Не стріляйте в піаніста!

Ярина Цимбал. Фото Івана Любиш-Кірдея

Цю фразу зробив популярною Оскар Вайлд. У 1882 році його імпресаріо влаштував письменнику тур по Північній Америці, який став тріумфальним і замість кількох місяців тривав майже рік. У містечку Ледвіль у штаті Колорадо в салуні, куди заглянув Вайлд, над піаніно красувався плакат: «Please do not shoot the pianist. He is doing his best». Вайлд записав цей епізод у своїх «Американських враженнях», відтоді фраза стала крилатою.

У салунах, тобто ресторанах, поки люди їли й танцювали, їм грали тапери-піаністи. І дослівно фраза, яку занотував Вайлд, означала: не стріляйте в піаніста, він грає найкраще, як тільки може. (До речі, це зовсім не смішно, бо далі письменник уточнив: «Смертність серед піаністів у тих місцях просто неймовірна». Нотатки Вайлда можна почитати (і перекласти, бо українською їх немає) тут.

Мені дедалі частіше хочеться вигукнути цю фразу, коли я читаю перекладні книжки, а не читати їх неможливо. Це мені здається, чи у видавничих планах на 2019 рік перекладна література десь утричі за кількістю назв перевищує українську? Нині у яку галузь не поткнися — белетристика, нон-фікшн, фахова література, тобі пропонують насамперед перекладні книжки, які вже здобули світове визнання, перекладено їх десятками мов і увінчано ще десятком різних нагород і літературних премій. Ні, я не оборонниця «скрижалей» і не закликаю «свій до свого по своє», коли йдеться про якісне чтиво. Навпаки, я теж чекаю на нову книжку Кейт Аткінсон і раділа, коли вийшов «Щоденник» Астрід Ліндгрен українською.

Перекладна книжка — це як музичний твір, що однаковою мірою залежить від композитора й від виконавця, а може, від останнього навіть більше. «Місячна соната» у виконанні маестро надто відрізняється від бренькання ресторанного тапера. Так і переклад: якщо перекладач фальшивить і халтурить, перекладає швидко й суто для заробітку, читач чує це, бачить і йому одразу хочеться стріляти в піаніста.

Про все це думалося, коли я усвідомила, що всі книжки, які зараз читаю, — перекладні. То хто і як грає нам на піаніно?

Том Генкс. Історії, наклацані на друкарській машинці

Том Генкс. Історії, наклацані на друкарській машинці / Пер. з англ. Назар Агаджанян. — Львів: ВСЛ, 2018

Я давно люблю Тома Генкса, хоча після «Коду да Вінчі» він став прикро одноманітним і з його обличчя не сходить болісно-скорботна маска. Проте є прекрасні «Філадельфія», «Форест Гамп», «Врятувати рядового Раяна», «Вогнище марнославства», романтичні «Ті, хто не спить у Сіетлі», «Вам лист», «Термінал», веселий і розбишакуватий «Спіймай мене, якщо зможеш», зрештою, у кожного свої улюбленці в багатій фільмографії Генкса.

На оголошене видання його збірки оповідань я чекала з нетерпінням і острахом: ану ж бо улюблений актор виявиться черговим графоманом. До того ж мене чомусь бентежила назва, хотілося додати туди ще одне слово — наклацані на друкарській машинці одним пальцем або лівою ногою.

А Том Генкс не підвів! Мало того, заговорив мій глядацький досвід і швидко ототожнив Генкса-актора й Генкса-письменника, точніше його кіноперсонажів із літературними персонажами його творів. Наприклад, читаючи оповідання «Святвечір 1953» я не могла позбутися враження, що Бад — це капітан Ден із «Фореста Гампа», хай навіть той не був гомосексуалом, а цей не втратив ніг на війні. А участь Вірджила й Бада в Нормандській операції дуже нагадує місію «Врятувати рядового Раяна».

Загалом у збірці 17 оповідань, і дуже важко, говорячи про них, уникати спойлерів. Мені навіть видавнича анотація видалася надміру інформативною. Скажу тільки, що ці оповідання дуже американські, тобто про Америку — різну й розмаїту. Про людей багатих і бідних, про метрополію і провінцію, про білих і чорних.

Та це все про композитора, а в цій книжці є ж і піаніст. Що він фальшивить, я почула вже на перших сторінках, ні, буквально на першій сторінці. Оповідач шкодує, що його улюблений кінотеатр «Люкс» перетворили на звичайний базар: «Ще до того, як “Люкс” збанкрутував через “Ейч-Бі-Оу”, “Нетфлікс”, “107” та інші гирла розваг, я, бувало, годинами засиджувався у цьому розкішному кінотеатрі і дивився фільми». Еммм, гирла розваг — це що? Десь так кажуть? Може, хоча б джерела?

На щастя, це оповідання — «Три виснажливі тижні» — видавництво виклало для ознайомлення в інтернеті (його можна не лише почитати, а й послухати у виконанні автора тут). Ось це друге речення в тексті: Before HBO, Netflix, and the one hundred and seven other entertainment outlets bankrupted the Lux, I sat for many hours in that once-splendid cinema palace and watched movies.

Упс… Entertainment outlets — це гирла розваг? Ну, так, перше значення слова outlet — витік, гирло, русло, але ж слідом за ним ідуть ринок збуту й торгова точка. Оповідач називає відомі компанії продавцями розваг або видовищ, а зовсім не гирлами.

Упс іще раз. Допавшись до оригіналу, вже не можеш зупинитися. Адже the one hundred and seven — це не власна назва якогось «сто сьомого каналу», а просто багато, безліч, мільйон інших торговців видовищами.

Далі я вже не могла читати спокійно, на кожному кроці підозрюючи піаніста в тому, що він перебріхує хорошого автора. Виявилося, що піаніст виступає в ансамблі. Я давно змирилася з абсолютною домінацією сполучника «та» в сучасних текстах, але ніяк не можу визнати, що можна «ходити до бутиків», «наливати до каструлі» і «вкладати до ліжка». Де ти, де, благословенний прийменник «у/в»? У камін не жбурляють колоди, а підкидають дрова чи поліно. Коми ставлять не скрізь, де в мовленні може бути пауза, зате вони неодмінно потрібні між частинами складнопідрядного речення, як-от «Я уявляю як сиджу за столиком…»

Багато читачів не звертають на все це уваги, але це не означає, що правил не існує. Після першого оповідання я звела курок і готова була надушити його будь-якої миті, та потім згадала про заклик не стріляти в піаніста, який не може стрибнути вище голови. Мені дуже хотілося дочитати книжку Генкса, і поступово вдалося виробити спосіб читання, коли ти максимально зосереджуєшся на змісті й абстрагуєшся від того, ЯК неприпустимо це зроблено. Задля справедливості скажу, що в книжці три редакторки і це помітно по текстах: були серед них стерпніші, були й добрі.

Том Генкс може стати вашим улюбленим автором. Він інтелігентний і майстерний оповідач хороших історій. Тільки, дорогі старлеви, не можна так ставитися до читача. Книжка — це не лише свято-фест, а й щоденна копітка робота. Подбайте, щоб нам, читачам, не хотілося стріляти в піаністів.

Джеймс Дейвід Венс. Гілбільська елегія. Спогади про родину та культуру в стані кризи

Джеймс Дейвід Венс. Гілбільська елегія. Спогади про родину та культуру в стані кризи / Пер. з англ. Тарас Цимбал і Артемій Дейнека. — К.: Ніка-Центр, 2019

Коли за піаніно сідає твій брат, то це дуже відповідально й вимоги зростають. Скажімо, за кожну мовну помилку я погрожую йому поскаржитися нашій шкільній вчительці української мови й літератури.

А без жартів, то від книжок, які перекладає Тарас, я чекаю багато. Пам’ятаю, як років дванадцять тому ми були влітку в батьків, щось робили протягом дня, а вечорами Тарас мені переказував суперцікаву книжку, яку привіз із Гарварду. «Зброя, мікроби і харч» Джареда Даймонда вийшла українською 2009 року, за це десятиліття книжка витримала в нас кілька перевидань і далі користується популярністю. Я вважаю, що це й досі найуспішніший перекладний нон-фікшн в Україні. Відтоді я впевнена, що кожна книжка, за яку Тарас береться, так само цікава й захоплива. «Гілбільська елегія» Джей Ді Венса ще раз у цьому переконала.

Ні, це не ще одна книжка про різну Америку. Автор розповідає лише про певний регіон, у якому він виріс, і про його проблеми, що про них не заведено говорити, хоча вони давно поширилися на цілу країну. Венс походить із Великої Аппалачії, із так званого Іржавого поясу США. Ці штати здавна населяли білі вихідці з Ірландії й Шотландії, які стали основою американського робітничого класу. «Американці називають їх гілбілі, червоношиїми чи білим непотребом. А я називаю їх сусідами, друзями і родичами», — заявляє автор із самого початку, щоб розставити все на свої місця.

Гілбілі працювали шахтарями, механіками й фабричними робітниками на шахтах і металургійних заводах Аппалачії. Занепад промисловості в регіоні породив ланцюг кризових явищ. Бідність, наркоманія, низька соціальна мобільність, розлучення перетворилися на звичайні обставини життя гілбілі. Білий робітничий клас, стверджує Венс, — найпесимістичніша група в Америці, куди песимістичніша за латиноамериканських іммігрантів і афроамериканців.

Проте авторові вдалося вирватися з цього кола. Він закінчив Університет штату Огайо і школу права Єльського університету, нині він успішний юрист і інвестиційний менеджер. Однак він не є уособленням реалізованої американської мрії й усіляко це підкреслює. Венс досяг успіху насамперед завдяки рідним і близьким людям, які вірили в нього і його майбутнє. «Гілбільська елегія» — це спогади тридцятирічної людини, розповідь про сім’ю й життя, дуже пристрасна й суб’єктивна, а водночас ця книжка має велику пояснювальну силу. І попереджувальну

Прості білі люди, шахтарі й металурги без роботи, люди нещасливі, тому що бідні, і бідні, тому що нещасливі, — вам це нічого не нагадує? Ці люди вважають себе жертвою обставин і звинувачують усіх довкола, крім себе самих. Венс заповзявся розповісти, що відбувається в житті реальних людей, коли занепадає промислова економіка.

«Гілбільська елегія» одразу набрала великого розголосу. Вона півроку протрималася на вершині списку бестселерів The New York Times — від серпня до січня 2017-го. Її радив почитати в п’ятірці найкращих Біл Гейтс (за лінком у статті тут є його довший відгук). Надзвичайна популярність книжки Венса збіглася в часі з передвиборчою кампанією і президентськими виборами 2016 року у США. Гілбілі, взагалі декласовані білі робітники (люмпен-пролетаріат, хоча марксистська термінологія нині не в моді) — це група, яка великою мірою привела до влади Дональда Трампа, сприяла утвердженню у США популізму й політики аутсайдерства на державному рівні. І тут знову хочеться запитати: нічого вам це не нагадує?

У Джей Ді Венса немає відповіді на всі питання, що їх він порушує у своїх мемуарах. Як і кожні спогади, його книжка вельми суб’єктивна, але реакція на неї показова: частина гілбілі на нього образилися за упереджене ставлення й неприховування негативу (про це є на самому початку — у гілбілі не заведено навіть власним дітям зізнаватися, що насправді все погано далі нікуди), інша частина привітала книжку. Насправді Венсові дуже болить доля всіх цих людей, він навіть заснував некомерційну організацію Our Ohio Renewal для відродження краю і боротьби з наркоманією.

«Гілбільська елегія» — це розповідь про сім’ю: бабусю й дідуся (мамó й папó), яким присвячено книжку, маму і її чоловіків, дядьків і тіток, про сестру Ліндзі. Її написано звичайною мовою, якою говорять ці люди, часто грубою, вульгарною, з дотепами й жартами. Моє одиноке зауваження знову стосується редактури: все-таки з пунктуацією треба щось робити й присудки комами на письмі точно не виділяються.

Дочитуючи, я задоволено визнала, що піаністи грали дуже добре, майже віртуозно тож ковбойський кольт можна хвацько перекрутити на пальці і сховати за пояс. Мені було приємно впізнати й згадати різні словечка, що їх ми вживали ще в школі, а тут ними пересипано мову героїв у 1990-х. І ще бентежило, що Тарас переклав книжку разом зі своїм студентом, хай і колишнім. Студентом, Карл! А колись, коли я з висоти свого п’ятикласницького досвіду бралася вчити Тараса англійської мови, на питання, як буде вікно по-англійськи, він мені уперто й хитро відказував: «Шибка».

Жак Превер. Видовище

Жак Превер. Видовище / Пер. з фр. Михайлина Коцюбинська, Олег Жупанський, Віктор Коптілов, Олександр Астаф’єв. — К.: Основи, 1993

Ця книжка в моїй бібліотеці дуже давно. На задній палітурці залишилася нотатка олівцем, що куплено її 7 квітня 2001 року (на Петрівці, наскільки я пригадую, бо де ще тоді можна було купити букіністичні книжки), а коштувала вона 2 гривні, що тоді становило 36 центів.

Я завжди виростала в середовищі якоїсь побутової, так би мовити, франкофонії: сестра мого дідуся, яку під час війни вивезли на примусові роботи до Німеччини, вийшла заміж за француза й залишилася там жити. Уже після захисту дисертації я таки пішла на курси французької. Тим часом я завжди слухала й досі слухаю французький шансон, читаю французьку літературу, щоправда, в перекладі — курси почалися й закінчилися, а наполегливо займатися мовою часу не було.

Тому Превер опинився на моїй полиці цілком закономірно, але цього разу я його зняла звідти зовсім з іншого приводу. 18 грудня був день народження Михайлини Хомівни Коцюбинської, не ювілей, просто день народження. Я знала Михайлину Хомівну, бо ми працювали не лише в одному Інституті літератури, а ще й часто в одному відділі — рукописів. І ви можете багато знати про неї як про діячку шістдесятницького руху, авторку літературознавчих досліджень, людину з роду Коцюбинських, але навряд чи ви знаєте, що вона одна з перекладачів і упорядниця збірки віршів Жака Превера — його одинокої книжки українською мовою. (Про це немає навіть на Вікіпедії в статті про Коцюбинську, зате є в статті про Превера.)

Про вірші важко писати. Жоден вид, жанр літератури читачі не сприймають так суб’єктивно, як поезію. Тому іноді я думаю, що вірші можна лише самому читати або хіба співати, як-от вірші Превера. Усі знають його безсмертне «Зів’яле листя» (Les Feuille mortes), котре як пісня давно перетворилося на джазовий стандарт. Однак з усіх покладених на музику віршів Превера я завжди найдужче любила «Барбару» у виконанні Іва Монтана. Я намагалася слідом за ним устигати промовляти український текст:
Ти згадай Барбаро
Той день як над Брестом лив дощ мов з відра
А ти така чарівна
Промениста промокла щаслива
Під дощем ішла

Rappelle-toi Barbara… — це так чарівно й романтично звучало з уст Іва Монтана, як чергова французька мур-мур пісенька. І як наростав контраст:
О Барбаро
Яке паскудство війна
Де ти тепер
Що сталось з тобою
Під свинцевим дощем
Із вогню і крові
І той хто так палко тебе обнімав
Чи живий а чи й душу вже богу віддав

Мені не вдалося співати в унісон із Монтаном український текст «Барбари», але перекладачам вдалося досягнути неможливого — українською Жак Превер звучить так само легко і красиво, наче його й було так написано.

Це один із моїх улюблених французьких поетів. Він пізно дебютував у літературі і зчинив фурор. Він не думав видавати книжку, тому його вірші стали одкровенням: прості, задушевні, щирі — цим він зачіпав і брав за живе. І цей ефект зберігся в українських перекладах. Михайлина Коцюбинська підготувала книжку ще в 60-х, але видати змогла аж 1993 року. Мені здається, Превер був надто людяним для радянського офіціозу. Як сказав один критик, його вірші зі слів найпростіших, але вічних, як «хліб» чи «вода».

Говорити про Превера можна довго, а як його тепер запопасти? Цій книжці, яку я перечитую, вже більше як чверть століття. Якщо чесно, вона без суперобкладинки, яка на ній має бути. Може, пора хоча б перевидати, якщо немає охочих перекладати?

І наостанок один з улюблених у Превера віршів із його збірки «Великий весняний бал» (1951).
Жак Превер
ГРАФІТІ
Навіть якщо
досвідчене ваше око
і не бачить нічого
то краєвид від того
не гірший не кращий
це швидше
ваше око
геть негодяще

Сама відчуваю, що відгук про три книжки вийшов ностальгійним: згадую старі фільми з Томом Генксом, мемуари тридцятирічного Джей Ді Венса пронизано любов’ю до людей, яких уже поруч із ним немає, і до тих часів, коли всі ще були живі й здорові, а вірші Превера — це меланхолійна ностальгія в її чистому вигляді. Розумієте, чому в таких книжках (а вони всі такі, не лише ці три) дуже важливо, щоби піаніст не схибив і зіграв на струнах душі, а не просто ноти?