Реставратор утраченого часу: 80-річний ювілей Анатолія Макарова

Анатолію Макарову (1939–2015), авторитетному літературному критикові й мистецтвознавцю, блискучому досліднику київської старовини, 28 січня ц.р. виповнилося б 80 років

Анатолій Макаров. Фото Володимира Панченка

Анатолій Макаров був одним із найяскравіших ерудитів, яких мені пощастило знати. Розмовляючи з ним (то в його робочому кабінеті у видавництві «Радянський письменник», де він тривалий час працював, то в бібліотеці ім.В.Вернадського, то просто по телефону), я щоразу потрапляв в атмосферу вільних інтелектуальних подорожей великою Країною Культури. У ній Анатолій Миколайович почувався як повноправний громадянин, оскільки багато знав, умів цінувати талант і красу, чудово бачив зв׳язки між різними, часом віддаленими, явищами. Він був класичним книжником («тугим бібліофагом», кажучи словами Миколи Зерова), гурманом, якому подобається залишатися наодинці з вишуканим художнім словом, картиною, архітектурним витвором, старовинним фоліантом, якимось несподіваним фольклорним дивом. Кому як, а мені Анатолій Макаров уявляється поруч із призабутим тепер у нас культурологом 1880–1900-х рр. Василем Горленком, із київськими «неокласиками» 1920-х — і так аж до Валерія Шевчука й Сергія Білоконя включно…

Родом Макаров із Далекого Сходу, а ось вищу освіту він, син військового, здобував у Києві. В архіві Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України можна погортати його 100-сторінкову дипломну роботу про поезію Ніколая Заболоцького, захищену в Київському університеті ім.Т.Шевченка 1962 року. Так, Анатолій Макаров філолог-русист. Проте одразу після отримання диплому йому довелося «перекваліфіковуватися» на україніста. Втім, слово «перекваліфіковуватися» не зовсім точне, адже автор дипломної про Заболоцького вже давно був своєю людиною і в середовищі українських шістдесятників. Варто перечитати прецікаві спогади Ірини Жиленко «Homo feriens», щоб у цьому пересвідчитися.

Просто зі студентської лави Макаров пішов працювати в редакцію популярної тоді «Літературної України», згодом — до видавництва «Радянський письменник», де я й застав його 1987 року в статусі одного з редакторів. Тоді саме готувалася до видання моя літературно-критична книжка про молоду українську прозу, і Анатолій Миколайович її редагував. Був він активним літературним критиком, автором книжок «Розмаїття тенденцій» (1969), «Барви слова» (1970, у співавторстві) та «Світ образу» (1977). Його статті часто з׳являлися в періодичних виданнях, тож, пригадую, мова про них заходила і на заняттях в часи мого навчання в Одеському державному університеті ім.І.Мечникова. Професор Григорій Вязовський одного разу (а було це в 1974 р.) пояснював нам, хто такий критик-естет, — і згадав при цьому саме Макарова. Згадав цілком прихильно — як автора, який уміє аналізувати твір «у єдності змісту й форми». З цього випливало, що Макарову-критику чужими є надмірний соціологізм і самодостатня публіцистичність.

Щойно, вже ось тепер, перечитавши збірку «Розмаїття тенденцій», я отримав чимало втіхи: так проникливо, зі знанням справи пише в ній Анатолій Макаров про поезію Миколи Бажана, Василя Мисика, Івана Драча, Василя Симоненка, Василя Голобородька… Без його спостережень, думаю, тепер не обійдеться історик української літератури 1960-х років, особливо той, який писатиме про Драча. Макаров був критиком — речником свого покоління, проте його любов до зухвалої, схильної до експериментів молодої поезії була суворою. Про це, зокрема, свідчила стаття про збірку Івана Драча «Балади буднів» (1967): в ній сказано чимало гострих слів про те нове, що з׳явилося у творчості цього поета після виходу його резонансного «Соняшника» (1962).

Іронія взагалі була йому притаманна – тонка, часом вельми дошкульна.

Він охоче підтримував складну поезію, себто ту, що орієнтувалася на відтворення суперечливості внутрішнього світу людини й на неординарну образну мову.

А ще помітно, що Макаров не бажав бути критиком-«імпресіоністом», який у своїх судженнях спирається виключно на суб׳єктивні враження. Він шукав наукових критеріїв оцінювання поезії, охоче заходив у царину філософських і психологічних студій. У заключній частині книжки критик раптом заговорив про роль підсвідомості у процесі образотворення. І то був симптоматичний момент: Макарова вразив напівтабуйований тоді трактат Івана Франка «Із секретів поетичної творчості», — і він захопився можливостями рецептивної поетики, що відкривала нові можливості для пізнання поезії. Захоплення не було скороминущим: у 1990 р., розвиваючи Франкові ідеї, Анатолій Макаров представив читачам книжку «П׳ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво», в якій уміщено його «нариси з психології творчості». По суті, то була не так оперативна літературна критика, як справжнє наукове дослідження. Значна його частина присвячена питанню про роль сновидінь у творчій психології Тараса Шевченка й Лесі Українки. А в заключному розділі йшлося вже про «загадковий живопис Рене Магріта», себто про мистецький сюрреалізм!

І в таких, здавалося б, карколомних переходах не було якоїсь авторської сваволі: Анатолія Макарова, озброєного сучасними працями психологів, вела думка про «позалогічну мудрість мистецтва», про неабиякі можливості підсвідомості, сонної фантазії у процесі творчості, — поета чи художника, не має значення.

Ось цими своїми евристичними несподіванками і цікавий Макаров. Прочитавши його збірку «Розмаїття тенденцій», Василь Стус недарма ж відреагував досить емоційно: книжки критиків бувають цікавішими за збірки поетів, що про них ці критики пишуть.

Бувають, хоч і рідко.

У дослідженні «Світ образу» А.Макаров є розділи про живопис Катерини Білокур і Марії Примаченко. І знову все було несподівано: Марія Примаченко постала тут як співавторка Михайла Стельмаха; автора цікавила спорідненість образів візуальних і словесних…

А на рубежі 1980–1990-х рр. Макаров полишив літературну критику і зайнявся «старовиною». У 1994 р. з׳явилася його фундаментальна праця «Світло українського бароко» — натхненне слово дослідника про добу бароко в його українській версії. Для того, щоб інтерпретувати складну «душу» цього явища, Анатолієві Миколайовичу знадобилося глибоке знання літератури, живопису, архітектури, естетики, філософії, історії… Про бароко він написав із любов׳ю, полемічною пристрастю й неабияким стилістичним блиском — може, саме через те його «Світло…» користується такою популярністю у загалом примхливого студентського люду?

 

Перед читачем книги А.Макарова українська культура ХVІІ–ХVІІІ століть постає з усією своєю «невідчепною меланхолійністю» і своїм «трагічно забарвленим світовідчуттям». Спричинені вони були страхом перед непізнаваною реальністю і усвідомленням суперечливості самої людини, химерним поєднанням у ній божественного й диявольського начал, що перебувають у вічній боротьбі.

Це — одна з ключових тез у монографії «Світло українського бароко», — книги, що «повертала» нам, здавалося б, утрачений, замаскований час. Час, який насправді виявився яскравим і захопливим.

Я взагалі назвав би Анатолія Макарова реставратором утраченого часу. Надто ж після того, як він видав серію книг про київську старовину.

Пригадую Анатолія Миколайовича в інтер׳єрі читального залу бібліотеки ім.В.Вернадського, де він любив гортати раритетні видання. Особливо хвалив газету «Киевские епархиальные ведомости»: ось де, казав, захопливе читання; навіть некрологи вміли тоді писали по-людськи, цікаво, так, що вимальовувалися історія людини, її характер… А ще показав мені маленький цифровий фотоапаратик: ось, мовляв, мій помічник.

Той фотоапаратик справді дуже допоміг Макарову в його роботі над києвознавчими працями. Спочатку то були «Малая энциклопедия киевской старины» (2002) і «Киевская старина в лицах. ХІХ век» (2005), а потім… потім він устиг підготувати до видання цілий семитомник, що тепер виходить під загальною назвою «Мир киевской старины». У ньому Макаров змагається із забуттям — і перемагає. У його розповідях оживає Київ, якого давно немає, — але ж той Київ був, був! Оживають люди, звичаї, колорит повсякдення, тисячі подробиць життя-буття, культури…

Звісно, це подвижництво. Комусь воно може видатися дивацтвом, проте ми ж знаємо, яким нудним був би світ, якби в ньому не було Дон-Кіхотів…

І ось раптом — архівний документ, який відкриває нову рисочку в образі цього «схимника», здавалося б, цілком зануреного в читання книг і в легенди старовини. У лютому 1981 р. Анатолій Макаров, виявляється, звертався з листом до Бориса Олійника (який тоді очолював партком Спілки письменників), аби допомогти поету Миколі Воробйову вийти із зони вимушеного творчого мовчання (неможливості друкуватися). «Його, вже добре відомого не лише в літературних колах поета, — писав А.Макаров, — не друкують ДЕСЯТЬ років. Ряд несправедливостей, що їх зазнали в минулому десятилітті деякі талановиті літератори, вже виправлено керівництвом СПУ. Але щодо М.Воробйова цього не скажеш.

Улітку поет подав до «Літературної України» добірку поезії, сподіваючись відновити свої контакти з друкованими органами СПУ. Та цього, на жаль, не сталося. Редакція не відхилила його твори, виявила належну увагу до автора, проте сама можливість надрукування залишається досі проблематичною. /…/ Його /М.Воробйова. — В.П./ слово близьке читачеві своїми глибокими народними коренями. Його поезії позначено оптимістичним світоглядом, непідробною добротою, душевністю, вірою у можливості творчого спілкування митця з широкими масами читачів. Його професійний рівень досі також не викликав ні в кого жодних сумнівів.

Уже з цього видно, що навколо М.Воробйова склалася ситуація, що нагадує те, що відбувалося свого часу з Ксенією Некрасовою, «тиху» й добру поезію якої визнали лише після її смерті. Чи не ризикуємо ми сьогодні повторити ту саму помилку?! Відштовхуючи талановитого лірика, ми збіднюємо нашу літературу. Кому це потрібно?»

А «потрібно» все це було КДБ, «під ковпаком» якого перебував Микола Воробйов. У 1967 р. його звинуватили в «ідеологічній диверсії» — спробі несанкціонованої публікації своїх творів на Заході; у 1968 р. відрахували з університету, ну а далі почалося те, що взагалі було характерним для радянського «царства несвободи». Витіснення з творчого життя; переслідування; шантаж…

Через багато років (у 2005-му) Микола Воробйов стане лауреатом Шевченківської премії — але я ж зараз пригадую похмурий рік 1981-й. Не знаю, як реагував на листа Макарова Борис Олійник: нова поетична збірка Воробйова («Пригадай на дорогу мені») змогла побачити світ аж у 1985-му, коли почалася горбачовська «перестройка»…

Таке ось «схимництво» від Анатолія Макарова. У книзі «Світло українського бароко» є такі слова: «Морально хворі епохи створюють собі просто-таки фантастичні образи “ідеологічних” ворогів, у яких персоніфікується почуття власної неповноцінності». Читається це наче коментар до історії з Воробйовим, чи не так? Тільки ж Макаров прекрасно розумів, що подібні історії повторювалися в різні часи безліч разів, і ще не раз повторюватимуться там, де зникає свобода. Сам він був внутрішньо вільною людиною, і в цьому йому багато хто допомагав — і Лазар Баранович, і Сковорода, і Аристотель, і Камю, і Ліна Костенко, і Вольтер, і Василь Симоненко… Усі, з ким він «спілкувався», реставруючи утрачений час.

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.