Плагіат: звідки в гідри голови?

Обговорення теми плагіату серед студентів і науковців нині стало популярним й останнім часом навіть охопило (навколо)літературне середовище, натомість у самій літературі графоманія традиційно слугувала запобіжником цій практиці. Для спеціалізованих дискусій необхідно задати розуміння загальних передумов, що я й спробую зробити, спираючись на дані Міністерства фінансів, Державного комітету статистики, аналітику незалежних центрів (насамперед, CEDOS) та власні узагальнення.

Забігаючи наперед, скажу єдине – не знаю, чи зберігатиме ця тема довший час медійну привабливість – адже плинний новинний дискурс сприяє короткому життю будь-якої теми, але сама проблема буде відчутним викликом для академічного середовища ще довго, а причина полягає в тому інституційному контексті, в якому працюють студенти й науковці, і в якому держава провадить свою освітню політику. Передумови цього явища слід шукати в дисфункціях середньої школи та вищої освіти, цілях державної освітньої політики, депривації середніх прошарків.

За статистикою вступних кампаній, яку щорічно збирає МОН, абітурієнти з найнижчими балами ЗНО зазвичай поповнюють лави педагогічних ВНЗ

Тобто вчителями стають часто найгірші. Але й вони в школі не затримуються – висока плинність кадрів типова для молодого сегменту фахівців, і її пояснювали низькою заробітною платою й стресовим контекстом роботи. Уряд намагався вирішити цю проблему шляхом суттєвого підвищення зарплат учителям: наскільки це спрацює, буде зрозуміло пізніше, але очевидно, що вчителі старшого віку фактично виступають у ролі носіїв професійних чеснот своєї спільноти. З усіма її перевагами та недоліками. Останні пов’язані з тим, що відтворення санкціонованого знання й лояльності було ключовою функцією радянської школи як елементу «ідеологічного апарату держави» (якщо скористатися альтюссерівським терміном). І завдяки ґенераційному дисбалансу кадрів залишається такою й для пострадянської. Переписати чужу думку й відтворити її на уроці – часто достатня підстава для отримання «відмінно». Як викладач, я зустрічався з випадками трафаретних відмінників і часом вони практикували плагіат «за звичкою», привнесеною зі школи, де він, по суті, – заохочувався. Навчання в школі й в університеті – різні практики, однак якщо в університеті питання протидії плагіату не вирішується системно, недоцільно очікувати, що студенти відмовлятимуться від зручного інструменту, котрий заощаджує час і зусилля.

Закон України «Про вищу освіту» зобов’язує ВНЗ розробити внутрішні правила моніторингу та протидії плагіату

Але в університетів зв’язані руки. Державне фінансування прив’язане насамперед до державного замовлення й відповідно – кількісного набору студентів на спеціальність. Уряд сам фінансово карає університети за невиконання замовлення – його просто зменшують на наступний рік. Демографія грає проти вищої освіти в її нинішньому вигляді. Після кризи 1990-х років, у 2001-му році коефіцієнт народжуваності в Україні був найнижчим у Європі. 2018 року дітям, народженим тоді, виповнилося 17 — і вони прийшли до університетів. Кожне зайве відрахування на тлі загального зниження кількості вступників, при фінансуванні, прив’язаного до їх кількості, – самовбивче, тому практикуватиметься лише в стосунку до цілковито безнадійних випадків. Університети економічно не мотивовані рішуче боротися зі студентським плагіатом через відрахування. Соціально-економічний контекст проблеми дуже вагомий і традиційно в дискусіях, які ведуться в моралізаторському й викривальному ключі, недооцінений.

Цього року в бюджеті вищої освіти витрати на стипендійний фонд становлять щонайменше 16,5% від загальних витрат

Але це приблизні оцінки, тому що бюджетне фінансування вищої освіти розпорошене між майже трьома десятками відомств, які мають різні способи обліку видатків. Зважаючи на те, що міністерство фінансів далекоглядно встановило граничне сукупне значення витрат на стипендії в 6,3 млрд грн – сума реальних витрат може бути більшою за цей відсоток і становити чи не третину річних витрат на вищу освіту (27,4%). Це означає, що насамперед бюджет вищої освіти є бюджетом «проїдання». Вища освіта в Україні довгий час є елементом системи соціального захисту: амортизує молодіжне безробіття й слугує джерелом додаткових соціальних трансфертів для домогосподарств із повнолітніми дітьми. Звісно, такий контекст не сприяв ані конкуренції, ні інноваціям. Уряд до останнього часу й не ставив питання про інноваційність, аби лише ВНЗ справлялися із проблемою зниження соціальної напруги серед молоді. Стипендія була різновидом соціальної допомоги, а не відзначенням успіху в навчанні. Автор цих рядків пригадує часи, коли різниця між «звичайною» та «підвищеною» стипендіями була на рівні 50 грн, а саме нарахування було мало не поголівним серед студентів державного замовлення. Освітня реформа, насамперед, зміна правил нарахування стипендій, внесла суттєво більше конкуренції в студентське середовище, однак зіштовхнулася з додатковими труднощами. Якщо вірити експертам політики освіти, соціальна стипендія призначається без оцінки реального добробуту домогосподарства студента, а на підставі формальної відповідності критеріям одержувача пільг (що не завжди збігається). Скажімо, добробут дітей-напівсиріт і дітей, які виховуються в неповних сім’ях, часом може відрізнятися несуттєво, зважаючи на шалену статистику заборгованості по сплаті аліментів, однак якщо окремі категорії напівсиріт мають право на отримання гарантованої соціальної стипендії, то діти з сімей, де батьки розлучені, – ні. Це провокує якусь частину насамперед «середніх» студентів приділяти більше часу праці – їхній рівень не дає можливості сподіватися на академічну стипендію, проте соціальну вони не можуть отримати. У зоні ризику опиняються ті студенти, годувальники в родинах яких отримують доходи нижче за середні (9042 грн/ місяць станом на вересень цього року), але формально не потрапляють у категорію «малозабезпечених». На кінець минулого року близько 44% найманих працівників в Україні, за даними Держкомстату, отримали зарплату в межах 3200-6000 грн/ місяць.

Читайте також: Відоме рішення щодо монографії Дмитра Дроздовського: офіційно

Це може додатково стимулювати навіть здібних студентів шукати прості шляхи розв’язання проблеми поєднання навчання та праці через звернення до плагіату. І тут ми опиняємося в замкненому колі – університети не надто зацікавлені в його рішучому викоріненні серед студентів, а студенти мають соціально-економічні стимули у зверненні до нього. Здається, таємниця, звідки ростуть голови у гідри, розкрита. Потрібні деякі додаткові дослідження, аби остаточно ствердити цей висновок.

Тим паче, що на відміну від шкіл, в університетах найбільш мотивованими зазвичай є молоді викладачі, які часто займають асистентські посади, що тягнуть на собі основне навчальне навантаження й перевірку робіт, число яких подекуди набуває космічних масштабів. У такій кількості моніторинг лишається радше забавкою для окремих зелотів. Більш рішучою спостерігається боротьба з плагіатом серед науковців – з’явилися перші догани науковим керівникам і рецензентам, як і перші анульовані наукові ступені, однак багато хто нарікає, що зроблено замало. Та слід розуміти, що інститут плагіату в Україні має довгу традицію. Більше того, свого часу він ще й виконував компенсаторні функції.

Для ізольованих від світових дискусій та ідеологічно контрольованих гуманітаристики й суспільствознавства, викрадення ідей та текстово оформлених знань було чи не єдиним способом бодай якось вийти із глухого кута стагнації. Те обмежене коло привілейованих науковців, яких «випускали» на Захід, часто привозили із собою матеріали, які потім використовували в написанні «авторських» праць, під шапкою марксизму-ленінізму з густим цитуванням останніх з’їздів партій (для обґрунтування актуальності). Деякі такі джерела у видозміненій формі (2, 3-є видання «доповнене та перероблене») ще донедавна курсували в навчальних програмах пострадянських університетів. Після 1991 року такий стан поширився й у прикладних галузях і охопив майже всі науки через втрату мінімально необхідної матеріально-технічної бази для досліджень. Лише активніше використання Інтернету в останні роки виявило масштаб цієї проблеми в Україні.

В умовах освітньої реформи, вища школа не може більше виконувати функцію соціального захисту, а при виконанні цієї функції – університети не зможуть бути місцями, де дослідницька праця створює нове знання. Вочевидь, це непоєднувані цілі. Однак проблема полягає в тому, чи знайдеться актор серед істеблішменту, який чесно заговорить про це. Викорінення плагіату вимагає перерозподілу коштів із статей «проїдання» на дослідження та інновації. Навіть не збільшення наукового фінансування має бути першим кроком, а перерозподіл коштів серед статей актуальних витрат. Однак це означатиме остаточний демонтаж вищої освіти як «подушки безпеки» для студентської молоді. Боюся, що за таку програму суспільство не проголосує, а тому окреслені тут питання лишатимуться актуальними ще довгий час, оскільки залежні від виборців уряди шукатимуть «компромісних» рішень, а компроміс при мовчазній згоді суспільства даватиме гідрі змогу відростити нові голови.

Володимир Шелухін

Cоціальний дослідник, есеїст та літературний оглядач