Саме врівень із моїм серцем: рецензія на книжку Андрія Бондаря «Церебро»

Бондар А. Церебро. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018

Це – ребро, це частина тебе. Письмо – як створення жінки в Біблії: текст виростає і стає чимось більшим за тебе, виламується зсередини, лишаючи по собі порожню яму, ніби асенізатор, що виїжджає з твого двору. Там, де серце, утворюється рана – таку ж лишила на оповідачеві німецька вівчарка Адольф в однойменному оповіданні. Адольф – охоронець карнавального потойбіччя, межової недонімецької, перепольської території, яку називають Верхньою Сілезією. До речі, «Сля», від чого й пішла «Сілезія», – це «стояча вода», вода мертва, майже річка мертвих, Стікс. Адольф – то цербер (а цербер – майже анаграма назви «Церебро»), готовий учепитися тобі саме в серце, бо все найважливіше у нас саме в серці. «Якого вона зросту? – Саме врівень з моїм серцем», – так Орландо описує кохану Розалінду в «Як вам це сподобається» Шекспіра. Добре, коли тексти можуть до автора дорівнятись, добре, коли вони саме врівень із серцем.

Нова збірка Андрія Бондаря «Церебро» – це шістнадцять смішних, сюрреалістичних, неспокійних оповідань. Геть не схожих на звичні фейсбук-пости, колонки та інші відгалуження типу «50 відсотків раціо». Можливо, «Церебро» ближчі до оповідання, від слова «оповідати», ніж до звичного для нас нині швидкого писання. Це есеї-репліки, а не есеї-«діалоги-розвиток-кульмінація-фінал». Тому «Церебро» так добре читати вголос, воно надається до промовляння, а часом – і замовляння, зі своїми рефренами-приспівами про дельфінів, шиншил і Бога.

Однак там, де автор відходить від звички спокійно оповідати, картковий будинок падає й починає видаватися, ніби це есеїстика для гуманітаріїв. Немовби мимохідь кинуті фрази «звісно ж, екзистенціалізм – це гуманізм», «еринії з доброго дива стануть на евменідами», «цієї миті людині потрібен Інший для опритомнення» викликають бажання дізнатися: «а ви жалієтеся чи таки хвалитеся?». Коли ж Бондар забуває, що він – інтелектуальний інтелектуал, а тому оповідання без покликання на Лакана «не зараховується», виходять прекрасні, гранично щирі та ніжні тексти. Як-от про те, що Бог мав би додати до десяти ще дві: не мучити дельфінів і не знімати хутро з шиншил. Або про Різдво на віллі С.О.В.А. – чудернацькому, епатажному для села будинку, де Андрій та Вадим спалили геть усі теплові прилади, намагаючись відігріти змерзлі каналізаційні труби. Такий собі анти-Єрихон у дачному кооперативі, що перетворюється на карнавал і тріумф нового життя (дві вагітності водночас: дружини і сестри), а смерть десь дуже далеко. Якщо точно, смерть на останніх сторінках збірки.

Один із найпотужніших образів – асенізатор Андрій, представник переремесла і недоарту, чогось між craft та art, тобто як журналіст/перекладач, порівняно з письменником. Асенізатори у складному ієрархічному світі дачних селищ – ніби каста недоторканих: вони не подають руки, не п’ють з господарями чай, не заходять у дім. Вони спокійні та поважні, їхня діяльність вимагає тиші та зосередженості. Хіба ж робота асенізатора не нагадує працю письменника? І тому, і тому доводиться мати справу з не найприємнішим матеріалом. І тому, і тому не цілком довіряють «нормальні люди», тобто не письменники й не асенізатори. Може, тому асенізатор Андрій виявляється черговим виявом підсвідомості автора, що так легко розмірковує, чи можливо бабусям на базарі просто пояснити семіотику Барта. Як і асенізатори, письменники дають нам насправді примарну надію, що вигрібні ями можна очистити, що після недовгої, хоча й неприємної процедури, ти станеш геть іншою людиною. Однак гівно з людей ніколи й нікуди не дівається, навіть якщо ти його докладно проаналізуєш та опишеш – асенізатори й письменники це точно знають. Та й як викачувати чужі вигрібні ями, коли ти приїхав з повною цистерною свого? Як бути суддею, коли ти й сам не без гріха? Принаймні точно згадував ім’я Господа даремно. Хоча хто визначить, що таке «згадувати даремно»? Наскільки вагомим має бути причина звертатися до Бога? От дельфіни у тісних басейнах – досить вагома причина? Як на мене, більш ніж.

У найбільш сюрреалістичних оповідках Бондаря – некепський мікс із Бруно Шульца та Кафки, приправлений естетикою Гільєрмо дель Торо, як-от в «Клофеліні». Чоловік, заснувши після клофеліну (або йому здалося – цей рефрен можна повторювати після кожнісінького речення, нашаровуючи умовності, ніби листкове тісто), бачить себе маленьким хлопчиком, що йде із мамою на базар купувати шкільну форму. Обов’язково синю, бо ж хто носить коричневу. Раптом він перетворюється на пупса, в якого замість голови ще пара ніг, а голова бовтається всередині тулуба, ніби риба. Як «баби з тілами, повними риб» в Андієвської, тільки лялька з головою в животі. А очі сповзли до п’ят і блимають звідти – точно кадр з «Лабіринту фавна», однак ще моторошніше. Мама лишає кунсткамерного пупса в продавчині піджаків, вирішивши сама собі стати сином. А лялька? Вона розплавиться і перетвориться на «свідомий шов» між кам’яних плит. Як мисляча тростина, тільки шов, що болітиме в маминій голові. Яка мораль? А навіщо вона вам?

Щось у «Церебрі» від паломницької прози – в консервативному, чосерівському сенсі: людина проходить шлях, змінює країни, переїжджає з міста в село і навпаки. Та навіть просто приходить в зоопарк, щоб глянути на зимовий недобестіарій. Людина не тільки змінюється сама – це нам запропонуй перший-ліпший bildungsroman, – а й шукає прощення. За те, що автори не можуть пояснити, яке воно – сонце нового дня. За те, що дельфінів тримають у тісних брезентових басейнах. За Томаса Манна, який сказав дурню «де я, там і німецька культура», а всі боягузи і негідники це повторюють. І не тому, що письменник – то «совість своєї епохи» (чергова дурня, до речі), а тому що порядній людині завжди трішечки соромно за непорядного ближнього. Виходить, що сорому вистачає на всіх, однак хтось його відчуває гостріше за інших. «Церебро» – і про це також.

П. С. Якщо розгорнути «Церебро» на сімнадцятій сторінці, як з дитинства чинить оповідач «У людей якраз навпаки», можна дізнатися, що трагічний герой йде стежкою до кінця і «знову повертає собі єдність через очищення». Віддати, щоб отримати назад. «Фатум завжди перемагає», однак це не причина не борсатися.