Їх мало, але вони в тільняшках. Жіноча морська проза

Словосполучення «жіноча морська проза» видається оксюмороном, адже прикметі, нібито жінка на кораблі віщує негоду, як мінімум, півтисячоліття: 1562 р. у Данії заборона жіноцтва на борту вперше стала законодавчою, проте неофіційно вона існувала й раніше. С’юзен Старк у книзі «Жінки на борту в Добу вітрила» згадує середньовічний галеон, що вийшов у море, знехтувавши цим забобоном, і потрапив у шторм, тому екіпаж, аби задобрити морських богів, почав кидати пасажирок за борт, втопивши більше 60 жінок і дівчат. Звісно, це не допомогло й більшість команди теж загинула.

Причину міфу пояснюють метафізично та раціонально. З одного боку, судна було прийнято називати жіночими іменами. Особливо для британських моряків, корабель – це «вона», яка може приревнувати до іншої жінки. Натомість іспанські мореплавці саме море, el mar, ніжно називають у жіночому роді: la mar. Гемінгвеїв старий «завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, й позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача». При цьому майстра корабля – прикрасу на носі судна, як уточнює Юрій Яновський, «фігуру, що стоїть під бугшпритом» і «веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі», – нерідко виготовляли у вигляді оголеної жіночої скульптури, тому що груди повинні присоромити природу і вгамувати її гнів.

З іншого боку, подосі побутує хибне виправдання, нібито жінки деморалізують екіпаж, бо спричиняють конкуренцію за себе, – так, наче вони не рівноправні учасниці команди, а ресурс для споживання, як прісна вода. Із цим стереотипом та гендерною дискримінацією в судноплавстві активно бореться морська асоціація Wista, адже насправді присутність жінок на далеких, складних рейсах, навпаки, допомагає морякам-чоловікам не почуватися ізольованими та збалансовує команду психологічно. Словом, дурнуватий, але дієвий 500-літній забобон про жінку на кораблі має не більше аргументів, ніж 300-літній про банани на борту: цей фрукт нібито провокує малий вилов, тому матроси на риболовецьких суднах уникають навіть його зображень.

Те, що в нас звикло називають мариністикою, а на Заході nautical, або naval, або maritime, або просто sea fiction, доцільніше було би перекласти як «кораблістика»

Жанр морської прози стосується не просто моря чи океану, а подорожей і життя на судні – фронтирі між плесом і суходолом, має пригодницьку складову та неодмінно містить професійну навігаційну лексику, здебільшого німецького, голландського й англійського походження.

Прикметно, що мариністичні премії, у т.ч. одну з найпочесніших – Mountbatten Maritime Prize, вручають і прозаїкам, і авторам нонфікшн. Жанр морської прози не має чітких кордонів між реальністю й вигадкою, тому однаково включає і художню прозу – пригодницьку, історичну, психологічну – і документальну, тобто біографії, мемуари та травелоги на межі літератури й журналістики.

Усе ХІХ і приблизно до середини ХХ ст. визначною рисою морської прози була гіперболізована маскулінність героїв. У цих текстах, створених чоловіками для чоловіків, персонажки здебільшого пасивні й мають радше декоративну функцію: це або вірні дружини чи майбутні наречені, що віддано чекають на березі, або безпорадні пасажирки, що терпляче дають себе врятувати, або портові повії чи трофейні туземки. Максимум, хитрі русалки чи морські відьми, що підступно чигають у солоній безодні, та якщо жіночий образ якось рухає сюжет, наприкінці його зазвичай карають. Відповідно, прийнято говорити про «батьків» жанру морської прози: Фенімора Купера й Фредеріка Марієта й навіть не намагатися шукати «матерів». Проте, якщо про щось не знаєш, це не означає, що його не існує. Herstory, «їїсторія» – напрямок феміністичних студій, який займається саме такими білими плямами. Історію жіночого мореплавства пишуть, зокрема, Джоан Дрюет, Марґарет Крейґтон, Ліза Норлінґ, Джейн Йолен і Дайян Мюррей.

Ганна Снел, гравюра з сайту gutenberg.org

Найперший відомий зразок жіночої морської прози – «Солдатка» Ганни Снел. Так називалися спогади, написані від третьої особи й анонімно видані в Англії ще 1750 р. У дитинстві Ганна часто гралась у військового, називаючи себе Боб Коріган. Після втечі чоловіка, пізніше страченого за вбивство, і смерті доньки Ганна взяла форму свого дівера Джеймса Ґрея, заодно позичивши його ім’я, і вступила до морської піхоти, де прослужила 3 роки. За цей час вона мала 12 поранень, проте, мабуть, завдяки солідарності медсестер, так і не була викрита. Одного дня Ганна з власної волі вчинила перед командою, так би мовити, камінґ-аут, подала заяву на військову пенсію і віддала до друку свої мемуари. Пенсію їй дали підвищену, а текст опублікували одразу двома виданнями. Наприкінці ХХ ст. Ганна Снел стала героїнею п’єс та історичних розвідок.

Автобіографія морячки Мері Лейсі «Суднобудівниця»  вийшла в Англії 1773 р. У 19 Мері втекла з дому, влаштувалася на королівський флот під ім’ям Вільяма Чендлера й успішно приховувала свою стать 4 роки, поки не вирішила навчатися кораблебудуванню. Лейсі стала першою жінкою, яку легально допустили до екзамену з морської спеціальності. Коли Мері не змогла більше працювати через ревматизм, її забезпечили офіційною пенсією від британського адміралтейтва. Суднобудівниця одружилася з колегою й після публікації своїх захопливих спогадів народила 6 дітей.

Ще одна автобіографія – «Життя та дивовижні пригоди Мері Енн Телбот» – уперше видана 1809 р. Після ранньої смерті матері Мері, одну з 16 незаконнонароджених дітей англійського барона, до повноліття виховували різні опікуни, останній з яких проциндрив усеньке майно дівчини. Після школи вона вирішила взяти долю у власні руки й під іменем Джона Тейлора стала матросом на британському кораблі. За 12 років морської кар’єри вона встигла побувати юнгою, військовим ударником, т.зв. «пороховою мавпою» і навіть клерком на англійських, французьких і американських суднах, отримати 2 поранення, які довелося лікувати самотужки, потрапити в полон і відсидіти у в’язниці, а ще мусила буквально тікати від небоги одного шкіпера, яка хотіла за Мері-Джона заміж. Після всіх перипетій Телбот стала покоївкою видавця Роберта Кірбі, що опублікував її мемуари посмертно як частину своєї книги «Дивовижний музей».

А от популярна автобіографія легендарної першої морячки і героїні багатьох балад – Люсі Брюєр – фейк, написаний чоловіком. 3 брошури циклу «Морячка» виходили в Бостоні з 1815 по 1818 р. Оповідачка нібито рано завагітніла від підступного коханця, втратила дитину, стала повією, та зрештою перевдяглася матросом і 3 роки плавала на «Залізнобокому старигані» – найстарішому нині ходовому вітрильнику, поки не зійшла на берег і не одружилась із заможним джентльменом. Перша частина трилогії видана під іменем Луїзи Бейкер, яка у другій зізнається, що насправді її звати Люсі Брюєр, а на кораблі вона служила як Джордж. Після успіху книжки (19 перевидань) з’явилося чимало епігонських творів, один із яких – «Надзвичайні пригоди Альміри Пол» – опублікував сам видавець і ймовірний автор містифікації Натаніель Каверлі. «Морячка» мала реальний прототип – Дебору Семпсон, яка, правда, служила не на флоті, а в елітарному підрозділі легкої кінноти.

Мері Рід і Енн Бонні, гравюра XVII ст.

До речі, про прототипи: найбільше книжок, фільмів, вистав, мультиків, мюзиклів, опер, коміксів і комп’ютерних ігор про жінок у морі створено за життєписами реальних піратських королев, які навіть могли собі дозволити не приховувати стать. Вікіпедія подає перелік із 40 імен флібустьєрок, однак найвідоміших четверо. Ірландка Ґрануаль із власною флотилією брала участь у розгромі Непереможної армади й особисто зустрічалася з королевою Єлизаветою І. Напівфранцуженка-напівгаїтянка Жакотт Делагей, яка керувала сотнями піратів і на острові в Карибському морі заснувала свою республіку, інсценувала власну смерть, тому її прозвали «Воскреслою Рудою». І про Ґрануаль, і про Делагей ідеться, зокрема, у «Казках на ніч для дівчат-бунтарок». Ще одна ірландка, Енн Бонні й англійка Мері Рід були подругами й водночас знаменитими своєю жорстокістю коханками капітана Джека Рекхема та навіть вагітними плавали під придуманим ними Веселим Роджером із шаблями замість кісток. Про Енн Бонні та Мері Рід йдеться, зокрема, у «Загальній історії піратства», приписуваній Даніелю Дефо, а також у книжечці Катерини Лебедєвої з серії «Життя видатних дітей». Сьогодні pirate fiction є одним із найпопулярніших субжанрів морської прози, у т.ч. й у дитячій літературі. Українською перекладені «Міла, маленька повітряна піратка» Штефані Далє, «Принцеса-піратка» Сільвії Ронкальї та багатотомна «Банда піратів» Жюльєтт Параши́н-Дені. Між іншим, чи не найвідоміша мариністична книжка для дітей, написана жінкою, – «Пеппі Довгапанчоха в Південних морях».

До субжанрів морської прози часто зараховують робінзонади

«Американка» – перша жіноча робінзонада, опублікована в Англії 1767 р., менш ніж за півстоліття після «Робінзона Крузо». Оповідачка Анка Еліза Вінкфілд – напівіндіанка-напіванглійка, яка після кораблетрощі опиняється на безіменному острові й навертає островитян у християнство.

Роман французької письменниці Марґеріт Даубентон «Зілі в пустелі», 1787 р. є некласичною робінзонадою в тому сенсі, що на острів герої потрапляють утрьох: дві дівчини та коханець однієї з них, а сам Робінзон, старий бородань, уже мешкає там понад 20 років.

Ще одна з перших жіночих робінзонад, 1837 р., так і називається: «Робінзонка» і належить американці Люсі Форд, хоча заключна глава книги та індіанські легенди наприкінці написані або іншою рукою, або іншою людиною.

Кілька років тому всі ці тексти було перевидано. Нині морячок на світовому флоті досі менше 2%, але встигли вони дуже багато, що засвідчує справжній бум жіночої мариністики в останні десятиліття. Поки що надто складно виділити якихось чільних авторок, бо ні премії, ні рейтинги бестселерів, ні тематичні добірки на Goodreads не дають цілісної картини: це і щоденники юних натхненних яхтсвумен, які самотужки здійснили навколосвітні подорожі, і мемуари літніх, досвідчених морських вовчиць – капітанок флоту, яким свого часу довелося вигризати повагу колег-чоловіків, і нонфікшн дослідниць-океанологів, які про самі плавання пишуть принагідно, зосереджуючись на водоймі, і травелоги мандрівниць, і справжнє море прози художньої – пригодницької, історичної, любовної, підліткової, всякої.

Софія Яблонська на пароплаві,1936. Фото з сайту photo-lviv.in.ua

В Україні жінок, які здобули звання капітана, зараз стільки ж, скільки морів, – 2, і з літературою ситуація вже значно краща, ніж століття тому, коли Леся Українка, редагуючи нарис Ольги Кобилянської «Через море», мусила викреслити фразу про хвилі, «що гонять все вдаль, все по дев’ять разом», яку та написала, ніколи їх не бачивши та вдивляючись у подаровану пляшку морської води. Перший український жіночий мариністичний текст – новелка Чайки Дніпрової «Дівчина-чайка» (1892 р.). Другий – «Далекі обрії» (1939) Софії Яблонської – про її подорожі островами Тихого й Індійського океанів, написний французькою і днями перевиданий, як і «З країни рижу та опію» (1936 р.), де, правда, не про море, але закінчується цей травелог описом страти китайського пірата.

2017-2018 вийшло одразу дві українські книжки про офіціанток на круїзному лайнері, написані з двох протилежних перспектив: нонфікшн і фікшн. Підзаголовок подорожнього щоденника Ольги Мельник “Ship Life” говорить сам за себе: «Сім місяців добровільного рабства», а ось «Нижче» Кіри Малко це романтична історія про лесбійський любовний трикутник. Жанр трансформується, і це добре.