Університет. Довіра: про плагіат по-чеськи

Радко Мокрик

Українська система освіти протягом останніх років перетворюється на поле битви, зокрема боротьби з (анти)плагіатом. Боротьби, будемо відвертими, не дуже успішної. Поки українські танці навколо очевидних плагіатів перетворюються в бюрократичну трагікомедію, ми можемо звернутися до західного досвіду – в Карловому університеті Праги протягом останніх місяців відбувся знаковий прецедент із плагіатом.

Наприкінці листопада минулого року декілька докторантів філософського факультету звернули увагу керівництва Карлового університету на випадки можливого плагіату в працях одного з професорів, історика Мартіна Коваржа. Ситуація для університету вкрай неприємна, адже (поки що) професор Коварж був не просто рядовим професором, а донедавна завкафедри новітньої історії, проректором і персоною максимально публічною – часто з’являвся на телебаченні, публікувався в медіа, вважався провідним експертом із питань британської історії та політики.

Втім, факультет зайняв, мабуть, єдино правильну позицію, зробивши подальший процес максимально публічним. Шматки праць професора, на які вказували як на плагіат, опублікували в чеській пресі, процес жваво обговорювали у ЗМІ. Факультет скликав академічний сенат (орган самоврядування Карлового університету) та етичну комісію.

Звинувачений професор намагався захищатися, говорив, що йшлося не про плагіат, а про «творчу інтерпретацію», і взагалі, що такі звинувачення є «неетичними». Хоча чим саме вони є неетичними – професор не уточнював. Зрештою, ще до засідання комісії історик подав у відставку з усіх займаних посад.

Між тим декілька колег Коваржа з-за меж університету стали на його захист, оприлюднивши власні висновки щодо плагіату, і підтримали його позицію, що дослідник має право на власну інтерпретацію джерел. На факультеті це викликало збурення – відкритий лист із протестом підписали десятки викладачів. Лейтмотивом опублікованого тексту були дві тези – «висновки повинна надавати незалежна комісія» і «ми не можемо ставити перед студентами вимоги, яких самі не дотримуємося».

У лютому відбулося засідання етичної комісії. Для експертних оцінок Карлів університет долучив фахівців «ззовні» – з університетів Вашингтона, Мюнстера й Вісконсіна. Усі експерти дійшли висновку, що колишній проректор займався плагіатом. Через кілька тижнів етична комісія опублікувала остаточне рішення, яке для Мартіна Коваржа звучало геть невтішно: «Комісія дійшла висновку, що в ряді випадків тексти становлять повторення чужого твору без достатньої ідентифікації джерела, з якого він виходив». Далі комісія вирішила, що професор «використав результати чужої творчої роботи у власному тексті, який Коварж презентував як власну роботу».

Очевидно, що плагіат − річ тонка й багатогранна. В описаному випадку важливим моментом була систематичність плагіату, комісія вивчала різні тексти професора за останніх 20 років. Крім цього було встановлено, що професор використовував джерела британського автора (іноді разом із його коментарями) видаючи їх за власні, оминаючи безпосередньо британського історика.

Для Чехії цей кейс може стати віховим – ще жодного разу в Чехії професора чи доцента не позбавляли звання. Динаміка процесу свідчить про те, що професор Коварж має всі шанси відкрити цей непочесний список.

З цієї історії напрошується багато моралізаторських висновків – щодо академічного середовища, щодо ролі університету в суспільстві тощо. Але ключове озвучив у своєму нещодавньому інтерв’ю декан філософського університету Карлового університету Мартін Пулман: «Найважливішим в таких випадках є довіра до керівництва університету, що ми будемо серйозно ставитися до таких звинувачень. Сподіваюся, що своїм підходом ми продемонстрували – академічна спільнота та суспільство можуть нам довіряти».

Довіра. Для керівництва західного університету престиж та імідж закладу це чи не ключові фактори. Тому допустити, аби в Празі пішли чутки, що в університеті працюють плагіатори, було би просто неприпустимо. Керівництво університету вирішило визнати свої помилки й показати, що готове їх виправляти та відповідати за них. Головне – відновити довіру до інституції.

Чи можлива така ситуація в Україні? Чи є для вітчизняних університетів суспільна довіра пріоритетом? Скільки схожих плагіаторів успішно розвивають свою академічну кар’єру в Україні? І на якому етапі такий процес застопорився б у наших реаліях? Припускаю, що вже на першому – адже уявити собі ситуацію, коли молоді докторанти звинуватять проректора в плагіаті видається немислимою. Пієтет та запопадливість щодо професури і «професури», принцип «не виносити сміття з хати» та банальна кругова порука – українська освіта ментально, в своїй більшості, живе в цілком інших площинах, аніж Захід.

Захід, без сумніву, ідеалізувати не варто. Але є випадки, коли варто переймати європейський досвід. Адже Україна − це Європа, хіба ні?

Радко Мокрик

Історик, публіцист, перекладач. Редактор журналу Na Východ (Чехія) та інтернет-порталу The Cultures of History Forum при Friedrich Schiller University Jena (Німеччина). Докторант Карлового Університету в Празі