Три історії про ластівочку: рецензія на книжку Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»

 

Ірен Роздобудько. Прилетіла ластівочка. – Київ: Нора-Друк, 2018

У наш час складно не знати, що відома в усьому світі різдвяна пісня Caroll of the Bells – ніщо інше, як «Щедрик» Микола Леонтовича. Ось лишень історія про те, як так склалося, що виконаний 1916 року в Києві «Щедрик» незабаром пішов у небуття, а виконаний 1921 року в Нью-Йорку Caroll of the Bells швидко став популярним, – і досі оповита легендами та переказами. Так само, як рясніє недомовками й назавжди втраченими фактами історія загибелі Миколи Леонтовича.

Власне, безсмертна мелодія «Щедрика» і трагічна, за невідомих обставин, загибель українського композитора стали головними персонажами роману Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка». Хоча є в цій історії і ще один важливий герой. Точніше – героїня. Це – любов. Любов, що надихає на творчість і змушує творити дива. Навіть коли в них ніхто не вірить.

Історія епохи: коли приречена на загибель ідеологія маскується під вічність

Жорна історичних перетурбацій, у яких опинилися українські землі на початку ХХ століття, коштували нації сотні мільйонів життів. І йдеться тут не лише про тих, хто поклав «тіло й душу» за свободу та незалежність, а також про тих, хто в силу історичних обставин так і не народився. У такий спосіб нація втратила не тільки теперішнє, а й майбутнє. Українська революції 1917 року, яка спочатку подарувала надію, занадто швидко обернулася на поразку. Несмілива й наскрізно людиноцентрична, ідея української державності бездарно загинула під важким чоботом радянської ідеології. У Київ, який ще в грудні 1916 року колядував і щедрував дзвінкоголосо й натхненно, постукала радянська республіка, розруха та смерть. «Місто тяжко перетравлювало в собі події такої довгої зими, з кров’ю, мов у сухотах, викашлювало з себе біль і тугу по загиблих під Крутами хлопцях».

Ірен Роздобудько лаконічно й гостро описує, як закладалися підвалини радянської імперії, що вибудовувала своє майбутнє, задавалося, на віки. Ось тільки зводилося «світле майбутнє» на кістках і понівечених долях. А такий фундамент надійним назвати важко. «Червона хвиля покотилася спочатку по Фундуклеївській, затопила Хрещатик, Володимирську, розтеклася Подолом і Печерськом, ринула в Лавру, несучи у своїх каламутних потоках тисячі трупів, у тому числі й безневинних прибічників “єдиної держави”, або, як її тепер називали, “країни рад”, що сиділи по домівках, очікуючи на визволителів – “російських патріотів”», котрі прийдуть і «ліквідують розкол».

У це історичне тло, сповнене крові, несправедливості, нездійсненних надій і розбитих сподівань, Ірен Роздобудько і вписує долі героїв роману. При тому вона не цитує історичні документи, не наводить подробиць, прізвищ і дат (хіба що там, де йдеться про збережені некрологи та фото Миколи Леонтовича), але короткими, стислими і водночас важкими, болючими реченнями відтворює минуле. «Було розстріляно і членів Центральної Ради, і представників інтелігенції, ставили до стінки і звичайних цивільних, хто, на свою біду, поткнувся на вулиці». Авторка ніби інкрустує загальне, тьмяне, багатьом на сьогодні відоме із сучасних наукових розвідок та тепер уже розсекречених документів криваве минуле коштовними каменями – емоціями, почуттями, переживаннями, рефлексіями безлічі людей. Осіб історичних, котрі лишили по собі реальні спогади. Й осіб легендарних, чиї спогади й думки можна лише нафантазувати. На сторінках роману Ірен Роздобудько скупі й тихі спогади про те, як прем’єр-міністр УНР Всеволод Голубович разом з іншими членами делегації намагалися ціною Брест-Литовського миру врятувати українську державність, перемежовуються із голосними заявами раднаркома Троцького про те, що «російська делегація визнає право націй на самовизначення». А витяги з листів Кошиця до української діаспори в Америці й Канаді з «проханням допомогти Капелі дістатися до Америки і українською піснею високо підняти прапор Української культури і право на вільне життя» сусідять із враженнями молодого репортера NBC, який уперше почув «Пісню янголів», тобто «Щедрик».

Авторка не дуже заглиблюється в історичні деталі, не розкладає історичні пасьянси, а просто час від часу кидає читачеві для роздумів той чи той абзац.

«Із зайнятої військами Муравйова Полтави все ближче просувалися радянські загони, з Гомеля на Бахмач сунула армія Березіна…»

«Двадцять тисяч кадрових військових утримували нейтралітет щодо незрозумілого їм «збройного конфлікту…»

«В Царському саду насмерть заліг Гайдамацький Кіш…»

Але все це разом дає цілісну і глибоку картину епохи, котра, як здавалося в ті часи затятим творцям радянського щастя, триматиметься віками. І яка виявилася, як переконливо довів час, великою мильною булькою і водночас – однією з найбільших історичних помилок людства.

Помилкою, що коштувала Україні не одне людське життя. Поміж інших, безжально кинутих на вівтар світлого комуністичного майбутнього, було й життя Миколи Леонтовича.

Історія кохання: коли приречена на смерть любов відчайдушно змагається за життя

«Клавдія дослухалася до кроків на сходах і до поштовхів у животі – минав дев’ятий місяць не вельми бажаної і вчасної вагітності… За два роки, що вони прожили в Києві, бачилися ще рідше, ніж під час його мандрівок. Приходив або стомлений, або в піднесеному настрої. В першому випадку – навіть не їв, не розмовляв, гортав газети, відлякуючи зосередженістю на чомусь своєму, в другому – сідав за піаніно і мучив її звуками. Тими, за які вона колись ладна була віддати молодість, сили, життя…»

Найпростіший спосіб творення героя – зробити з нього янгола: кришталево чистого, без жодної темної цятки на совісті. А щоб було ще переконливіше, змалювати його на тлі демона – ницого, розпусного, цинічного й брехливого до кінчиків його диявольських пазурів. Геніальний Микола Леонтович на тлі кривавого свавілля чекістів. Чом би й ні?

Але – ні. Історія – не чорно-біле кіно. І навіть не криваво-чорне. У ньому значно більше кольорів і емоцій. А кожен вчинок має не лише наслідки, а й передумови. Ірен Роздобудько розповідає про Леонтовича – геніального композитора і Леонтовича – просту, приземлену людину. Леонтовича, який не міг не творити. Леонтовича, який не міг не любити. Але так само, міг не творити, бо хотів їсти. І міг не любити, бо любов минула.

Родина й любов, любов і кохання, кохання й натхнення в романі – як і в житті митця – міцно переплетені. Колись він закохався в Клавдію. Любив безтямно, одружився щиро, велося разом добре, а тоді – минулося. Минулося як йому, так і Клавдії. Бо він хоче творити, творити, творити, а Клавдії треба з чогось годувати і вдягати сім’ю, і звук його мелодій доводить її, вагітну, до нудоти. Він її не чує. «Вона заходила кімнатою, тримаючи живіт обома руками. На кожне своє слово чула монотонний відгук розстроєного піаніно – Микола безтямно натискав то на одну, то на іншу клавішу, ніби вибудовуючи цегляну стіну…»

Він справді її не чує. Хоча й досі бачить перед собою не вкрите зморшками, згорьоване обличчя Клавдії, а обличчя тієї дівчинки, яку він колись «полюбив до болю, до спазмів у шлунку, до сліз, які поступали на очах самі по собі, коли він бачив, як вона йде вулицею…»

Авторка дуже чесна в описі людських стосунків. Вона не виносить вердиктів, не шукає зрадників, не перекладає на чиїсь плечі провину за те, що кохання минає. Вона констатує факт: кохання – минає. Бо люди змінюються, і не завжди змінюються однаково. Минулі любові назавжди лишають відбитки в серці. Але, попри все, лишаються в минулому. Тому немає жодного сенсу нести їх важким хрестом у майбутнє. Є сенс берегти їх глибоко в серці. І при тому не дозволяти їм застилати майбутнє.

Творчість живиться коханням. Саме тому в житті Леонтовича з’являється Надія. Вона постала перед ним «Русалкою – темнокосою, звабливою, невловимою, з руками, здатними затягти на саме дно і так само легко винести на берег. Або нести, обхопивши, немов потопельника, проти течії. Врятувати від самотності, вдихнути в охололі груди жагу нового життя»

Надія Танашевич – лібретистка, муза й жінка, з якою Микола Леонтович збирався емігрувати – особа нібито історична, але нібито й ні. Історична, оскільки збереглося фото хору, в якому вона співала (датоване 1916 роком, розміщене як ілюстрація до статті про Леонтовича). Але не зовсім, оскільки достеменно невідомо, хто саме з тих хористок – Надія, і чи є Надія на тій світлині взагалі. Як, власне, і хто вона, як склалася її доля, чи справді був у неї закоханий не лише Микола Леонтович, а й такий собі Іван Рябков, теж аж ніяк не остання дійова особа в романі Ірен Роздобудько.

Авторка вміло й незворушно відтворює споконвічну людську драму, коли серце крається між Клавдією, «милосердною жінкою, другом навіки, із тих, хто тихо стоїть за спиною, подаючи рушник» і Надією, такою іншою, із тих, що «подають набої». Перша дає чоловікові тихе благословення на нову любов, друга дає коханому натхнення на нові твори. А він б’ється між ними двома, як птах у клітці. Не підозрюючи навіть, що з клітки йому ніколи не вилетіти. Хоча вже зібрані валізи, і готові еміграційні документи, і до волі лишається півкроку.

І всього один постріл….

«У потязі, що йшов до Києва, почув оповідки про те, що в селі Марківці перевдягнутий у військову форму грабіжник вбив сина панотця Димитрія – видатного композитора Миколу Леонтовича…»

Історія мистецтва: коли приречена на вічність музика лишається невідомою

«Ми виростимо нове покоління, котре не знатиме релігії. У нього буде лише одна віра – в комунізм!»

Ані «Щедрик», ані сам Микола Леонтович – власне, так само, як і Олександр Кошиць із його Українською капелою чи Казимир Малевич із його «квадратом» – радянській владі не були потрібні. А при тому ще й страшенно заважали, оскільки апелювали до небезпечно глибоких і тонких струн людських душ. Небезпека полягала в тому, що мистецтво могло мимоволі розбудити дбайливо приспану радянською ідеологією генетичну пам’ять. Ніхто не страшився русалок чи щедрівок, проте було страшно, якщо разом зі спогадами про них прокинуться спогади про національну ідентичність. І старанно виспіваний і виплеканий пропагандою образ радянської людини як гвинтика в щасливому комуністичному механізмі світлого майбутнього зійде нанівець.

Сила мистецтва – нездоланна й непередбачувана. Саме тому воно, мистецтво, э одним із ключових персонажів роману «Прилетіла ластівочка». Йдеться не лише про долю «Щедрика», який, ніби жива істота, мусив емігрувати й прибрати собі нове, американське, ім’я. І не лише про капелу Кошиця, котра так само, щоб вижити, мала не повернутися з гастролей і доживати віку, хоч і в славі й пошані, однак на чужині. Тема мистецтва як останньої, хисткої, але напрочуд витривалої загати, здатної стримати потік свавілля, агресії, дикунства – наскрізна. Людину робить людиною саме прекрасне. І через прекрасне вона стверджується, стає глибшою, кращою, мудрішою, сильнішою. Груба сила може бути подолана силою ще грубішою. Але справжнє мистецтво – нездоланне, воно – навіки.

Ірен Роздобудько не вкладає цю тезу у вуста жодному з героїв. Натомість скріплює нею зібраний із різних історій, змальований у світлі різних епох і навіть континентів текст. Думка про непереможну силу мистецтва є не просто наскрізною, вона перетворюється на рушійну силу сюжету. То уповільнює його, то додає динаміки. Кожен із героїв (і Микола Леонтович, і Олександр Кошиць, і Клавдія, і Надія, і кожен із тих, кого бодай реченням згадано на сторінках роману) по-своєму вірить у силу мистецтва. Чи то йдеться про музику, чи про слово, чи про живопис, чи про театр. Мистецтво як спосіб вижити в безжальній історичній круговерті. І встояти перед кінцем світу, яким для багатьох митців стало встановлення радянської влади.

Власне, мистецький символ кінця світу в романі теж є. І в тексті, і на обкладинці. Це – фреска ХІІ століття, що завершує композицію «Страшний суд» на пілоні південного стовпа притвору в Кирилівській церкві в Києві. Фреска «Янгол, який звиває небо…».

«Янгол згортав небо у тугий свиток перед Страшним Судом…

Янгол був намальований тут ще в ХІІ сторіччі, але вираз його обличчя був сучасним. Таким, як він бачив у перехожих – з потаємною надією на диво».

Ось, власне, про все це – роман Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка».

І ще трохи – про кота на ім’я Моцарт. Звичайного кота, який би міг розповісти про життя і смерть Миколи Леонтовича, а також про те, що було після його загибелі, значно більше, ніж написано на сторінках роману. Але, на жаль, коти не лишають по собі мемуарів.

Аліна Акуленко

Аліна Акуленко — журналістка, медіатренерка, авторка книжки про ідеї, що змінюють не лише вас: «Побачити свої зірки в калюжі».