Апокриф про Моцарта, або Пригодницьке амплуа сучасної історичної романістики

Богдан Коломійчук. Моцарт із Лемберга. – Київ: ВСЛ, 2018

Жив собі, був собі Моцарт, великий композитор. Вольфанг Амадей. Настільки ж великий, наскільки змучений життям і шаленим попитом на його творчість. Жив у часи, коли європейська медицина бажала б бути значно ефективнішою, ніж вона була. Якось композитор захворів і помер. Не наглою смертю, але за не зовсім зрозумілих тогочасним австрійським медикам обставин. Тож про причини його відходу у кращі світи й досі складають легенди й перекази. А незрозуміла хвороба й неминуче згасання генія розбурхало фантазію не одного митця. Наслідком цього стала своєрідна художня канонізації генія, рук до якої доклали різні письменники.

Але якщо існує офіційне й умовно канонізоване житіє генія, то, за логікою жанру, має бути й апокриф, тобто житіє неканонічне, сповнене фантазій і домислів на будь-який смак. Тим паче, що у випадку родини Моцартів фантазії є де розгулятися: Вольфанг Амадей був одружений із такою собі Констанцією Вебер, і шлюбу їхньому передували неабиякі сімейні баталії. Наскільки Констанція любила чоловіка, достеменно невідомо, але народила шістьох (чи сімох) дітей. Лише двоє з них – Карл і Франц – вижили. Їм не залишили вибору: хлопці мусили торувати батькову музичну стежку. А ось що з того вийшло, описав Богдан Коломійчук.

Коломійчуків «Моцарт із Лемберга» – це не той Моцарт, який написав «Реквієм», а менший із двох синів – Франц Ксавер, який перебивався хлібом учителя музики. І робив це фактично в наших краях. Але про все по черзі.

Апокрифічний Моцарт: між історичною правдою і правдивою вигадкою

Власне, апокриф як жанр передбачає опис усього, що лишилося «поза каноном». Але якщо у випадку класичних «церковних апокрифів» ідеться про те, що робив Ісус Христос, допоки був маленький, або як велося дванадцяти апостолам, допоки були вони звичайними людьми, і жоден читач не висуває до біографічних подробиць претензій, то в ситуації із «апокрифізацією» історичних осіб на автора чекає чимало викликів.

Перший і найвагоміший – задокументовані факти, або ж брак вичерпних і деталізованих документів. У випадку із Францом Ксавером усе тяжіє до другого варіанту. І це, з одного боку, кидає густу тінь сумнівів на «історичність» роману Богдана Коломійчука. Але, з іншого, розв’язує авторові руки: він отримує унікальну можливість вписувати в біографію історичної особи події та факти, які могли б мати місце (але не мали), тим самим витворюючи міфи, або ж отой «апокрифічний» текст, споконвічним завданням якого було розповісти все, що лишила за лаштунками «офіційна біографія».

Про перебування Франца Ксавера на наших землях відомо не так уже й багато, хоча він прожив тут не одне десятиліття, користувався належною шаною як композитор, учитель музики, капельмейстер і керівник хорової спілки святої Цецилії. Він також любив – як і годиться більшості митців! – недосяжну жінку. Його муза, Жозефіна фон Кавалькабо, була заміжня, і саме її зусиллями всі архіви митця по його смерті передали до Зальцбурга.

Оповідаючи про «Моцарта із Лемберга», Богдан Коломійчук дуже тонко балансує між історичною правдою та історичною вигадкою. Остання – переважає. Але завдяки їй життя Моцарта-молодшого з переліку сухих фактів «народився – втратив батька – дав перший концерт – залишив Відень – закохався – оселився у Львові – помер» перетворюється на захопливу пригоду, в якій не бракує місця любовним драмам, містичним знайомствам і безглуздим дуелям.

Богдан Коломійчук не тільки занурює читача у вир історичних подій, а й намагається відтворити атмосферу епохи з її віденською світською неспішністю, величними львівськими церковними хорами, галицькими пишними балами й нестерпно довгими зимами у відірваних негодою від цивілізації поміщицьких маєтках.

Наприклад, читач опиняється у Відні, де посеред площі зяє величезна вирва – туди влучив французький снаряд. Це наслідки битви під Ваграмом на початку липня 1809 року, тоді австрійські війська під керівництвом ерц-герцога Карла програли, внаслідок чого Наполеон захопив Відень. Насправді цей історичний факт жодним чином не впливає на перебіг сюжету (хіба що французькі війська кпинять із Карла і Франца, коли ті прогулюються Віднем), але в такий спосіб автор творить переконливу ілюзію «історичної правди» всього, що відбувається з «Моцартом із Лемберга». Погодьтеся, явлення Моцарту-молодшому його батька в кав’ярні, напхом напханій справжніми наполеонівськими військами, які перемогли австрійську армію, набуває переконливого відтінку біографічного факту, хоча це чистої води містифікація.

«Франц із несподіваною легкістю піднявся із-за столу і рушив до інструмента. Ще мить – і він сторожко торкнувся клавіш… Пальці ожили так, як оживають спраглі мандрівці, щойно їм вдається припасти до жаданого струмка… Раптом хтось стримав його за пальці – і мелодія обірвалася. Точніше, лише притихла на мить, бо їх направили так, щоб звучання було точнішим… Франц перевів погляд убік, щоб побачити, хто його виправив, і зразу ж занімів. Жодного разу батько не з’являвся перед ним настільки близько, щоб він міг розгледіти кожну рису його обличчя…»

Це – не поодинокий приклад: «Моцарту із Лемберга» не бракує хитросплетінь, коли історична правда непомітно перетікає у вигадку, щоб потім знову повернутися до історичного фактажу, вимурувавши в уяві читача ілюзію історичної достовірності.

Утім, у прагненні заінтригувати читача автор час від часу заграється й переходить межу. Це викликає логічне бажання сказати «не вірю!» і визнати, що декотрим сюжетним ходам бракує психологізму, а персонажам – цілісності та правдоподібності.

Чому не завжди вдається видати бажане за дійсне: чого бракує «Моцарту із Лемберга»

Як і годиться історичному пригодницькому роману, на сторінках «Моцарта із Лемберга» живуть – закохуються, вагаються, роблять дурниці, наважуються на вчинки, – окрім історичних, персонажі вигадані. Кожен із них має свою долю, вдачу й відповідну логіку вчинків. Утім, не все, що вони роблять, логічно вписується в канву роману.

Значно яскравішим за Моцарта видається Адам Краєвський – учитель фехтування, затятий гульвіса та картяр. Саме на його долю випадають усі випробування, які, здавалося б, могли випасти на хвацького безжурного парубка на початку ХІХ століття: він отримує місце викладача в маєтку багатого вельможі, безбожно влазить у картярські борги, змушує сохнути по собі панську доньку, стріляється на дуелі з її нареченим, потайки вінчається і, зрештою, потрапляє в досить неприємну бандитську оборудку, де трохи не віддає Богові душу, але тут його рятує давній приятель Моцарт.

Адам Краєвский – життєлюбний, простакуватий і завжди готовий до пригод хлоп, котрий мав би вигідно, на контрасті, відтіняти мелодраматичного, відлюдькуватого, самозаглибленого Моцарта, але натомість він час від часу його затьмарює: життєві й любовні перипетії Адама почасти цікавіші за монотонні страждання Франца. «Франц, як і всі, з неприхованим задоволенням спостерігав за поєдинком. Він пишався Адамом, якому в такий вишуканий спосіб вдалося провчити Кавалькабо». Утім, марно буде шукати глибини чи психологізму у вчинках Краєвського: це один із тих персонажів, за барвистістю якого криється шаблонність. До того ж із майже ключової фігури в середині роману він незбагненним чином стає наприкінці другорядним героєм, життя і щастя (радше нещастя) якого описуються кількома скупими реченнями.

Так само дещо романтично шаблонною є історія кохання Франца й Жозефіни. Хоча в основі цієї любові лежать історичні факти, а сцена спроби втечі Моцарта-молодшого з полону чар пані фон Кавалькабо не позбавлена екзальтованої драматичності, бурхливість їхніх взаємних страждань не зовсім зрозуміла сторонньому глядачеві. Безумне кохання в романі є, але психологічного підґрунтя воно не має. Хоча, з іншого боку, безтямні поневіряння, лихоманка й безутішний сердечний біль – певно, саме так на початку ХІХ століття і любили. Особливо коли йдеться про почуття між тонкошкірим митцем і заміжньою вельможною пані. Та й розгортатися такі любовні драми мусили на тлі страшенної негоди. То ж автор, швидше, віддає данину романтичному стилю, ніж психології почуттів.

«Було вже за північ, коли він важко опустився на крісло перед письмовим столом. Знадвору почулося гуркотіння грому, і він смикнувся усім тілом, ніби хтось завдав йому фізичного болю. Втім, здавалося, саме негода підштовхнула його до дії. Тремтячою рукою він вхопив чистий аркуш, а потім вмочив перо у чорнило…»

Окрім Краєвського і Жозефіни, ще щонайменше двоє персонажів можуть викликати в читача безліч запитань. По-перше, це загадковий пан Альтман, із яким Моцарт спочатку укладає угоду, а тоді пориває стосунки. Загадковість Альтмана межує з містичністю: він звідкілясь знає, що Моцарт до нього прийде, він пропонує музиканту мистецьку славу (нібито не вимагаючи нічого натомість), але коли останній розриває з ним угоду, то виявляється, що про Альтмана ніхто ніколи не чув, а життя Моцарта послідовно сходить нанівець. Припущення, що Альтман – нечистий, а Франц продав йому душу, цілком логічні. Але ж ми маємо справу з молодшим сином великого Моцарта, а не містичним Фаустом, тож читачеві лишається тільки здогадуватися, що тут до чого і яку саме частину сюжету тягне на своїх плечах загадковий Альтман.

Так само не зовсім зрозуміла роль, яку випало зіграти Каролін. Красуня, багата наречена й до безтями закохана в Моцарта-молодшого дівчина (за сумісництвом небога князя Естергазі) поводиться досить неадекватно: дощової погоди, майже серед ночі вдирається в оселю свого кумира. Звісно, Франц із цнотливим обуренням виставляє її за двері. Але ж ми пам’ятаємо, що події розгортається в першій половині ХІХ століття, тож такий вчинок шляхетної панянки на виданні позбавлений будь-якої логіки. Власне, як і бурхлива ніч Жозефіни та Франца, яким навіть у фізичних любощах не позичати патетики.

«На ранок ваш жар охолоне… але зараз нехай розпікає нас обох. Можливо, ці опіки нагадають вам про мене тоді, коли ви повернетеся до неї. До своє недосяжної мрії…»

Ще є дивовижна історія із Франсуа Галлем і полюванням на черепи геніїв. Як мертвих, так і живих. Моцарт-молодший автоматично потрапляє в категорію останніх, тоді як його батько належить до категорії перших. У цьому є дещо фантасмагоричне, хоча як саме впливає ця сюжетна лінія на динаміку всього сюжету, не зовсім зрозуміло.

Читати чи не читати: чи можна так ставити питання?

Ні, не можна. Бо відповідь однозначна: читати й читати обов’язково. «Моцарт із Лемберга» – роман легкий і ненав’язливий. Не потребуватиме від читача надзусиль і не вимагатиме глибоких рефлексій. Можливо, мелодраматичні описи не викличуть серйозних емоцій, тим часом подеколи не до кінця продумані сюжетні кульбіти викличуть чимало запитань

Але «Моцарт із Лемберга» Богдана Коломійчука – та історично-пригодницька сучасна українська література, якої нам так бракує, щоб знати більше й краще про минуле. Масова література в хорошому сенсі цього слова. Коли про імена геніїв та їхні справи ми дізнаємося не з енциклопедій чи наукових розвідок, а з романів, у яких переплелися історія, містика й романтична любов. Направду, Франс Ксавер Моцарт прожив «у Галіції» не одне десятиліття. Але як багато сучасників (окрім спеціалістів) про це пам’ятають? Як багато українців з наскоку дадуть відповідь на запитання, скільки синів було в Амадея Моцарта, як їх звали і який із них жив свого часу у Львові?

«Моцарт із Лемберга» – це не просто мистецько-літертурний лікнеп для широкого загалу. Це чергове нагадування, що історичні події вершилися, а визначні люди жили не десь далеко, за сімома морями, а ось, поруч із нами. І що нам не бракує історичних сюжетів та імен, про які можна й треба розповідати.

Аліна Акуленко

Аліна Акуленко — журналістка, медіатренерка, авторка книжки про ідеї, що змінюють не лише вас: «Побачити свої зірки в калюжі».