«Капітан Смуток» Сергія Мартинюка: кози в носі як життєвий сценарій

 

Сергій Мартинюк. Капітан Смуток. Харків : Фабула, 2018

В українському культурному просторі випадки, коли в літературу приходять люди з суміжних «творчих професій», — непоодинокі. Уже, певно, не вистачить пальців на руках, аби перерахувати тих музикантів і співаків (музиканток і співачок), які видали друком книжку (книжки). Кузьма, Фоззі, Анжеліка Рудницька, запорізький музикант Валентин Терлецький і харківський Борис Севастьянов стали авторами художньої прози для дорослих; Надєжда Грановская і Олег Каданов — збірників віршів; Тіна Кароль і Потап — творів для дітей. Наталя Могилевська написала книжку «Худеем вместе», а співучий ректор Михайло Поплавський — книжку про себе під скромною назвою «Ректор».

Певна річ, когось із цього переліку ми забули, але нам і не йшлося про повне досьє, а радше про тенденцію: більш чи менш популярні музиканти й виконавці не задовольняються своїми успіхами на сцені, а хочуть якщо не вписати власне ім’я на скрижалі літератури, то хоча би схуднути разом із відданими фанатами! Хоча більшість, підозрюю, таки хоче на скрижалі.

Видавництва беруться за подібні проекти охоче: книжка за авторством кумира тисяч шанувальників і шанувальниць буде гарно продаватись. Думаю, що нині, перш ніж узяти текст до роботи, спеціально навчені співробітники видавництв перевіряють, скільки підписників у соцмережах має претендент: так, скажімо, завдяки блогерській популярності зійшли письменницькі зорі Марка Лівіна й Івана Байдака (вони, здається, не співають, принаймні на публіку).

Що вже говорити про фронтмена гурту «Фіолет» (гурт, до речі, щойно випустив довгоочікуваний альбом Aurora, куди ввійшли й саундтреки до популярного серіалу «Школа»), поета та громадського діяча, арт-директора фестивалю «Бандерштат» Сергія Мартинюка! Навіть не знаю, як харківському видавництву «Фабула» вдалося добути до друку його рукопис, але факт є фактом: саме тут побачив світ дебютний роман музиканта під назвою «Капітан Смуток» — «незвична, заворожуюча книга», якщо вірити анотації, та приклад «міцного і зрілого» стилю, якщо вірити авторові передмови Юрію Андруховичу.

Неабияка річ — передмова, хай і лаконічна, від патріарха сучукрліту, який, здається, пережив справжнісінький когнітивний дисонанс від роману Мартинюка: «Ніяк не можу повірити, що фронтмен гурту, музику якого я не витримую довше двох хвилин, і автор цієї прози, від якої часом так важко мені відірватися — одна й та ж людина. Цей солодкавий і, на жаль, такий типово український «дівчачий рок» в моїй уяві ніяк не хоче корелювати з жорсткістю та мудрістю, справжністю та цинічною ніжністю, а головне — з максималізмом романного письма». Тут уже хочеш-не хочеш, а візьмешся читати цей текст, розраховуючи на розширення тематичних і стильових обріїв сучасної української прози завдяки появі молодого талановитого автора…

Роман Сергія Мартинюка має 8 епіграфів, які Юрій Андрухович називає «авторовим іконостасом»: Керуак, Бредбері, Кінг, Паланік, Селінджер, Кізі, Буковскі та Євангеліє. У принципі, відразу стає зрозуміло, на кого хоче бути схожим автор. А вже коли на першій сторінці знайомишся з головним персонажем на ім’я Пі («— Тобто — 3,141592653589793… і так далі? … — Ні, просто Пі. Як пиздець, тільки через “І”»), усі сумніви зникають. Перед нами — образ представника контркультури, нонконформіста, лузера з погляду суспільства і героя з погляду маргіналів, ледаря, бабія й алкоголіка: «Пі на все мав свої залізні причини. На раптові зникнення з “тепер” і не менш раптові появи “на завтра”. На диявольську пиятику і сумнівної репутації дівчат з жовтими прокуреними пальцями та хронічним герпесом на потрісканих губах. …На бруднороті тусовки закинутими підвалами з юними безпритульними гастролерами та грибоподібних фанів творчого посліддя Кастанеди. Фактично на все — раціональним воно здавалося чи абсолютно позбавленим звичних норм людської логіки».

І хоча образ цей видається надзвичайно знайомим, автор не шкодує зусиль, накручуючи характеристики Пі: «Химерний вираз його обличчя подекуди межував із магічним зачудуванням світом розумово відсталої дитини», «Іншим разом перед тобою гарцював безкомпромісний, пропащий рецидивіст із грайливим поглядом та манерами молодого Алена Делона…», «…Скоцюрблений. Схожий на Джареда Лето у фільмі про безрукого наркомана. …Чистокровний чортяка, всюди свій і всюди чужий. Із змарнілим тілом тридцятирічного туберкульозника та обличчям дитини. Проклятий. Святий. Просто голодний. Капітан Смуток без корабля», «Бісів виродок, який нюхав клей, їв галюциногенні гриби та смакував вовчими ягодами».

«Інколи в ньому прокидався поет-нонконформіст або вільний художник, як любив він називати себе в третій особі. Тоді Пі розписував своїми багатозначними білими віршами двері привокзальних туалетів. Або малював маркером геометрично вивірені пейзажі на капотах “Лексусів”, що їх необачні власники лишали незграбно припаркованими на тротуарах нічних міст». Часом, щоправда, Пі користувався іншою субстанцією: «…одного разу — це було років сім тому — випорожнився просто на сходах дубенського міськвідділлу, опісля закидавши лайном двері мєнтовки. Я зовсім не орієнтуюся в сучасних напрямах образотворчого мистецтва, але гадаю, що Пі зі своїми перформансами міг би претендувати на ексклюзивний тренд».

Загалом більшу частину тексту (а роман має понад 400 сторінок) відведено на зображення Пі, тоді як «Я» — наратор, друг дитинства й учасник авантюр магічного копрохудожника, представлений значно скромніше і переважно транслює нам свій захват і майже релігійне обожнення товариша й учителя (тут годилося би слово «безмовно» — оповідач справді втратив голос у дитинстві, тож є травмованим і закомплексованим, що лише посилює пафос обожнення).

Як і годиться справжньому гуру й моральному ідеалу, Пі постійно виголошує топорні трюїзми, що могли би позмагатися з нуднощами «Дикого поля» на чеках із «Сільпо»:

«— Бажання злягатися — це так же природно, як бажання їсти. Неприродно заперечувати його в собі, — усміхаючись, стверджував Пі. — Збоченці не ті, хто багато кохаються, а ті, хто знаходять у собі причини не кохатися.

— Теперішнє кіно — як гумова баба, — не втомлювався повторювати Пі. — І ніби баба, але щось з нею завжди не так.

— Я грішник, як і мій батько, — стверджував Пі. — От тільки гріхи мої рівноцінні ліпшим чеснотам святих.

— Жити чи померти, померти чи жити… — загадково посміхаючись, часом промовляв Пі. — Померти, щоб жити. Померти, щоб жити вічно.

— Секс — це завжди змагання, — сказав якось Пі. — Між своїм “хочу” та її “спробуй тільки розчарувати мене”.

— Життя — це завжди двері, — якось сказав Пі. — Але далеко не всі знають, що вони відчиняються. Не всі навіть знають, що ці двері існують.

— Я не бунтівник, — любив, випиваючи, повторювати Пі. — Я справжній чоловік. А ваша реакція на мене, як не крути, говорить про те, що у цьому житті ви зустрічали дуже мало справжніх чоловіків.

— Важко уявити, що я робитиму, коли в мене перестане стояти, — пробурмотів якось Пі. — Скільки паскудства станеться з цим світом, якщо я перестану мастурбувати» тощо. Очевидно, це ті жорстокість і мудрість, про які говорить у передмові Юрій Андрухович.

Головними ж рисами Пі є те, що він «мав звичку безпардонно колупатися в носі і стріляти виловленими там кальмарами у присутніх», демонстративно випускати гази й розчухувати до крові комарині укуси. Перше — найважливіше!

І Пі, і наратор є дітьми «напівпритомних дев’яностих» із провінційного Дубно, коли «люди існували самі по собі». Пі був із родини з кращим достатком, мав кросівки на липучках і настільний футбол, і всі, поза сумнівом, йому заздрили. У той же час, будинком повзали «мацаки чуток», що Пі — наркоман, тож пристойним дітям забороняли з ним спілкуватися (діти не піддавалися, Пі не засмучувався).

Ясна річ, що, вдаючись до опису 90-х, оповідач, з одного боку, підкреслює, що це були тяжкі часи, а з іншого, милується ними як золотими днями дитинства. Є тут і незмінні для авторів сучукрліту каталоги товарів: «Ще були ті ж таки жуйки, футбольний м’яч із дешевого шкірзамінника (його не стало за два тижні) і дешевий касетний плеєр китайського виробництва. Він прослужив мені років вісім. Купувалися й касети. У магазині побутової техніки “Best” на нашому Базарчику або на великому ринку, у спеціалізованій точці. Земфіра, “Сплін”, “Scorpions”, самопальні збірники західного та російського року, репу та поп-музики» і так далі, і тому подібне.

Очевидно, що в умовах тотального дефіциту й чітко регламентованих правил поведінки Пі здавався всім пацанам з району включно з наратором справжнім богом непослуху. Особливо якщо зважити на те, що в житті наратора особливих успіхів не було: то мужики морду били, то дівчата уваги не звертали (рідкісний сюжет «а ми удвох в одне дівча закохані» Мартинюк реалізує в тріаді Пі-наратор-Аліса: дівчина з дитинства є мрією обох персонажів).

До речі, щодо дівчат: як ідеал маскулінності Пі просто зобов’язаний був мати безліч сексуальних партнерок і купу позашлюбних дітей. Я не здатна перечитати цей текст, аби назвати їхню точну кількість, але, здається, дітей четверо. Звісно, ні з ким із жінок Пі не одружується, а при зустрічі навіть намагається збити з однієї з колишніх 400 грн (вона, що харктерно, дає ці гроші — хіба ж можна відмовити такому мачо?!). Очевидно, це та цинічна ніжність, про яку говорить у передмові Юрій Андрухович.

Життєві установки персонажів узагалі не відзначаються толерантністю. Своє зверхнє ставлення до інших Пі передає нараторові, унаслід чого ми отримуємо низку пасажів про якість жінок узагалі («Зрештою, жінки — ще ті ранні яблучка: дозрівають швидко, смакують молодими, довго не лежать. Ми інші. Наш смак проходить випробування холодними зимами мовчання та залізного терпіння. залежно від географії поширення»); українських жінок залежно від географії («Західні перебирають. Південні — прошені. Східнячки мають свою неповторну, майже пропащу красу. Був би художником, намалював»); представників ЛГБТ («Так, ти правий: безпардонно витріщатися на гарних жінок — грубий сором. Визнаю. Та ще більший сором на них не витріщатися. Якщо ти розумієш, про що я… Я розумів підтекст: Пі не любив геїв. Тому навіть до дружби чоловічої ставився з пересторогою») чи представників інших національностей («Циган я не любив (радше боявся) і до того, хоча та пригода остаточно укорінила в мені стале несприйняття цих кочівників сучасним урбаном, поїдачів їжаків та чифірних гурманів, торговців ширкою та краденим»).

Щоправда, автор учасно спохоплюється, тож після цих голосних заяв персонажі роблять обмовки, які нібито мають реабілітувати зміст попереднього висловлення («Хоча й тоді, і зараз я був цілком свідомий того, що на місці малолітніх ромів могла бути зграя подібних мені білодупих зайд із сусіднього району» чи «Я думаю, Пі було наплювати на них. Як і на лесбійок, зоофілів, сатаністів, мормонів та фанів сирого м’яса. Головне, аби ті лишалися людьми попри свої забави»), але ми ж уже отримали враження…

Сюжету в романі немає взагалі. Сергій Мартинюк використовує безпрограшний прийом «і вони поїхали» (так, епіграфа з Жадана тут немає, але, здається, він теж незримо присутній в авторському «іконостасі»). В якийсь момент, коли наратор розуміє, що «…можна весь свій вік так і лишатися в стінах малосімейки, де під пильною опікою матері минали мої дитинство, юність та конала в агонії молодість. Там же і померти, сонно жуючи мамині котлети», вони з Пі вирушають у дорогу.

Найбільше ця мандрівка нагадує огляд життєвих досягнень Пі. Покинуті жінки і діти. Дубно — Київ — Полтава — Запоріжжя — Одеса — Львів і так далі. Розмови, пиятика, колупання в носі. Нудно від від подібного викладу не лише читачеві, а й самим персонажам: «Вже другу годину ми безцільно сиділи на дніпровській набережній та збайдужіло спостерігали за людьми та голубами. Комусь таке проведення часу здалося б чистої води марнотратством, але все умовно. Комусь і кози з носа їсти є звичною справою. Та й зрештою, де вони, ті судді, що винесуть нам, таким безумовно смертним, кінцевий вирок? Тиша.
— Я не знаю, звідки в мене така любов до колупання в носі,— зізнався якось Пі.— Але ви повинні знати: я ніколи не їв своїх кіз. Ніколи!
Мляво вечоріло. Пі безупинно курив, мовчав, і я фізично відчував, як йому нудно. Нудно бути саме тут, саме зараз, можливо, навіть саме тим, хто він є. І водночас ліньки зриватися невідомо куди, світ за очі, невідомо до кого, шукати невідомо що».

Єдиним плюсом подорожі стає те, що в одному з перевалочних пунктів наратор утрачає цноту з дівчиною Анею і нарешті перестає пасти задніх у порівнянні зі своїм надзвичайно сексуальним другом. Утім, кохана Аліса все-таки віддає перевагу Пі — як справжній товариш, наш герой поступається своїми почуттями і відходить убік.

Та він і взагалі є дуже ніжним, пошлим і пафосним: Сергій Мартинюк делегує нараторові свій приторний стиль, унаслідок чого в романі майже нічого сказано просто (ну крім випадків, коли Пі ріже правду-матку чи «пускає тхора»). Якщо наратора побили незнайомці, він скаже «моє обличчя ніяково цілувало асфальт на задньому подвір’ї автозаправки десь за околицями Житомира», а якщо в нього виникне ерекція, ми дізнаємося, як «млосно настовбурчується його голодне єство» або «напинаються вітрила бажань». Сотні сторінок наповнені просторікуваннями на кшталт «минуле не відпускало, болісно четвертуючи свідомість тупими лезами задавнених комплексів. Майбутнє мовчало». Найбуденніші речі автор умудряється описати з максимальним апломбом: «Хтось трясе яблуню в садку. Тверді незрілі плоди під галас з балконів опадають у траву. Смарагдову траву дитинства» тощо.

Зрозуміло, що мандрівка Україною закінчується так само без сенсу, як і почалася (ок, Пі ще приймає роди в незнайомої жінки; мені точно закинуть, що я не звернула уваги на цей важливий епізод, так от: Пі прийняв роди в незнайомої жінки!).

Після мандрівки друзі чомусь перестають спілкуватися (можливо, тому що Пі прийняв роди в незнайомої жінки?!) і наступна зустріч відбувається кілька років потому: Пі «…дивовижно змужнів, мав акуратну стрижку, охайну борідку, чистий одяг та цілі кросівки, що здивувало мене чи не найбільше в його новому образі. Від Пі так і пашіло чоловічою врівноваженістю». Несподівані зміни торкнулися й житєвих установок Пі, який розповідає, «що вони з Ел відкрили пекарню й помалу виходять на ринок і поза Дубном. Власне, цією справою він зараз і живе. Аліса вдруге вагітна, а їхній старшій дочці Христинці нещодавно виповнилося три роки. Окрім того, зараз вони розпочали будувати власний дім, хоча справа рухається надто повільно — не вистачає грошей. Проте, за словами Пі, це мотивує його ще більше працювати, а праця як така його вже не гнітить, особливо коли є заради кого працювати».

Звісно, читач не може вийти з дива, чому так сталося, але Сергія Мартинюка не хвилює психологічна переконливість. Пі змінився — та й годі: «Він сміється, як колись, але то сміх іншої людини. Людини у випраному одязі, вимитої, причесаної, із почищеними зубами. Людини, яка дісталася своїх персональних сенсів. І хай вони подекуди суттєво суперечать гротескним ідеям її юності, правдивість їх беззаперечна». На цю варту більшої уваги зміну автор відводить рівно одну сторінку.

Звісно, усе сказане вище провокує питання, навіщо взагалі був потрібен настільки розлогий огляд слабкої в усіх сенсах дебютної книжки, яких і так чимало в сучукрліті. Направду, якби автор цієї книжки не був кумиром юні, про неї дійсно не варто було б говорити. Але проблема полягає в тому, що Сергій Мартинюк кумиром юні є.

Відповідно, цим текстом він або транслює притаманні молодому поколінню цінності, або намагається їх йому прищепити — і я навіть не знаю, що мені не подобається більше.

У будь-якому разі, «Капітан Смуток» змушує нас констатувати, що розширення обріїв не відбулося і в сучасній українській літературі 2018 року й далі

— виходять друком графоманські, безсюжетні, позбавлені психологічної мотивації характерів тексти, якщо їхній автор є зіркою;

— триває поетизація совєтських 1990-х (незважаючи на те, що Сергій Мартинюк народився 1987, і його феноменальній пам’яті можна хіба позаздрити);

— образ «справжнього чоловіка» конструюється за лекалами наймахровіших стереотипів (насамперед гендерних);

— для створення іміджу інтелектуала й бунтівника персонажеві достатньо виголошувати банальності й сексистські гасла, пердіти в громадських місцях і колупатися в носі;

— образ інтелектуала й бунтівника поступається в привабливості патріархальному образу «доброго сім’янина» — автор нездатен пояснити, чому відбувається така кардинальна зміна, але відчуває, що мусить її показати;

— жінка і далі лишається тільки сексуальним об’єктом; ну, може допомагає розвозити хліб поза межі Дубна, але скоріше за все сидить удома, не відсвічує.

Відтак з подачі Сергія Мартинюка числені юні фанати серіалу «Школа» й і гурту «Фіолет» — потенційні читачі книжки «Капітан Смуток» — отримують чудовий зразок життєвої поведінки.

Для хлопчиків: спочатку ти нюхаєш клей за гаражами і трахаєш усіх жінок, які трапляються тобі на шляху («Ти ж маєш розуміти, братику: хтось у цьому світі має грати і страшних жінок»), а потім раптово, колупаючись у носі (і ок, прийнявши роди в незнайомої жінки), дістаєшся персональних сенсів і стаєш добропорядним бюргером!

Для дівчаток: якщо ніякий Пііііііііііііііі не зробить тобі дитини (прикметно, як автор кпить із Зіни, однієї з колишніх, котра проганяє персонажів зі свого двору, висміюючи «владний голос» «матері-одиначки, господині-войовниці, берегині-заступниці») і ти залишишся невинною Алісою в трусиках кольору шаманського, доля неодмінно подарує тобі готового до змін Пі, пекарню в Дубно й діточок, як на небі зірочок.

Порівняно з цим поневолі починаєш думати, що юним читачам значно корисніше було би «худєть вмєстє» з Наталею Могилевською… Утім, я вірю в їхній здоровий пофігізм, а також у те, що кози з носа як життєвий сценарій не можуть привабити мислячу особу в наші дні.

рофименко Тетяна, Харків. Кандидат філологічних наук, заступник директора Харківського літературного музею з наукової роботи. Коло наукових зацікавлень – давня українська література, 1920-ті роки та сучасна українська література. Автор рецензій та книжкових оглядів для сайтів МедіаПорт, ЛітАкцент, ZAHID.NET, Буквоїд та інших культурних порталів; статей у часописах «Слово і час», «Сучасність», «Дніпро» та наукових збірниках. За кращу рецензію та огляд була нагороджена відзнаками конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі» (2008) і конкурсу літературних критиків сайту «Буквоїд» (2009). Експерт конкурсу «Коронація слова» (м. Київ, 2010-2011 рр.), «ЛітАкцент року» (м. Київ, 2011-2012 рр.), конкурсу рецензій на перекладені з німецької мови твори від Гете‑інституту (м. Київ, 2012), конкурсу художнього репортажу «Самовидець» видавництва «Темпора» (м. Київ, 2012).