Книжкові подарунки до 110-річчя Григорія Кочура

Максим Стріха. Фото з сайту tyzhden.ua

 

Перехід російської військової агресії з гібридної у відкриту форму, очікування надання томосу Українській православній церкві разом зі 100-літнім ювілеєм НАН та її легендарного очільника Бориса Патона відсунули на другий план інші події та дати, і серед них – 110 річницю від дня народження визначного українського перекладача і літературознавця Григорія Кочура (1908-1994), яку тихо відзначили 17 листопада на церемонії вручення премії його імені в Національному музеї літератури (цього року лауреатом за переклади поезій з румунської став Володимир Поята).

А тим часом Григорій Порфирович є постаттю, надзвичайно важливою для всієї системи національної культури ХХ століття. Учень Миколи Зерова і Стефана Савченка, він став живою сполучною ланкою між поколінням «розстріляного Відродження» і «шістдесятниками», а потім – також «вісімдесятниками». На долю Кочура випали дві війни, десять років сталінських концтаборів, ще п’ять років у заполярній Інті після формального виходу на волю, активна робота у 1960-ті (він наче гарячково спішив скористатися часом відносної відлиги, щоб хоч якось компенсувати  страшні втрати, завдані українській культурі за доби сталінщини), і нова заборона на друк і навіть саме згадування його імені в 1970-ті, коли почалася чергова хвиля нещадної боротьби з «українським буржуазним націоналізмом».

Але і за найнесприятливіших умов Григорій Кочур працював – і після нічної зміни на заполярній копальні, і тоді, коли під вікнами будинку в Ірпені цілодобово стояла машина КДБ, яка мала застерігати всіх від контактів із «неблагонадійним» письменником. Обсяг зробленого ним вражає. Це — корпус найвищої якості поетичних перекладів із трьох десятків мов у часовому обсязі від давніх греків і до сучасності (слід відзначити – підрядників Григорій Порфирович не визнавав, усе було перекладено безпосередньо з оригіналів!) Це два томи глибоких літературно-критичних розвідок, більшість із яких було надруковано вперше вже посмертно, до столітнього ювілею письменника й дослідника. Адже унікальний ерудит Григорій Кочур сміливо оперував тими іменами й концепціями, яких в УРСР у публічному просторі бути просто не могло!

Формально Григорій Порфирович не мав жодних наукових регалій. Захистити написану вже кандидатську про Верлена завадила Друга світова війна. Замість викладання студентам і роботи над докторською він працював на Інтинській каторзі. Не могло бути жодних точок дотикання між ним – і «офіційною» українською академічною верхівкою 1960-х, уособлюваною постатями Шамоти й Білодіда (хоч водночас у тодішній ліберальнішій «академічній» Москві він був членом вельми «статусної» Дантівської комісії АН СРСР). На початку 1990-х обговорювалася можливість обрання Кочура до АН уже незалежної України – але на Володимирській 54, певно, вирішили, що й винятку з Дзюбою вже цілком досить…

Тим не менше, Григорій Кочур у неформальній «табелі про ранги» української гуманітаристики ХХ століття стоїть на одному щаблі зі своїм університетським професором Миколою Зеровим, зі своїм старшим колегою і приятелем Олександром Білецьким, зі своїм ровесником Володимиром Шевельовим, з інтелектуальним лідером уже наступного покоління «шістдесятників» Іваном Дзюбою…

На щастя, 110-річний ювілей Григорія Кочура таки не минув цілком непомітно. Харківське видавництво «Права людини» перевидало книгу приголомшливих за силою «невольничих» віршів Кочура «Інтинський зошит», що вперше побачила світ 1989-го року, на хвилі «перебудови», коли поетові-«дебютантові» було вже за 80… Це видання двомовне. Його ініціатором став лікар Марк Каганцов,  що народився 1947 року у Воркуті, а зараз живе у столиці Республіки Комі Сиктивкарі. Уже протягом понад 10 років син політв’язня Каганцов перекладає українську поезію. Зараз він уперше відтворив російською всі вірші «Інтинського зошита».

Вірші Кочура вельми складні для перекладу. Ось, скажімо, початок програмної для самого інтинського в’язня поезії «Я тих повинен стати голосом…» (йдеться-бо про тих товаришів, які вже лягли у вічну мерзлоту, і самі говорити вже не зможуть): «Драконом дротяним поглинутий, / Із пащі темної потвори / Думками зважуюсь полинути / За обрій дикий і суворий». Крім усього, цей вірш ще й дуже майстерно «зроблено»: маємо послідовне чергування екзотичних для нас дактилічних (з наголосом на перед-передостанньому) і звичних жіночих (з наголосом на останньому складі) завершень рядків, звучні й вишукані рими, на кшталт «поглинутий – полинути». Перекладати поезію такого рівня дуже складно.

У версії Марка Каганцова читаємо: «Колючей проволки чудовищем / Обвит я в темном склепе нашем, / Но мыслью полететь хочу еще / За горизонт, что дик и страшен». Звісно, до цього перекладу (як і до кожного іншого) можна висловлювати зауваження. Насамперед, щодо його тональності. «Темний і суворий» — звучить простіше і трагічніше, аніж «дик и страшен». Навряд чи сам автор оригіналу говорив би про «темний склеп» — це словосполучення явно не з лексикону стриманого, не схильного до романтичних словесних оздоб Кочура. Відчувається, що перекладач за рівнем версифікаційної майстерності поступається авторові, якого він перекладає.

Проте загальне враження від вірша передано, безумовно, адекватно. Але найголовніше в цій книжці для мене навіть не це. Виявляється, у зануреній у шовіністичний психоз путінській Росії ще є нормальні люди. Їх мало, їм дуже складно, але вони є. Тож будьмо вдячні сиктивкарському лікареві, який сьогодні намагається донести до своїх співвітчизників болісні рефлексії українця, який сімдесят років тому відбував каторгу зовсім недалеко від тих місць, де сьогодні відбуває її Олег Сенцов.

Друга книжка з’явилася в тому ж видавництві «Права людини». Її назва — «Простягни через простір свою знеможену руку» — є рядком з іще одного «невольничого» вірша Кочура, присвяченого дружині Ірині Воронович, ув’язненій у сусідньому концтаборі. Крім віршів, ця книга містить збережене листування Григорія Кочура, Ірини Воронович та їхніх рідних 1945-1959 років, світлини того часу. По суті, ці листи (стислі, писані російською під недремним оком наглядача на початку, розлогіші, вільніші й сповнені надії наприкінці, коли наближалося повернення в Україну) є не лише епістолярієм великої літературної ваги, а й надзвичайно цінним історичним джерелом для майбутніх дослідників. Адже з них можна довідатися, в яких умовах жили ті, хто відбув свій термін ув’язнення, але ще не міг повернутися, як готувалися великі літературні проекти кінця 1950-х, як уперше напівнатяками намагалися з’ясувати долю репресованих і загиблих.

Є вони й просто важливим людським документом. Син Григорія Порфировича Андрій виростав у родині бабусі, далеко від батьків, що відбували ув’язнення. При цьому материне прізвище «Воронович» у силу обставин часу було все ж безпечнішим – і хлопчик навчався в школі під ним. Листи (з боку сина спершу доволі відчужені й на додачу – російськомовні) дозволяють побачити, як непросто скресала крига поміж сином і батьком…

Наукову вагу видання підносять докладні коментарі (окрема подяка невістці письменника Марії Кочур, яка нині очолює приватний літературно-меморіальний музей Кочура в Ірпені) і супровідна стаття Надії Колошук, присвячена поетиці віршування в «Інтинському зошиті» та місцю цієї книги в нашій поетичній традиції (яка, через трагічні обставини свого розвитку, багата на «невольничі» книжки – від Тараса Шевченка – через Павла Грабовського – й до Василя Стуса).

Отже, дещо до ювілею Григорія Кочура таки зроблено. Зроблено переважно силами ентузіастів, і насамперед уже згаданої невістки Марії. Але й лишається ще зробити дуже багато. Адже досі переважно не впорядковане й не прокоментоване унікальне листування Григорія Порфировича. А його адресатами були десятки цікавих постатей – від приятелів-«неокласиків» та інших діячів «розстріляного Відродження» і до майбутньої нобелівської лауреатки Віслави Шимборської. На жаль, із кожним роком меншає людей, здатних пролити світло на обставини, що стояли за цими листами. Пишу це і як докір самому собі: я встиг був кілька років тому прокоментувати листування Григорія Кочура з Максимом Рильським і його сином Богданом, але затягнув із листами до і від подружжя Дейчів до того часу, коли не стало Євгенії Кузьмівни, і вже ніхто й ніколи не з’ясує того, що з неминучістю прикривалося в посланнях того нелюдського часу натяками чи фігурами замовчування.

Отже, надія на те, що до цієї справи активно долучаться і дослідники з кафедр наших вишів та з академічного Інституту літератури. Адже явище Григорія Кочура ще чекає на своє всебічне осмислення.