Баба бабі сказала

Сашко Дерманський. Мері. – Київ: Аба-ба-га-ла-ма-га, 2018. Фото з сайту bbc.com

Літературні премії в Україні – вже давно питання не тільки літератури, а більше піару. З небувалим розмахом та за участі Президента відбулася церемонія нагородження «Книги року», відзначаючи Миколу Гоголя як найкращого підліткового письменника. Інша знакова книжкова премія, прикрившись франшизою відомого бренду ВВС, уже вдруге поспіль приймає абсолютно незрозуміле рішення, яке можна пояснити тільки повною невідповідністю фахового колективу номінації «Дитяча книга року». Власне, серед журі немає жодного фахівця саме з дитячої літератури.

Прикметно, що жодних претензій до книжки-лаурета чи її автора бути не може – ну не винен цьогорічний лауреат Олександр Дерманський у черговому фейлі «Книги року ВВС». Тим більше, що дитяча проза Олександра Дерманського – вже зараз самобутнє явище української літератури. Один із найбільш плідних дитячих письменників, він регулярно видає у різних видавництвах книжки для молодшого та середнього шкільного віку. Якраз достатньо часто, щоб про нього пам’ятали і не забували. Популярність йому принесли книжки про вужа Ониська, до найуспішніших серій варто віднести книжки про «Чудове чудовисько» та «Маляку, принцесу Драконії». Критики та юні читачі відзначають легкий стиль оповіді й іскрометний гумор.

Гумористичну серію про «Чудовисько» видало київське видавництво «Абабагаламага». Підозрюю. Що це один із найуспішніших вітчизняних дитячих проектів видавництва, якщо не брати до уваги книжки Рутківського. Справді, милий герой, вигадливий сюжет, купа жартів… На мою думку, автор передає куті меду, не просто створюючи химерного героя в реальному антуражі, а оточуючи його абсолютно неправдоподібним збожеволілим світом. Пишучи про «Чудовисько», я хотів би наголосити на відсутності почуття міри, яке супроводжує Олександра Дерманського майже завжди. Між тим, базова ідея книжок про Чудовисько вдала, персонаж прописаний талановито і цікаво, пригоди кумедні. І нагромадження химерій, яке наростає мов снігова лавина до кінця третього тому, все ж не руйнує загалом позитивного враження.

Книжки про «Маляку» так само не позначено тавром високого стилю. Це книжки без претензії, однак перша частина досить цікава, динамічна й має позитивний посил. Серія про Маляку – одна з найуспішніших серій видавництва «Теза» останніх років. Продовження історії, як водиться, поступаються першій частині, але все ж витримують удар (http://www.barabooka.com.ua/poboroti-strah-drakonom/).

Цього року автор «ненапряжних» книжок запропонував своїм фанатам книжку з серйознішим замахом – це «Мері», повість про любов, розуміння, побудову стосунків у родині, прийняття інакшості… У одному з інтерв’ю Олександр Дерманський зізнається, що відчуває читацький запит на «серйознішу» літературу, цікаву всім членам родини.

Книжкова родина з «Мері» – тато, мама, двоє діток. Старший хлопчик страждає від таємничої хвороби – він не може говорити. Відтак менша сестричка ображається на нього, що він сякий-такий перетягує на себе увагу батьків, але все ж – і це з’ясовується упродовж книжки – любить свого брата й бажає йому добра. Тато працює жокеєм на іподромі й дружина гнівається на нього через брак уваги до себе і до дітей. Ідея автора – поставити родину у нетипові обставини, в яких вона згуртується і кожен член родини здолає свої стереотипи, труднощі, негаразди… Що ж, ідея провалилася.

Спроба написати «проблемну» книжку змусила письменника взяти під руки костури. Ті перепони, які він досі у своїх книжках перелітав на крилах бурлеску й буфонади, раптом виявилися нездоланними. Дарма що для оформлення наративу він вдався до улюбленого прийому наших письменників: а саме до нечистої сили. Таємничий вихор висушує криницю в господі головних героїв, діти знаходять у саду таємничого криничника Мефодія, який розповідає їм і про те, як повернути воду, і ще дещо про втрачений хлопчиків голос, і про те, що насправді стоїть за татовими проблемами на роботі… Потрапляючи в паралельні світи, пробираючись до таємного кабінету пана Вихиляса, діти навчаються взаємодіяти в команді й краще любити одне одного. Звісно, у реальному світі це просто неможливо, правда?

Автор задумав (за власним визнанням) кінематографічний прийом, який мав би розігріти інтерес до читання, а саме – розкрив на початку повісті її фінал. Звісно, без спойлерів. Водночас, цим прийомом він хотів підкреслити ідею, яка здалася йому оригінальною: що усі події, усі негаразди, з якими зіткнулася родина, – лише наслідок спланованої операції загадкових істот, чиї мотиви лишаються загадкою до останньої сторінки книжки (і після останньої сторінки теж). Мабуть, планує він ще й продовження, де таємничі мотиви режисерів людських доль вийдуть наяв, та чи знайдуться охочі купувати продовження? Особливо химерно виглядає розкриття таємниці про «зрежисованість» усіх подій на тлі нав’язливого навіювання читачу думок про важливість самопожертви, дружби, любові… Більше про це написано у досить непричесаному відгуку Олександра Ковальчука. Мушу цитувати саме цю рецензію-відгук, бо… інших просто нема. Оминули увагою «Мері» Дерманського і ЛітАкцент, і Читомо, і Барабука.

Щоправда, написав відгук ще і Тарас Лютий, член журі книжкової премії «Книга року ВВС». До позитивних сторін повісті рецензент справедливо відносить те, що «текст розділено на розділи й кожен із них пронумеровано». Мушу з ним погодитися – це справді дуже позитивна риса книжки. Між тим, рецензія Тараса Лютого – єдине обґрунтування присудження «Мері» першої премії в номінації «Дитяча книга року».

Звісно, позитивних сторін у книжці значно більше. Важко дати маху, якщо експлуатуєш фольклорні мотиви. Хлопчик постає перед вибором: повернути собі голос чи врятувати друга. І приймає правильне рішення. Жінка зазирає собі в душу й вирішує підставити плече допомоги своєму чоловіку, який змагається не просто за гроші чи престиж, а за всю свою родину. Дівчинка усвідомлює, що попри дивакуватість брата, він – її рідна кров, і вона нікому не дозволить його ображати. Гарно описано класичну угоду з Нечистим, яку укладає голова сімейства. Ці епізоди з точки зору міфології – написано зграбно. Жаль, що вони не тримаються купи, якщо розглядати їх разом.

Загалом, визнати, що Дерманський написав слабку книжку – означає насамперед погодитися з тим, що він колись писав і сильні книжки. І не було б у цьому потреби, якби не вже згадана відзнака. Наш літпроцес, надто в дитячій літературі, не настільки вбогий, аби найкращою визнавали абсолютно пересічну книжку. Адже виходить, досить узяти будь-який текст письменника, який уже напрацював на свою «заліковку», замовити обкладинку Максиму Паленку (внутрішніми ілюстраціями можна себе не обтяжувати) і поставити на корінці лейбу правильного видавництва, щоб книжка здобула визнання. А форма і зміст не важать.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.