу. Існує справді цікава теорія про те, як зародилася релігія. Я писав про це в «Ехопраксії». Все почалося зі стратегії боротьби з хижаками. Завжди краще бути в безпеці, ніж ризикувати. Якщо ви чуєте, що щось шарудить у траві позаду вас, це може бути тигр. І найкраща стратегія виживання – втеча, навіть якщо виявиться, що то був не тигр. Найгірше, що може трапитися – це те, що ваші друзі з вас посміються, назвуть боягузом, але, якщо ви помилитеся, тигр вас з’їсть. Отже, природний відбір сприяє параної. Природний відбір запрограмував нас побачити проблему, навіть якщо її немає. Це дуже маленький стрибок від того, щоб бачити обличчя в хмарах. Зараз дійшло науковці дійсно мають емпіричні тести, які це підтверджують. Навіть серед студентів університету припущення про існування привидів є достатнім, щоб придушити обманну поведінку. Ви можете придушити обманну поведінку, взявши крейду та намалювавши очі на дошці. Коли люди живуть у соціальному стресі, вони, швидше за все, бачать закономірності візуального розсіювання. Ми змушені вірити, що невидимі речі за нами спостерігають. Це схоже на «релігію», яка нині днями поширюється у Криму. Обама був правий, коли казав, що налякані люди тягнуться до Бога і зброї. І США є гіперрелігійними, оскільки з погляду демографії люди живуть у непевному суспільстві з високим рівнем насильства та підвищеними загрозами. Отже, я думаю, що релігія почалася як реакція проти хижаків. Вважаю цей аргумент справді цікавим та навіть переконливим. Думаю, це [релігійні прагнення – С.Т.] є у латентному стані кожного з нас, але воно зникне, якщо ми матимемо гарне життя. І навпаки – якщо матимемо гімняне, такі прагнення відродяться, бо вони є частиною вбудованої в нас схеми. Вони будуть сидіти там, приспано, протягом поколінь, якщо ми не нейроінженеруємо це з нас. Але не думаю, що зможемо таке зробити. У періоди стресу, у періоди соціального потрясіння, в періоди, коли люди перебуватимуть під загрозою, вони завжди вилізуть на поверхню. Так мені здається, хоча я можу помилятися.

Спілкувалася й перекладала з англійської Світлана Тараторіна

Світлана Тараторіна

Світлана Тараторіна, книжковий блогер, експерт книжкової премії"Еспресо.Вибір читачів"