Ще одна з роду Каджар: рецензія на книжку «Персеполіс» Маржан Сатрапі

Маржан Сатрапі. Персеполіс / пер. О.Макарова. – Київ: Видавництво. – 2018

«Музика – єдина всесвітня мова, її не треба перекладати», – сказав німецький письменник Бертольд Авербах, цим дискримінувавши малюнок як інший універсальний спосіб осмислювати світ, не вдаючись до усталених знакових систем. «Герніка» Пікассо, «Апофеоз війни» Верещагіна, «Третя травня 1808 року в Мадриді» Гойї – коли про війну та репресії не виходить писати, про них можна почати малювати. Від широких реалістичних полотен митці перейшли до графічних романів та навіть графіті. Бо ж немає неправильного способу проговорювати власні травми.

Читайте також: Читацький клуб ЛітАкценту запрошує до обговорення роману «Персеполіс»

Чи можлива поезія після Голокосту? «Чи можливі слова після ірано-іракської війни?» – могла б також спитати ірано-французька авторка графічного роману «Персеполіс» Маржан Сатрапі. Ймовірно, що поширенішим є знак, що довше він існує у певному дискурсі, то більша ймовірність, що якоїсь миті його буде спрофанізовано та викривлено. Тому людині, що пережила травматичну подію, так часто бракує слів для опису ситуації, бо просто «всі слова були уже чиїмись». Неможливість привласнити, остаточно індивідуалізувати мову підштовхує нас до пошуку інших засобів відбиття світу. І тут в нагоді стає малюнок як водночас індивідуальний та відкритий до прочитання символ, як множина інтерпретацій і конденсований сюжет. Ймовірно, тому, пригадуючи власне непросте дитинство та юність, Елісон Бекдель створює не класичні мемуари, а графічний «Fun Home», відвідини Північної Кореї Гі Деліль осмислює в сатиричному альбомі «Пхеньян», а Арт Шпільгеман описує Голокост, який пережила його сім’я, в графічному романі «Маус» (до речі, численні стилістичні та символічні паралелі між «Маусом» та «Персеполісом» могли б стати темою окремого дослідження). Тож насправді відстань між Лесею Українкою в респіраторі і «Персеполісом» Маржан Сатрапі менша, ніж видається на перший погляд.

Свою історію Маржан почала писати у 1999, через п’ять років після того, як вдруге залишила Іран. Чому Сатрапі мовчала цілих п’ять років? Тому ж, чому під час сварки радять зупинитися і повільно порахувати до десяти. Миттєва реакція на травму – надто болюча, агресивна, танатологічна. Тоді як авторка бажала показати не лише глобальну історію наростання фундаменталізму в Ірані і своє обурення репресіями, а й «інтраісторію», користуючись терміном Міґеля де Унамуно, тобто історію внутрішню, існування однієї сім’ї на тлі епохи, що рідко коли фіксують офіційні джерела. Мета Сатрапі не стільки оприлюднити конкретні факти, суперечливо висвітлені різними пропагандистськими силами, скільки показати приховані аспекти життя в сучасному Ірані. І, звісно, проговорити чи радше промалювати власний досвід. Творчість як терапія.

«Персеполіс» охоплює перші двадцять чотири роки життя оповідачки: від дитинства у світському Ірані, де хлопці та дівчата вчаться в одній школі та однаково захоплюються західними рок-групами, до остаточної еміграції в Європу на останніх сторінках роману. У цьому проміжку буде навчання юної Маржан в Австрії, нещасливе кохання, повернення додому, спроба інтеграції у релігійне суспільство, невдалий шлюб та остаточний від’їзд у Францію.

В художніх текстах складну історичну дійсність, як правило, осмислює персонаж, що перебуває на маргінесах спільноти. Джойс дивитися на Дублін очима єврея Блума, Міллер закидає у Париж американського письменника, навіть Одіссей Гомера в кожному локусі по-своєму чужий. А коли Одіссея приймають, впізнають і нарешті визнають законним володарем Ітаки, нам одразу стає нецікаво, адже зникає проблемність та критичність погляду героя на світ. Персонаж не просто повинен брати активну участь в історії, він сам має містити у собі історію, а краще – драму розщеплення та невлаштованості. Головна героїня «Персеполіса» – саме така: вона щоразу зацікавлює спільноту, в яку потрапляє, власною екзотичністю, однак лишається для світу чужою та незрозумілою. Надто європеїзованою для мусульманського сходу. Надто східною для європейської країни. З аристократичної династії Каджар, що керувала Іраном майже три століття, однак із сім’ї, члени якої підтримувала комуністичний рух і навіть гинули за свої ідеали. З країни, мешканців якої європейці вперто називають арабами, хоча вони – перси. Перші двадцять років життя оповідачка Маржан так-сяк намагається пристосуватися до ситуацій, в які потрапляє: спочатку носить паранджу через постання в Ірані фундаменталістського режиму, згодом в австрійські школі читає Кропоткіна, щоб потоваришувати з анархістами, а в старших класах підтримує травматичні стосунки, аби не лишитися самій. На певному етапі життя її відчуження від рідної країни доходить до того, що вона заперечує власне походження і видає себе за французку. Втім, саме біль від викриття допомагає Маржан усвідомити себе як іранку.

Пошук ідентичності – загалом одна з центральних тем кожного тексту дорослішання, хоч класичного реалістичного, хоч графічного романів – у «Персеполісі» набуває найбільшого масштабу з можливих: тут об’єднувальний чинник шукає весь сучасний Іран, що втомився від панування шаха Пахлеві. І, на жаль, найпершим таким чинником виявляється консервативний іслам, адже ніщо не так не єднає людей, як спільний внутрішній ворог.

Ісламську революцію у «Персеполісі» осмислено на кількох рівнях: очима дитини, яка вважає бога своїм хорошим другом і не розуміє, як він дозволяє подіям розвиватися в такому ключі; поглядом емігрантки, що бажає відмежуватися від минулого через його заперечення, а тому переключає канал, коли починають показувати новини; очима юної дівчини, яка повернулася з Європи, переживши нещасливе кохання, і тепер шукає захищеності, однак натомість натрапляє на ворожість в рідному місті, що змінилося до невпізнання. Найбільше юну Маржан в новому Ірані вражає, що тепер безліч вулиць носять імена мучеників. Так слова починають підміняти сенс: вулиці так називають тільки для того, щоб втішити родини загиблих у нескінченно довгій Ірано-іракській війні та переконати населення у необхідності нових жертв. Місто з імен, які вже ні до кого не відсилають.

Якоюсь мірою стосунки головної героїні з рідною країною корелюють із п’ятьма стадіями прийняття горя та змін, описаних ще наприкінці 60-х психологинею Елізабет Кюблер-Росс. Заперечення: юна Маржан не лише відмовляється приймати правила гри, нав’язані релігійними фундаменталістами, а й заперечує самі зміни, що відбуваються у суспільстві. Гнів: у школі Маржан відмовляється виконувати вказівки вчителів, тікає з уроків, роздає на мітингу антифундаменталістські листівки, викурює першу цигарку на знак закінчення дитинства і навіть пропонує друзям побити юного Раміна, чий батько брав участь у репресіях. Торг: юна Маржан вірить: якщо вони формально дотримуватиметься релігійних приписів – носитиме хустку, звертатиметься до чиновників словами «брат» та «сестра», ховатиме нафарбовані нігті, – то зможе виграти трішки свободи для себе. Наприклад, новий плакат «Айрон Мейден», джинсову куртку і право слухати вдома західні групи. Однак комісаріат охоронців революції швидко повертає дівчинку до суворої дійсності. Депресія: усвідомивши, що ситуація в країні найближчим часом не зміниться, батьки відправляють Маржан в Австрію до подруги сім’ї Зозо, однак натомість Маржан потрапляє в пансіон до черниць. В Європі героїня переживає, крім низки пригод, ще й клінічну депресію, а повернувшись додому в Іран, навіть намагається закінчити життя самогубством. Де ж в цій складній історії прийняття? Як на мене, воно лишається за кадром: Маржан приймає ситуацію as it is, складну, трагічну, але важливу сторінку історії власної країни саме тоді, коли вирішує про неї написати. «Персеполіс» – це глибоко особиста, інтимна оповідь, не віддалена в часі, як події «Мауса», не сатирично знеособлена, як «Пхеньян» Гі Деліля, не карикатурно-саркастична, як «My New York Diary» Джулі Дусе, не психоаналітично-іронічна, як «Fun Home» Елісон Бекдель. Тому в «Персеполісі» сміх є не самоціллю, а часто єдиним способом примиритися з травматичною дійністю.

Одна з центральних тем, які висвітлює Сатрапі, полягає в тому, що будь-які історичні зміни є неодмінним відбиттям руху важелів влади, і ця влада – аж ніяк не в руках тих, хто лізе на барикади, і часто навіть не тих, хто очолює країну. Наприклад, Реза Пахлеві став шахом Ірану тільки тому, що йому допомогли британці в обмін на нафту. Влада нав’язує мовні практики, маніпулює традицією та використовує для цього ЗМІ, і що закритішою є спільнота, то, звісно, більше вона піддається на маніпуляції. Тоталітарна імперія – це, як правило, історія про ціннісний консерватизм, інформаційну закритість та географічну експансію. Тож коли така країна починає активно відкриватися світові та сприймати чужорідні впливи, вона виявляється приреченою на поступове розщеплення та культурну гетерогенізацію – як імперія Ахеменідів, чиєю столицею і було місто Персеполіс. Можливо, в назві і закладено найбільший оптимізм графічного роману: історія – тяглий процес, однак деспотії обов’язково занепадають.

Читаючи «Персеполіс», не можеш позбутись відчуття, що це чергова антиутопія, і скоро неодмінно з’являться деталі, що вкажуть на фіктивність історії. І насправді не було жодної ірано-іракської війни, революційних комітетів і масових розстрілів опозиціонерів. В цій рятівній фіктивності, відчутті, що нас просто трохи полякали, і закладено антиутопійний катарсис, до якого ми так звикли. Так, страшно, але все ж не зовсім по-справжньому. Однак «Персеполіс» не кидає читачеві жодних рятівних кіл: описані події справді відбувалися, лише за три тисячі кілометрів від Києва і наприкінці ХХ – початку ХХІ століття, а не в умовні «темні віки», від яких ми могли б відмежуватися цивілізаційними ґратами. Ще одне нагадування про те, що свобода дістається дорогою ціною, а паперові жертви із зав’язаними очима, зафарбовані Сатрапі густо-чорним, насправді цілком реальні. Болючий, але дієвий спосіб повернути словам і числам їхню силу.

Усі ілюстрації з сайту видавництва Видавництво.