Прозовий дебют «Тютюновий бог»: від Маркеса до лабіринтів пам’яті

Роман Данилюк. Тютюновий бог. Київ : Темпора, 2018

Один із прозових дебютів року, що минає, – повість «Тютюновий бог». Її автором є молодий письменник Роман Данилюк, дотепер він відзначався як автор окремих новел (зокрема, на конкурсі «Новела по-українськи»). Вочевидь, Данилюк має поповнити й так уже вельми чисельну «Житомирську літературну школу».

Головна концептуальна особливість «Тютюнового бога» полягає в тому, що це книжка, ідея якої «відштовхується» від іншого твору. А саме від невеличкого оповідання «Очі блакитного собаки» Ґабріеля Ґарсія Маркеса. Закохані герої цього оповідання – хлопець-оповідач і дівчина – можуть зустрічатися тільки вві сні, у загадковій кімнаті. Прокинувшись, вони починають пошуки одне одного, але безрезультатно. Не допомагає навіть «пароль», який вони вигадали – слова «очі блакитного собаки», адже оповідач щоранку його забуває.

Цими ключовими словами розпочинається вже реальна зустріч пари головних героїв (кравець Степ і Мелітина, що її рід занять спочатку є невідомим) у повісті Романа Данилюка. Ця зустріч дає старт солодкій і навіть засолодкій ідилії. На якийсь час навіть здається, що український письменник вирішив «заповнити» відкритий фінал Маркесової новели передчасним хепі-ендом. Утім, скоро з’ясовується, що не все воно так просто. До життя ідеальної пари вклинюється третя людина – вдова полковника, загиблого на війні, що в ній нескладно вгадати трохи видозмінене зображення боїв на Донбасі. Ця вдова виявляє підозрілу посилену увагу, але не до Степа, а до Мел, і взагалі, поводиться дивно. Головний герой береться з’ясувати, в чому річ, і натрапляє на ціле кубло детективних, ментальних і містичних загадок, що стосуються, здається, всіх людей навколо нього, а також подій згаданої вище війни.

Варто відзначити, що маркесівські мотиви і відгуки в «Тютюновому богу» відчутні й очевидні, але тільки для ока тих, хто читали «Очі блакитного собаки» та загалом налаштовані на відчитування такого роду інтертексту. Повість спокійно можна прочитати, навіть не зауваживши натяків на творчість латиноамериканського генія (правда, хочеться вірити, що сентенцій про полковника і про те, хто і як пише чи не пише йому, жоден читач і жодна читачка сучасної української літератури не пропустить, але це надто вже загальне місце).

Естетика, письмо книжки Романа Данилюка – це спроба вибудувати рівновагу між психологізмом, майже містичним майже детективом і злегка орнаментальною естетикою химерної прози. Химерність, власне, домінує над усіма іншими моментами та їх визначає. В цьому письменник орієнтується не лише на Маркеса та магічний реалізм, подекуди в око впадають і перегуки, скажімо, з Павичем, із його риторикою, манерою побудови образів, описів.

Вибагливий кравець із майстернею у власному будинку в середмісті – вдячна диспозиція для пошуків витончених і парадоксальних формулювань. Особливо багато цих пошуків у першій частині книжки. Тут – і «аромат яблучного зернятка», притаманний Мел, і пасажі на кшталт «Так, я вже багато років тлів у невипрасуваних від міського транспорту буднях. Прирікав себе на затяжну смерть від цигарок, алкоголю й засиджувань у швейній майстерні до глупої ночі. Дні були схожі на бокові кишені старого жакета – такі ж однакові й глибокі», і, до прикладу, персонаж із таким ось дивакуватим музичним інструментом: «Інструмент, на якому він грав, теж був частиною протиріч. У відкритому футлярі, куди кидали гроші, на картонці маркером було написано: «Музичний інструмент коблинка, вигаданий нами». Вигадував він його сам чи разом із кимось – загадка. Навряд чи я наважусь запитати у нього все, про що хочу дізнатись. Коблинка – суміш шотландської волинки та української кобзи – звучала неймовірно цікаво. У музиці протиріч і ознак «напівкровності» взагалі не було».

Подекуди вишуканість прозового шиття Данилюка зашпортується об перешкоди на кшталт дещо надмірного, ніби в заточеній під моду на «хюґе» інстраґрамівській сторінці, перелічування й акцентування затишних і якісних речей. Іноді заважає неврівноважена патетика та претензійність «побутової філософії» і психології, поєднаної з трохи підлітковою категоричністю, зокрема й мовною (навіть коли пам’ятати про її належність оповідачу, а не авторові) – «Чому я оцінював білизну на ній не тільки як кравець, а й як чоловік? Жінки так запарюються над одягом та й узагалі над зовнішністю не для себе, а для інших, як правило – для чоловіків. Якби я створив жіночий одяг, що не подобався б мені як чоловікові, це означало би, що я став дилетантом, який абсолютно нічого не тямить у своїй справі. (…) Із чоловічками працювати простіше, про їх стиль здебільшого турбуються жінки. Ті, у кого в житті немає жінки, стилем не надто переймаються».

Сильним боком повісті «Тютюновий бог» я б назвав роботу з образами й «літературними прикрасами» в першій приблизно половині книжки. А в другій частині – загадковий, містичний дух і несподіваний, своєрідний вихід на воєнну проблематику. Іносказально, метафорично і без спрощувальних настроїв Роман Данилюк виписує травму війни, проводить ненав’язливі, багатозначні паралелі з амнезійними лабіринтами, дисоціативними метаморфозами персональної ідентичності. Цю тему в книжці можна прочитувати як окремий вимір, вона також сигналізує про талант автора в перспективі створення багатошарових образів, сюжетів, знаків.

Дебют Данилюка – доволі цікавий, із шансом на яскраве продовження. І, як це часто буває, в цьому продовженні хочеться закликати автора, поміж іншим, не забувати про роботу над мовою.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".