«ЛітАкцент року — 2018»: відгуки журі. Номінація «Проза»

5 лютого о 18:30 у книгарні «Є» відбудеться церемонія нагородження переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2018». Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Проза» на книжки, що ввійшли до короткого списку.

Журі номінації «Проза»:

  • Ростислав Семків
  • Ярослава Стріха
  • Тетяна Трофименко

Книги, що увійшли в короткий список:

  • Андрухович Юрій. Коханці Юстиції (Meridian Czernowitz)
  • Коцарев Олег. Люди в гніздах (Комора)
  • Лаюк Мирослав. Світ не створений (ВСЛ)
  • Тараторіна Світлана. Лазарус (КМ-Букс)
  • Белей Лесь. План порятунку України (Люта справа)

Ростислав Семків:

Я завжди тішуся січню, бо на мене чекає читання 5-6 найкращих текстів актуальної української літератури, які увійшли до короткого списку ЛітАкценту. Часто поза цим списком і читати серед оригінального письменства в році більше нічого. Утім, як і цьогоріч, більшість номінантів уже прочитані, а ті, що зосталися для читання, лише добудовують картину літературного року. Так ось, у прозі в нас був невдалий рік. Зараз наша проза — це цілковита й безпросвітна проза.

Тим більш образливо, бо до п’ятірки найсильніших увійшли не просто цікаві люди, а точно непересічні письменники із цілком виробленим стилем і власною та вдалою літературною передісторією. Просто цей рік їм не вдався. Просто ці тексти мало захоплюють. Ризикну припустити, що читацьке життя в них буде коротке.

Далі треба пояснити очевидне й уже давно сказане: читач мав би мати серйозні причини брати до рук той чи інший текст, а потім — не полишати його. Для цього сюжет повинен не відпускати, а стиль написаного — не заважати. Ну й, нарешті, після прочитання ми не повинні шкодувати, що згаяли на нього свій час. Добрий текст не залишає по собі огірчення, характерного для перебування в соцмережах. Добрий текст — це коли ми не питаємо себе, що я тут роблю от уже дві години?

Ситуація учасника журі в цьому випадку вкрай екзистенційно напружена: у нас немає шансів кинути читати текст, який нас дратує. Ми заручники тексту і, підозрюю, що часто зловмисної, волі автора. Тому вважайте цю преамбулу поясненням і вибаченням водночас — мій псутий Борхесами смак не знайшов у цьогорічній прозі багато літератури. У мене залишилася тільки віра — щира віра в людей і, зокрема, в тих, які цьогоріч у п’ятірці найакцентованіших.

Андрухович Юрій. Коханці Юстиції (Meridian Czernowitz)

Ростислав Семків:

Прекрасна книга, якщо ми не знаємо, хто такий Андрухович, і дивна книга, якщо знаємо. Дивна в сенсі, що викликає спантеличене гм. Навіть емоційно-саксонське so f…ing what? Океей, ми маємо ці кілька майстерно виписаних історій про львівських і довколальвівських убивць, які всі погано закінчили. Набір любовно укладених, містифікованих чи напівмістифікованих біографій більш чи менш ефектних душогубців. Жодних вражень — тільки спецефекти. Наче пішов на дорогий голлівудський фільм, приправлений інтертекстуальністю (так, тепер і в них це трапляється все частіше). Книжка для фан-клубу, який і так ловитиме кожне слово свого автора. Та частина мене, яка віддавна у фан-клубі Юрія Андруховича, скандує від захвату: Це! Знову! Справжній! Андрухович! Інша частина похмуро мовчить, бо після прочитання нічого не залишається — якісь уламки образів і діалогів. Ні, я розумію, що надворі й далі постмодернізм, але не полишає враження, що автор від початку рішуче нічого не хотів сказати. І не сказав.

Напевне, тут проблема суто жанрова: містифікувати біографії — це грішити проти природи подібних історій. Якби ж то від початку була упевненість, що автор переповідає нам цікаві епізоди з життя того чи іншого зловмисника й саме так все і було, — хіба що деталі додумано й інтер’єри прикрашено. О, ми мали б тоді сатисфакцію — ми б дізналися більше про всіх них, а як бонус вловили б особисте ставлення автора до його героїв. Ну, приблизно так, як ми читали свого часу «Лексикон інтимних міст»: ось місто, в якому реально побував і яке відчув Андрухович, тепер ми маємо його образ в оригінальному насвітленні й пам’ятатимемо прочитане, коли самі поїдемо в перший-ліпший Берлін. Усе чесно. Але в «Коханцях…» зразу стає зрозуміло, що відсоток містифікації не просто значний — він колосальний! Цілком можливо, що нічого подібного ніколи не траплялося. Оце досадно. Оце заважає отримати від книжки хороший післясмак.

Утім, я знаю, що порятує «Коханців…». Треба вихопити з книжки кілька оповідань (байдуже яких – окремо вони всі прекрасні) і негайно включити до шкільної програми: захоплені кримінальною романтикою учні, ковтнуть їх і, рівночасно, засвоять чудові уроки доброго, навіть вишуканого (як то завжди в Андруховича) стилю. Ну, й іще раз переконаються, що злочини будуть покарані, а Юстиція — пані серйозна й звикла домінувати.

Ярослава Стріха:

Хто ж із читачів не любить зазирати через плече автора й підглядати за творчою майстернею? Юрій Андрухович ласкавий до цієї категорії невгамовних допитливців і раз у раз пише книжки, власне, про писання книжок. Не порушують цієї традиції й «Коханці Юстиції» — збірка із восьми оповідань, пов’язаних мотивом гріха і кари, а ще одним наскрізним образом. Скажімо, вже в першому оповіданні збірки читач знову зустрінеться із героєм, знайомим із вірша «Самійло Немирич, авантурник, посаджений за гвалт у вежу, самому собі» із «Екзотичних птахів і рослин» (1997). Цього разу Немирича споряджено трошки іншим сюжетом та історичним контекстом, який демонструє, як саме автор працював із матеріалом (можна поставити під сумнів, чи виправдана присутність у тексті довгого переказу “Prawem i lewem” Владислава Лозинського, доволі затягнутого, якщо ви читаєте художню літературу не заради довгих відступів із застарілої історіографії). Останнє ж оповідання, «Презентація трупа», нагадує «Таємницю» дотепними баєчками про перетини крипто-автобіографій і літературної творчості, перетіканням дитячого жаского фольклору й непевних спогадів у красне письменство. Загалом, «Коханці Юстиції» напевно стануть справжнім подарунком для тих, хто цікавиться творчою кухнею чи, скажімо, пише про Андруховича дипломну роботу, хоча, попри коронні авторські стилізації й невимовно прекрасні барокові переліки, це — не найбільш вдалий твір, аби починати знайомство з Андруховичем.

Тетяна Трофименко:

Українські критики тролять українських письменників за те, що вони не пишуть класичних романів, українські письменники тролять українських критиків за те, що ті марять класичним романом у ХХІ столітті… Це забезпечує українському літпроцесу особливу жвавість у ритмі злягання плазуна з земноводним, так що вже з цього погляду поява «паранормального роману» патріарха сучукрліту є недаремною. Якщо ж не згадувати вкотре, що «Коханці Юстиції» — це взагалі не роман, а збірка оповідань, та ще цілу низку «пожвавлюючих» аспектів (що простому народу таке читати важко, а складний народ значну частину текстів із цієї книжки вже читав, що художні прийоми автора лишалися незмінними протягом усіх 27 років, доки він ці тексти писав, а також що сам автор ненавидить східняків), лишиться визнати очевидний факт: нічого кращого протягом 2018 року в сучасній українській літературі написано не було. Просто тому, що «Коханці Юстиції» — це література, а більша частина сучукрліту — ні.

Олег Коцарев. Люди в гніздах (ВСЛ)

Ростислав Семків:

Давайте, спершу, офіційне речення: родинна сага Олега Коцарева, коштом своєї фрагментарності та колажності, безперечно, є новою й цілком оригінальною варіацією жанру на наших теренах. У кожного є багато цікавих родинних історій, які переказують з покоління в покоління з більшим чи меншим оповідацьким хистом. У Коцарева це виходить просто фантастично цікаво — яскраві постаті, тепер безсмертні, дякуючи йому, ближчі та дальші родичі, що житимуть далі на сторінках його книжки. Чудово!

Але такого скальда, який метається зі сторіччя до сторіччя, перестрибує від одного персонажа до іншого, не розгортаючи більшість історій далі невеликого епізоду, з бенкету, напевне б, викинули. Співай, як уже співаєш, — сказали б йому, — а не дражни нас своєю поетичною непостійністю. Словом, саги так не співають. Проблема знову жанрова: кожен окремий уривок класний, насичений до пучок пальців відчутними деталями — це живе письмо, воно дихає. Але разом це читати неможливо. Прекрасна слабочитабельна книжка! Можливо, в експериментах із формою треба знати міру? Навіть якщо ти серцем авангардист. Навіть якщо ти поет.

Особисто я б із великим роздратуванням сказав би щось прикре нахабному критику, якби він бовкнув подібне про написану мною добірку моїх сімейних історій. Не ваша собача справа, критики, чи гарно мої родичі виглядають на давніх фото. Вони всі мені дорогі. Але у тому ж і справа, що тепло своїх і чиїхось спогадів Коцарев передає читачу майстерно. Просто він витягує альбом, коментує одну-дві світлини, тоді відкриває інший, далі тягне третій, потім повертається до першого… Перегляд сімейних фото з коментарем, як знаємо, і так виснажлива процедура, а тут ще й ця гора альбомів! Читати «Люди в гніздах» варто хіба потроху — щосуботи по історії. Тоді сила цього тексту відчутна. Адже Коцарев бачить світ дуже поетично — навіть якщо цей світ далекий, а історія не така вже й весела: «Теплої німецької зими в радянській зоні окупації сніг лягав на землю тонесеньким делікатним килимком – ніби творог, що потроху створюється в каструлі, яка плаває у киплячій воді…».

Ярослава Стріха:

Починається ця родинна сага (чи то пак, деконструкція даного жанру) з того, що головний герой розбирає старий годинник-родинну реліквію. Незгірша, зрештою, метафора для спроб укласти родинну історію, розібрати нашарування часів і байок, зрозуміти, як вони працюють, привласнивши плин часу і ставши співтворцем цієї великої оповіді. Що важливо — при спробі знову зібрати докупи цей конструкт (годинник чи родинну історію) якісь деталі завжди виявляються «зайвими».

У центрі оповіді, власне, перебувають саме ті деталі з родинної саги, які не вмістилися у стрункий наратив, опинилися на узбіччі історії й тому навіки оповиті імлою непевності: врешті, спільнота пам’ятає лише те, що їй потрібно пам’ятати в кожен окремо взятий момент, а що вимоги моменту плинні, певні сюжети обростають цілим віялом версій — на всі випадки життя й різні потреби дня. (Одного персонажа, скажімо, розстріляли німці за розкрадання майна. Або ні: розстріляли за допомогу радянським партизанам. Або ні: йому вдалося виїхати на захід. І так далі, і таке інше).

Щоправда, не всі персонажі виписані настільки об’ємно, щоб читач не губився у множині постатей, які дробляться дедалі більше під тиском ненадійной пам’яті. Постать же оповідача, який зводить уривчасті й суперечливі версії в певну оповідь, не є настільки центральною, щоб компенсувати плутанину – а шкода, адже в «Людях у гніздах» про те і йдеться, що постать того, хто пам’ятає, не менш важлива, ніж герої подій, про які пам’ятають.

Тетяна Трофименко:

Від Олега Коцарева, знаного формаліста й абсурдиста, звісно, не варто було чекати несподіванок. І у своїх віршах, і в збірці короткої прози «Неймовірна історія правління Хлорофітума першого» він твердо тримається одного: реальність має бути очуднено, системність — зруйновано, а читача — епатовано! Тим же шляхом Коцарев іде й у новому тексті, використовуючи при цьому нібито реальні реальні факти з життя своїх предків та їхні ж фотографії, оформлені в оригінальні колажі. Проте одного несподіваного ефекту автор усе таки досягає: «Людей у гніздах» читати дуже, дуже нудно, навіть утомливо. Оскільки від початку відомо, що твір — спроба деконструкції жанру родинної саги, ставлення до всього описуваного формується відповідне: справжні родинні історії в поєднанні з абсурдистськими вигадками починають сприйматися як побрехеньки, ну а побрехеньки як побрехеньки. Для любителів формалістичних експериментів, напевно, цілком ок, але загалом складно знайти відповідь на питання, для чого Коцарев вивалив на всі ці історії про своїх дідусів і бабусь, притрусивши несмішними жартами й неоковирними тропами. Можливо, просто зберігати було ніде?..

Лаюк Мирослав. Світ не створений (ВСЛ)

Ростислав Семків:

Ще один стрибун у часі, Мирослав Лаюк, спонукає нас глобально замислитися про стан свідомості сучасних молодих авторів. Думаю, вона стає схожою на багатовекторний чат, в якому доводиться одразу спілкуватися з кількома співрозмовниками, кожному оповідаючи іншу історію. Зв’язок між ними вельми умовний, і поєднує їх лише сусідство на екрані ноутбука, але й цікавість кожної з історій породжує певні сумніви. І взагалі, чи є тут історії?

Є маса цікавих замальовок, окремі дуже влучно схоплені епізоди з сучасного життя (2016 рік), гарно виписана гуцульська старовина (1839 рік), але все це якесь не обов’язкове, пошматоване — роман-калейдоскоп, який автор, здається, міг би писати далі й далі, не спиняючись.

Дещо більша проблема зі сторічною давниною (1918 рік). Щось ці персонажі лаються як наче живуть зараз, думають сучасно і діють в інтер’єрах (та екстер’єрах), які вперто не асоціюються з початком минулого сторіччя. До речі, тоді точно їли гречаний суп? Цигарки Lucky Strike з’являються зі значно більшою вірогідністю, звісно ж, але з ними з’являється й нюанс — уся ця непричесаність вельми руйнує відчуття занурення в історію. Давайте, я знову це скажу: проблема у нас таки жанрова — неможливо отак запросто сісти та написати про давніші часи, навіть якщо ти загалом маєш уявлення про тодішні реалії. Клуби мають бути атмосферні — історичне письмо теж. Таке відчуття занурення для подібної прози критично важливе. У гуцульських епізодах воно є, а в ближчих до нас — от парадокс — немає.

Натомість шкірою відчутні напористість і письменницький азарт автора. Це такий собі роман-потік, який несе за собою і дрібну гальку принагідних деталей, алюзій, натяків, і крупні валуни цілих шматків життя. Стає абсолютно зрозуміло, що потенціал у Лаюка не просто значний — гігантський. Що живить його енергію — невідомо, але вона фонтанує крізь сторінки і саме оце викликає захват. Ми точно маємо сильного автора: доброго оповідача, який може ефектно розповісти про що завгодно (просто поки не про те розповідає), умілого спостерігача життя (то й що, що діалоги багато де безжально пласкі), а ще — письменника з відчутною, навіть безкомпромісною етичною позицією, тобто палким бажанням зрозуміти суть добра та виказати ницість зла. Останнє важить багато. А ще це інтелектуальний автор. Лаюк вплітає у текст масу цікавих літературно-філософсько-культурологічних фішечок, за які читач буде йому вдячний. Від такого автора неминуче чекаєш значного і знакового твору. А що «Світ не створений»? Ну, є собі роман. Справжній світ Лаюку ще належить створити.

Ярослава Стріха:

Головна героїня «Світу» — молода українська художниця, що живе у Парижі – отримує таємничі рукописи, які проливають нове світло на її родинну історію, й рушає на історичну батьківщину. Почасти — аби розібратися в містичній історії, що потрапила їй до рук, а почасти – зібрати матеріальні артефакти, із яких зробить інсталяцію й перформанс, нарешті привласнюючи минуле, від якого почувалася відірваною.

Отже, у цьогорічному шортлісті прозової номінації зустрілося одразу два тексти про реконструкцію родинного минулого і спроби переповісти його по-своєму. Підходи різні: якщо у «Людях у гніздах» Коцарева минуле апріорі невизначене й задане теперішнім, то у «Світі не створеному» Лаюка воно визначене заздалегідь, герой-мандрівник у часі стрибає з покоління до покоління, з однієї поворотної точки української історії до іншої, але всюди його зустрічає кілька повторюваних образів — раз у раз культура тріщить під тиском варварства (повторюваний мотив викраденого роялю), раз у раз згадуються чи з’являються зони як простір витіснення небажаного минулого чи теперішнього (як не санаторійна зона, то Чорнобильська). І найпостійніше у цьому нескінченному триванні — очікування кінця, від апокаліптичних очікувань ХІХ століття, забарвлених народною релігійністю, до занепаду об’єктів радянської промисловості за доби незалежності.

Різні часові лінії існують за правилами трошки різних жанрах (і обігрують алюзії до різних текстів), що урізноманітнює читацький досвід, хоча змішування жанрових правил подекуди не конче вдалі (від магічного реалізму ніхто не чекає психологізму, натомість той самий рівень зображення внутрішнього життя героїв виглядає дещо штучним у позірно реалістичній лінії про сучасність).

Тетяна Трофименко:

У романі «Світ нестворений» Мирослава Лаюка, як і в його першій прозовій книжці «Баборня», усього багато: і сучасність, і минуле, і містика, і реалізм, і мандрівки в часі, і змії в банках, і спроба піднесеного стилю, і прямолінійної іронії. Купи це все знову ж таки тримається погано, але стильових провалів стало значно менше. Квола спроба хоч якось організувати сюжет пов’язана з однією з героїнь, художницею Інною, яка намагається дізнатися більше про свою матір і зробити на матеріалі знахідок виставку. Утім, прийом не спрацьовує: автора так шарпає століттями й географією, що читача захитує, тому розібратися, хто кому махновець і до чого тут рись (дивно, до речі, що не вона є оповідачкою, це значно розширило б коло нараторів сучукрліту, яке торік збагатилося пуделем!) так само важко, як і під час читання родинної історії дому Коцаревих. Окремі замальовки з життя персонажів на тлі старого Києва, гуляйпільських степів чи карпатських ландшафтів можна визнати добрими й настроєвими, але загалом цей світ не створений, як і попереджає назва.

Тараторіна Світлана. Лазарус (КМ-Букс)

Ростислав Семків:

Тим часом Світлана Тараторіна, як те й притаманно добрим авторам фентезі, свій світ створює опукло й цілісно. У її романі перед нами Київ 1913 року, але це Київ незвичний — магічний, таємничий і небезпечний. Місто розташоване в губерніях нечисті, які сукупно називають Межею й де поруч зі звичайними людьми мешкають людиноподібні багато хто. Якщо чесно, я ніде з не читав такого переконливого опису, як насправді виглядають водяники, упирі, перелесники чи відьми, у яких, виявляється, руде пасмо щетини уздовж хребта аж до хвостика. Тобто це дуже яскравий і цікавий світ, де зустріти, скажімо, першого-ліпшого доктора Гальванеску — це взагалі без проблем. На мікрорівнях (епізоди, діалоги, деталі) претензій до авторки немає і бути не може.

Макрорівні не працюють. Усі.

Що це ми маємо? Зі столиці приїжджає славний детектив Тюрин і починає розслідувати одна за одною різні таємничі справи: містичні вбивства, підробку документів та ін. Якщо дух фентезі тут буяє на повну, то детективом, скажу я вам, так десь легенько й віддалено попахує. Інтелектуальної інтриги, у яку можна погратися, розгадуючи заплутану таємницю крок за кроком, я тут рішуче не бачу. Ну, Тюрин же ж геніальний — все розгадується наче саме собою. Урешті, схрестити фентезі з детективом взагалі доволі складне завдання. У першому з жанрів закони ж довільні: знаходиш магічний предмет чи закляття і — вуаля — все можна вирішити. Навіщо логіка там, де можна вмить змінити всю логіку?

Глобальну історію про Змія і пов’язану з ним та його сюжетом складну діалектику почуттів і міркувань також не назвеш вдалою. Висновок, мовляв, кожен змій — пізнай себе чи як ти змій, то знай своє зміїне, надто плиткий у масштабах раніше розгорнутого колоритного й різнобарвного фентезійного світу. Ремінісценції зі старозаповітного та давньоукраїнського епосів не рятують, — може, не треба було намагатися в одній книжці вирішити аж такі глобальні проблеми?

Нарешті найслабше — це аж надто прозора політизація книжки. Ну що було б, уявіть собі, якби Толкін, який, звісно, пишучи про війни Середзем’я в 40-х, мав на увазі світову війну свого часу, от якби він створив собі царя гномів Черчилля, ельфа Рузвельта і маршала орків Гудеріана? А тут Котляревський з Рильським — тиць, Дмитро Донцов зі своїми неспокійними хлопцями і ще й Шевченко в епізодах. Позитивні всі персонажі, не сперечаюся, але нащо з’являються, то таки загадка. Ще й бунт нечисті в Києві починається з убивства отрока Ющенкова. Схоже, нам натякають, як треба все правильно розуміти. Але хіба варто перетворювати фентезі на політичний памфлет?

І ще одна незручність чи нерішучість: чому це Київ знову в імперії, в якій правив імператор Микола Палкін, а обдарований сищик знову має приїхати зі столиці (читаємо — з Петербурга)? Бо у 1913 році існувала Російська імперія? Та це ж фентезі, ні? Рішуче вимагаю, щоби надалі столиці в подібних текстах були в Рейк’явіку чи Стокгольмі, а детектива звали не Тюрин, а Ван Гелсінґ.

Ярослава Стріха:

Іде 1913 рік, у повітрі вже пахне грозою, але це — далеко не найбільша проблема петербурзького сищика Олександра Тюрина, який через прикрий збіг обставин опиняється в Києві, куди з цілої низки причин сподівався ніколи більше не повернутися. А в Києві тим часом неспокійно: подейкують, що водяники почали вбивати людей із ритуальними цілями (очевидна репліка на справу Бейліса), упирям іще не пробачили повстання 1863 року (у нашій, не фантастичній реальності на цей рік припадає польське повстання), а містом ходять чутки про давні міленарні культи.

«Лазарус» буквалізує шовіністичні стратегії імперії, яка демонізує й дегуманізує своїх підданих-представників етнічних меншин і намагається знайти спосіб їх приборкати. На сторінках роману замість історичної Смуги осілості, де в Російській імперії дозволяли селитися євреям (і на яку припадало чи не найбільше етнічне розмаїття з усіх територій імперії), постає Межа, де рясніють у непростому, але симбіотичному зв’язку різні фольклорні види, а під київськими пагорбами, подейкують, спить Змій. Для любителів київської давнини тієї епохи знайдеться чимало дотепних пасхалок (особисто мене найбільше потішила поява книгаря Ідзиковського), для шанувальників міського фентезі — дуже ретельно розроблене соціальне й архітектурне тло міста, яке постає повноцінним персонажем. І втіха від цього вигадливого і розмаїтого урбаністичного суспільства компенсує і не всюди захопливий екшн, і некритичне відтворення одного застарілого штампу, який у жанрі вже й не трапляється поза пародіями (не буду спойлерити), і не завжди досконале редагування. На мою думку, один із найцікавіших дебютів року.

Тетяна Трофименко:

«Лазарус» Світлани Тараторіної можна читати по-різному: фентезі в поєднанні з ретро детективом, замішане на історичних фактах, дає багато можливостей. Київ початку ХХ століття постає тут дивним фантасмагоричним містом, де співіснують люди й людиноподібні (чорти, упирі, відьми). Останні — гнані й упосліджені та чекають на визволителя-Змія (майже як на революційні зміни). Тож охочі можуть відчитувати алюзії на конкретні події, проводити паралелі з існуванням Малоросії в межах Російської імперії чи тлумачити тяжке життя нечисті як ситуацію всіх дискримінованих «інших» у будь-якому суспільстві. Разом із тим витворений авторкою світ повноцінний як художнє явище і слідкувати за подіями цікаво й без аналізу інтертекстуальних зв’язків. У Світлани Тараторіної є стиль і вміння будувати інтригу, тож, поза сумнівом, «Лазарус» можна назвати найсильнішим дебютом 2018-го і одним із літературних акцентів року.

Белей Лесь. План порятунку України (Люта справа)

Ростислав Семків:

От є такий прикрий момент, коли із хорошою людиною трапляється щось непристойне. Це, наприклад, коли на прийомі в посла підтяжки пукнули і штани йому впали. І стоять всі такі поруч — не знають, що робити і що казати.
Лесь Белей — дуже добрий поет. Не просто добрий — прекрасний. У нього інтелектуально підкута, глибока й метафорично сильна поезія. Він так само цікавий автор нон-фікшну. А от ця проза… Ну, будемо вважати, що справжня його проза ще попереду.

От-оце мало бути, судячи з усього, збіркою сатиричних оповідань, у якій висміюють уродліві риси наших із вами співгромадян — від гопніків і менеджерів срєднєго звєна до депутатів. Висміюють, чуєте, отже має бути смішно. Узагалі сатира — це коли всі дружно сміються над її жертвами. Це я вам точно кажу. Навіть коли сарказм, то ми спершу сміємося, а вже потім нам стає сумно чи злісно і слізно. Але спершу ми таки сміємося. Можливо, у мене якесь збочене почуття гумору, але під час читання жоден м’яз на моєму обличчі (я спеціально стежив) не дрогнув. Плакати теж не було від чого, — хіба злитися на відповідальність критика, що змушувала дочитати ці 300 сторінок.

Ні, цікаві задумки в книжці є: наприклад, коли Гемінґвей з аватаром Ремарком заходять у бар і зустрічають хлюпіка Селіна, або коли студенти влаштовують локальний майдан, вимагаючи у деканату знизити тарифи хабарів. Але розказано несмішно і навіть якось незграбно. Окрема проблема — суржик. Раз, що його поява, подібно до вживання матів, тепер більше не діють як універсальний засіб викликати регіт та навіть як маркер контр-культурності: хіба що це наслідування — після Котляревського пішла котляревщина, а тепер маємо подерв’янщину. По-друге, скажу вам як філолог, щоби писати добре якоюсь мовою, треба таки бути її носієм. Тому за закарпатський діалект у Белея — твердий зарах, а за все інше — прикрий нєуд.

Схоже враження залишають і абсурдистські п’єси наприкінці: вони надто абсурдистські. Подивувати таким можна було хіба 50 років тому. Зараз вони виглядають максимум глючними. Всі, крім однієї. От трапляється ж діамант! Ні, серйозно, п’єса «Україна — родіна моя», упродовж якої два поранені бійці обговорюють деталі своїх воєнних біографій, мала би потрапити до всіх мислимих антологій відповідної тематики. Тут у Белея напинаються письменницькі м’язи і він рве на шматки уяву читача купно з його емоційним станом. Сильна п’єса. А все решта в книжці треба викреслити чорним маркером, щоб не заважало її сприймати. Тоді читач одразу схопить головне (інакше може аж туди й не дочитати) і не буде повсякчас повторювати собі прикру фразу одного з наявних у книжці персонажів: як мене це все …

Та вище голову, друзі: можливо, саме ця книжка відкриває нам нового й талановитого драматурга, що їх нам такий голод і такий брак.

Ярослава Стріха:

У періоди, коли події розгортаються неймовірно швидко, історії вже не вистачає часу, аби відбутися спершу як трагедії, а потім як фарсу: доводиться ущільнювати графік і працювати одразу в жанрі трагіфарсу. Саме до цього формату належить «План порятунку України» Леся Белея.

Ця збірка з 26 оповідань і 4 коротких п’єс відтворює цілу низку упізнаваних типажів, від яппі в марних пошуках справжнього сенсу до носіїв магічного мислення, які збираються розв’язати всі проблеми, перевернувши прапор, від практиків контемпорарі арту до колишніх однокласників, які за сторінками в соцмережах намагаються визначити долю і політичні преференції тих, із ким колись разом виросли. Не всі сатиричні замальовки однаково вдалі (скажімо, та сама сатира на контемпорарі арт подекуди замало відрізняється від предмету обігрування, аби бути справді смішною, а подекуди надто заграється в цитування), але є й дуже дотепні (чого, скажімо, вартий переказ Кафки в сучасному українському антуражі, де «Процес» — це роман «про менеджера збуту одної контори, який наліво продавав від імені фірми свій товар, брав великі відкати й платив великі хабарі», доки його чогось не вирішили засудити, хоча всі так роблять). І в усіх цих оповіданнях автор блискуче пише діалоги, майстерно відтворюючи різні регіональні суржики чи соціолекти різних прошарків — кращого жонглювання різними мовленнєвими моделями український читач давно не бачив.

Тетяна Трофименко:

Суржик, матюки, стьоб, травестування популярних образів маскульту, бурлеск, балаган… Не те щоб я була проти такого способу відображення дійсності, але читачів збірки Леся Белея «План порятунку України» мені уявити важко. Можливо, у якійсь паралельній реальності, де не було Подерв’янського, Бриниха, «Пісєм братана» і цілих течій представників «бойового суржика» у соцмережах, хтось і вигукне: «Як це свіжо й цікаво!», але щоб у нашій… Головний творчий прийом простий: кепкуй з усього, що бачиш довкола. Заробітчани й офісні працівники, письменники й феміністки, мєнти й пенсіонерки, Європа і Просвіта — за великим рахунком, кожен може отак узяти й записати свої спастирежиння за нисовиршенним світом, у яких за внєшнім, бляха, сарказмом приховано жосткий депресняк і розчарування… Може кожен, а Белей видав на папері. Буває. Задля справедливості зазначу, що є один текст у цій збірці, який по-хорошому зачіпає, а не дратує: це п’єса про скалічених в АТО солдатів, які лежать у госпіталі і просто говорять за жизнь. Але загального враження він не змінює.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики