Привиди з минулого

Оксана Щур. Фото Івана Любиш-Кірдея

Безладний хор голосів у моїй голові гримає, щиро кажучи, коли маю забагато вільного часу; чи коли його катастрофічно мало: бо в режимі цейтноту все ущільнюється настільки, що в шпарини пролазить лише щось цілковито недоречне.

Я зараз про «привидів із минулого». Макраме, кулінарія, туризм як види прокрастинації значно легші, ніж пошуки друзів дитинства, випадкових знайомих та мертвих родичів. Відкриваєш отак перед світанком соціальні мережі й бачиш, хто ким виріс. Або оцифровані списки загиблих та архівні справи – і бачиш чуже життя. Чи рухаєшся далі й розумієш, хто кого зрадив і здав, і йдеться навіть не про реальні табори.

Коли ще Жадан разом із Малярчук, Поваляєвою, Карпою і Дерешем вважався частиною підліткового феномену в укрсучліті (ДКЖП(УЧ) + М, якщо хто пам’ятає), він написав про «привидів із минулого». Тоді, у пост-підлітковому віці, я зраділа, що не одна; і що хор у голові також має назву. Це було настільки переконливо, що тільки зараз спохопилася: я не одна, але – важливо! – не всі такі.

От, наприклад, Мирослав Лаюк у романі «Світ не створений» намагається працювати з кількома пластами історії. Логіка світоустрою хаотична, на неї неможливо вплинути, однак вона існує, а отже, все пов’язано невидимими ниточками в часі і просторі – такий висновок зрештою може зробити читач. Чи непокоїть автора чужа пам’ять, чи переслідують його ночами осоружні привиди зі стогонами дати їм голос в тексті, чи марудиться він сам власною місією щось відродити з попелу? Виглядає, що ні. Спиться Лаюкові солодко; характери та події є для нього матеріалом, з якого й вибудовується роман. Не кістки та кров – а гіпс і арматура. Можливо, тому композиція є найсильнішою складовою твору – чим «Світ…» вигідно вирізняється на фоні пересічної сучукрпрози. Тут немає сюжетних провисань, автор не висовується з суфлерської будки з промовою про духовність чи екскурсом у Вікіпедію, все системно і струнко. А далі у гру вступають повнокровні, жваво описані персонажі (переважно гуцули та роми, а також рись Агата) і більш схематичні (переважно панство різних епох та махновці). Привиди привидами, дехто тут справді їх нагадує, але, щиро кажучи, у цій вправі на кількасот сторінок справді бракує крові, родзинки, іскри. Душі тобто. Бо в цілості роман нагадує того глиняного чоловіка, який усім був наче людина, однак чогось бракувало. Проте є в ньому безперечна чеснота – після Коцюбинського в українській літературі ще ніхто не писав про карпатське село так, щоб зацікавити цілком собі стороннього спостерігача; Лаюку це вдалося.

Книжка Олега Коцарева «Люди в гніздах», так само, як і «Світ не створений», апелює до тенденцій сучасної центральноєвропейської прози. Але це не кілька сюжетних ліній, розкиданих по століттях, які перетинаються у свідомості ласого до скелетів у шафі головного героя. Письменник створює нібито документальний текст про кілька поколінь свого роду, балансуючи між родинними переказами та документальними свідченнями. Що із розказаного він домислив самотужки, а де усна історія очікувано сплелася із фантазією митця?.. Неуважний читач ризикує заплутатися в деталях, численних бабусях, предках, дітях і коханках, яких тут очевидно забагато як на роман, але цілком достатньо як на одну голову спадкоємця, котрого напхали деталями про побут, дивацтва і пригоди ніколи не бачених ним людей. І тепер треба ці всі історії кудись подіти. Можна викласти їх на папері – раптом ця приватна хроніка зацікавить ще когось, крім спадкоємців самого Олега Коцарева. Попри концептуальність, ба навіть новаторство як для укрсучліту, «Людей у гніздах» справді непросто опрацювати (хештеги тут є, вони стали би в пригоді, однак друковане видання зводить їхню функцію до суто декоративної). Стрижневим персонажем міг би стати сам автор, однак його образ надто плаский – він поступається усім цим «рудим тхорам», кровно рідним і любимим. І родичі використовують нагоду вийти із небуття. У фінальній сцені художня умовність нарешті перемагає усі попередні натяки на розмитість жанрів. Привиди з минулого буквально вриваються в оселю внука-правнука й безладним хором завершують роман. Там, під палітуркою, вони й залишаться.

 

Повернути голос минулому можна й у жанрі наукового дослідження. Праця Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому: Жінки у громадському житті України (1884–1939)» – це класика бібліотечки українських феміністичних студій. З часу першої публікації підросло нове покоління феміністок і зацікавлених гендерними студіями, і от нарешті нове видання, перероблене й доповнене, знову з’явилося у книгарнях країни, не лише зберігши актуальність, але й лишившись неперевершеним. Про що тут йдеться? Фокус дослідження наголошено подвійний: не лише про жіночу історію, а й про історію українців, це не лише студія феміністична чи про феміністок, а насамперед наукова праця про унікальну східноєвропейську модель громадської організації в умовах відсутності державності. На час роботи над книжкою історія жіночого руху України виявилася недостатньо задокументованою і майже не описаною. Марті Богачевській-Хомяк довелося також виробити власний кут зору на проблему – оскільки англоамериканські схеми інтерпретації тих чи інших явищ та рушійних сил не цілковито пасували до Східної Європи. Виявилося, що роль жіноцтва у часи, коли функції держави та уряду виконували громада та окремі лідери – непересічна; від початкової освіти й гігієни аж до боротьби за виборче право та рівне працевлаштування. Однак активістки не надто цікавилися теоретичною базою фемінізму: вони не вважали свою роботою вартою окремої ідеологічної платформи і також не мали окремих амбіцій, рівносильних чоловічим. Авторка пропонує називати таку діяльність «прагматичним фемінізмом». І вперше пише працю, яка охоплює період і постаті від Кобринської до Суровцевої, – але також, масштабніше, суспільні процеси й інтелектуальне життя від Галичини до «меж етнічної Росії». (Окремий наскрізний сюжет цієї книжки – взаємодія фемінізму й націоналізму). Англомовне видання називається «А все-таки, ми феміністки»; український варіант отримав назву «Білим по білому», оскільки та найкраще апелювала до якнайширшої читацької аудиторії 1990-х років. І так на мапі європейської історії постало явище, учасниці якого не мислили категоріями нерукотворних пам’ятників собі. Марта Богачевська-Хомяк наділила їх не лише голосом, а й власним простором.

Кожна історія захоплива, якщо уміти цікаво її розказати. Тільки б не забувати – якщо вже берешся за книжку – що потім за неї візьметься читач. А він не думатиме ні про авторове самовираження, ні про те, чому його полюбив видавець і похвалив критик. У нього, в читача, власні демони і власні питання без відповідей. До чого тут критик, до речі? Хто він тут – медіум, коментатор чи випадковий свідок того, що травми й бажання при зіткненні виявляються типовими, і тільки талант переплавляє буденність на мистецтво?