Буль-буль-буль

«Щоб стати, як Наталя, треба бути дуже уважною і завжди намагатися казати правду.»
(К. Бабкіна, М. Лівін «Сила дівчат»)

Фото з сайту 6264.com.ua

Серед усіх номінацій ЛітАкценту року найочікуванішою є «Золота булька». Ця антипремія — напівжартівлива, напівсерйозна, бентежить уми читачів і авторів. Вона руйнує товариські стосунки, викликає зливу взаємних розфрендів і звинувачень на адресу членів журі в не досить активному статевому житті. Чому ж усе так серйозно з простою булькою?

Історично є два критерії відбору «Золотої бульки». Її вручають відомому авторові чи авторці за книжку, яка не виправдала очікувань, є кроком назад, порівняно з іншими творами, таким собі «літературним пшиком». Другий критерій можна описати фразою «з великої хмари малий дощ». Так стається, коли книжка має круту промо-кампанію, отримує увагу мас-медіа та блогерів, її розкручують автори, видавці, агенти… але вона все одно лишає по собі лише дві-три крапельки. І ті краплі — сльози рецензентів/рецензенток, літературних оглядачів/оглядачок і тих, хто справді розуміється на літературі.

Цьогорічна булька відповідає обом згаданим критеріям. Важко знайти дитячу письменницю більш відому, більш плідну й більш публічну, ніж Катерина Бабкіна. Вона вміє не лише писати книжки, які залюбки видають провідні видавництва, а й влаштовувати їм розкішні промо. Адже справді, треба мати неабиякий талант, щоб створити подію з таких книжок, як «Шапочка і кит» та «Гарбузовий рік».

Водночас, книжки і тексти авторці даються легко. В інтерв’ю про свою найпершу дитячу книжку Катерина так і каже: «Ну просто я сіла — і з мене вилізла дитяча книжка, навіть спершу вона полізла, а потім я вже сіла» (тут). Здається, такий письменницький запал зіграв із авторкою злий жарт, адже з більшістю нотаток у книжці «Сила дівчат» варто було чи то сидіти довше, чи то старатися більше.

Мотиваційні книжки для дівчат — явище не нове, але нині дуже модне. Тож українські першопрохідці мали на кого взоруватись. «Казки на ніч для дівчат-бунтарок», написані Еленою Фавіллі й Франческою Кавалло, навіть було видано українською. Видало їх те саме героїчне видавництво, яке цього року отримало одразу дві ЛітАкцентівські нагороди, — «#книголав». Структура книжки проста — праворуч на розвороті малюнок успішної жінки, ліворуч — коротенька «казочка», текст, що починається словами на кшталт «Жила була дівчинка…» (“Оnce upon a time there was a girl”). Окрім власне казки на сторінці є інформація про рік та місце народження дівчинки. Казочки дуже різні. Здебільшого вони базуються на якомусь цікавому епізоді біографії. Майбутні тенісистки сестри Вільямс, приміром, тренувалися в дитинстві зі своїм татом і навіть тамтешні хулігани-бандюки приходили подивитися на їхню гру на місцевий корт. А продавець мексиканського тако й досі має свою ятку саме там, де щодня проходили маленькі тенісистки. Тож історія про сестер Вільямс не лише розкриває факти їхньої біографії, а й у кількох штрихах описує їхній побут, місце, де вони зростали; є оповіддю, що має засновок і висновок.

Знайомство з Ешлі Фіолек — чемпіонкою мотокросу — починається з того, що дівчинка народилася глухою. Попри невеселий засновок, далі коротесенька казочка містить розповідь про те, як Ешлі долала свою недугу на шляху до мрії. Мотокрос — вид спорту, недоступний глухим, — казали їй. Але вона таки стала чемпіонкою. На пікапі Ешлі Фіолек написано: «Сигналь, скільки влізе, я глуха!» Класний фінал чарівної історії — справді бунтарський!

Але, звичайно, для українських дітей важливо читати саме про своїх співвітчизниць, а не про американок із химерними іменами. На цьому постійно наголошують провідні дослідниці дитячої літератури (http://www.barabooka.com.ua/ukrainska-dityacha-literatura-yak-kulturno-svidoma-vidpovidalnist/). Тим більше це справедливо, коли йдеться про такі актуальні книжки, як феміністична література. Дискримінація за статевою ознакою, досі присутня в нашому суспільстві, цьому лише сприяє. Стереотипи в нас настільки сильні, що суспільство радо ковтає жуйку про «жінку-берегиню» й «чоловіка-захисника», дурниці про те, що «чоловіки не плачуть», а «жінка повинна бути ніжною». Досі буває прийнято бажати хлопчикам на повноліття успішної кар’єри, а дівчаткам — вдалого заміжжя. Багато з нас часто не допускає думки, що чоловік може йти у відпустку по догляду за дитиною, а жінка — виходити на роботу при «неприлаштованих» дітях. Викорінити більшість цих стереотипів — справа нелегка. Власне, дитячі книжки з історіями успішних жінок, які можуть усе, покликані ламати ці стереотипи тоді, коли це ще можливо.

Книжка Бабкіної та Лівіна — відверто найгірша з торішніх феміністичних книжок для дітей. На нагородженні ЛітАкценту року було відзначено погану редактору й коректуру текстів. Однак є речі важливіші. У книжці, де має йтися власне про те, що насамперед дівчинка — це людина, яка здатна добиватися того, чого вона бажає, здійснювати свої мрії, ми бачимо традиційне оспівування жіночої терплячості й послуху, які — якщо терпіти і слухатися — буде винагороджено. Замість «дівчат-бунтарок», які були прототипом «Сили дівчат», маємо дівчат-терпилок, яким батьки подавали не найкращий приклад, «заглядаючи у чарку». Дизайнерка Варвара Каринська мала тата-мільйонера, а що була вона «такою красивою і розумною», то «всі чоловіки Харкова готові були з нею одружитися». Це важко назвати мотиваційним текстом для дівчат-бунтарок. Олена Юрківська досягла успіхів у спорті, звісно ж, «завдяки правильному вихованню» і тому, що «її оточували правильні люди». Наполеглива праця тут ні до чого. Щоб малювати так гарно, як ілюстраторки книжки, читачам радять «любити книжки, подорожувати, щодня відкривати для себе щось нове», а не вправлятися в малюванні.

Інша вагома вада книжки — непропрацьованість персоналій. Важливо, що навіть нині живі героїні не заслужили бодай-якогось «оживлення». Я хочу помилятися, але тут не йдеться навіть про «авторські інтерв’ю», що безперечно повинні були бути неодмінною умовою написання коротких довідок про наших сучасниць, які знаходяться буквально «через фейсбук рукою подати» від авторки. Хто продавав перепічку біля залу, де займалася Ольга Харлан? Як звали найпершу ляльку-вдягалку Лілії Пустовіт? Із цієї книжки ми про це не дізнаємося.

Оповідки містять надмір непотрібних і зайвих деталей (наприклад, про тембр голосу героїні), замало цікавих фактів і забагато «мильної піни», яка заповнює об’єм і не несе корисної інформації. Шаблонні фрази про «знесені поневіряння» та «наполегливість» героїнь заступають собою їхні живі образи. Показовою є стаття про Лесю Українку, яка «поглиблює інтелектуальний і культурний зв’язок» різних частин України. Лілія Пустовіт відзначилася «титанічною працею», вона мусила «формувати ринок, налагоджувати комунікацію» через «нерозвинутість індустрії моди в Україні». Здається, без глосарію дітям не обійтися.

На відміну від закордонного прототипу, українська книжка не має дат, її автори не вказують також віку героїнь. Тому не одразу зрозуміло, чому це Ольга одружилася в 15 років; коли саме дівчата не могли вступати до вищих навчальних закладів; хто постраждав у Першій, а хто у Другій світовій війнах. Враження поглиблює ще й перемішування героїнь, розкиданих у книжці довільно, без жодної хронології.

Варто згадати також відсутність пояснення специфічних термінів: абревіатури НАТО, ООН (зі статті про Валерію Параду), НКВС (зі статті про Аллу Горську), а також «підрозділ Беркут» (зі статті про Євгенію Закревську). Усе це варто було б пояснити, адже книжка дитяча! Водночас у довідці про Марко Вовчок відсутня згадка про її справжнє прізвище. Зате аж три зайвих прізвища згадано у статті про Аллу Горську, і це неабияк обтяжує читання, йдучи в розріз із лаконічним форматом оповідок.

Літературна редакторка Вікторія Осіпова мала б уважніше слідкувати за Ольгою та Ігорем, у яких народився син Святослав, а через тридцять три роки спільного життя Ігор загинув, лишивши Ольгу з малим Святославчиком на руках. Не спускати очей із Заньковецької, яка на додачу до таких розчарувань, як тиф і втрата голосу, ще й закохалася в Миколу Садовського. Навіть ідея авторів починати кожну оповідку зі слів «Одна дівчинка…» зіграла з ними прикрий жарт, унаслідок чого ми дізнаємося, що «в час, коли дівчат не брали до вищих навчальних закладів» народилася «одна дівчинка», а саме – Софія Окуневська. Цікавий причинно-наслідковий зв’язок.

Про кого не можна сказати нічого поганого, то це про художниць, які вочевидь не лише подорожували й дізнавалися про щось нове, а й працювали наполегливо – Юлію Твєрітіну і Анну Сарвіру.

До позитивних рис книжки, окрім візуального ряду, поліграфії та промо-кампанії, можна, безумовно, зарахувати присутність серед героїнь книжки великої кількості сучасних жінок. Серед чудових персоналій, які заслуговують на добру згадку, воячки, адвокатки, правозахисниці… І далеко не кожне з цих імен насправді «на слуху» — книжка певною мірою виправляє цю несправедливість.

Підсумовуючи, хочу сказати, що цього разу журі ЛітАкценту року погодилося відзначити «Булькою» халтуру, що загалом не прийнято. Все ж досі «Бульку» отримували хоча б цікаві книжки. Ми робимо це свідомо, маючи слабеньку надію, що таке неподобство більше не повториться.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.