Базові сюжети нашого життя

Богдана Романцова. Фото Івана Любиш-Кірдея

«Всю літературу можна розбити на чотири сюжети», – сказав Борхес. «Насправді на сім», – виправив його Крістофер Букер у своїй книжці «The Seven Basic Plots: Why We Tell Stories». «На двадцять», – впевнено заявив Рональд Тобіас у «20 Master Plots». «На тридцять шість», – вирішили Карло Ґоцці і Жорж Польті. Консенсусу поки не знайдено, однак точно можна стверджувати, що основою для побудови сюжетів завжди стають базові, загальнолюдські теми: любові, помсти, війни. Сьогоднішній список – про основу основ, втілену у геть різній і часто напрочуд вигадливій формі.

«Будинок імен» Колма Тойбіна

Колм Тойбін. Будинок імен / пер. з англ. Ольга Тільна. – Харків. : Фабула, 2017

На першому курсі моїм улюбленим античним поетом став Архілох. І не тому, що ім’я – вдячний матеріал для нескінченних невигадливих каламбурів, а тому, що для мене це – перший самоіронічний поет. Він спокійно зізнається, що залишив щит ворогу, але жодної хвилини не шкодує про це, бо врятував життя і невдовзі викупить щит назад, ще й «недорого». Жодного пафосного «зі щитом чи на ньому». Пізніше історію про щит перекажуть власними словами Алкей та Анакреонт, але вже не так вітально й щиро.

На іншому полюсі твердо стоять Евріпід та Софокл. Для мене нема людянішого образу за Антігону і страшнішого за Клітемнестру. Антична трагедія дала нам те, чого так бракуватиме згодом середньовічній і романтичній літературі – сильних жінок, здатних на потужні вчинки. І про таких жінок пише Тойбін.

Саме жінки стають рушійною силою та імпульсом до розгортання дій в «Будинку імен». Сюжет не новий: «Іфігенія в Авліді», «Орест» від Евріпіда, «Орестея» від Есхіла, «Електра» від Софокла – непогана колаборація давніх текстів під новим брендом. Тойбін охоплює події від запрошення Іфігенії з Клітемнестрою нібито на весілля першої з Ахіллом (насправді, як ми пам’ятаємо, на жертвоприношення доньки заради попутного вітру для війська) і аж до вбивства Орестом Клітемнестри і народження в Ореста дитини. До античних сюжетів ірландський автор додав психологізм, шанс побачити події очима героїв і ще дещо тонке й невловне. Ось про це дещо і варто говорити.
Ми звикли вважати релігійне мислення формульним: античні герої діють під натиском хюбріса, їхні вчинки наслідують космогонічний зразок, а вільна воля майже завжди програє фатуму. Може, Агамемнон і не хоче вбивати дочку, але треба. Може, Леандр і не бажає очолювати повстання проти Ореста, але куди подітися. Однак Тойбін, як на мене, описує важливий момент зламу та зміни генерацій: йдеться про перехід від старшого покоління, що мислить за законами міфологічної приреченості, до раціональної молоді, якій властива історичність свідомість. Так, Орест вбиває власну матір, однак, по-перше, він це робить з намови Електри, а по-друге, його трагічний героїзм на цьому закінчується: далі він воліє вести тихе родинне життя і не брати участі в поділі світу. Ймовірно, тому його не бажають бачити на зібраннях ані Електра, ані Леандр, ані їхні радники. Будинок імен – це символ застиглого міфу, храм минулого, який Орест залишає назавжди, адже боги більше не говорять з людьми – до речі, жодних конкретних богів автор не згадує. Тойбін пише не про окремі смерті – Мітроса, Агамемнона, Клітемнестри, – а про загибель цілої епохи, про болючий та кривавий момент переходу і втрати первинної магії. Так, артефакти минулого лишаються у теперішнього – прикладом такої застиглої архаїки може бути Електра, – але зміни вже годі зупинити.

Якщо проводити паралелі, «Будинок імен» парадоксально нагадує «Пісню льоду і полум’я» Джорджа Мартіна. Еґістус, керівник шпигунів та знавець пліток, – поза всякими сумнівами, Павук. Амбіційна, владна, готова до помсти Клітемнестра, яка понад усе любить власних дітей, – Серсея. Агамемнон, геть не героїчний чоловік Клітемнестри, слабкий очільник війська, якого він сам боїться, – Роберт Баратеон (важливо, що і Агамемного, і Баратеон гинуть від рук своїх значно розумніших дружин). Повстанець Леандр, чийого батька було підступно вбито і який, ймовірно, попри походження, посяде престол, трохи схожий на Джона Сноу. Однак якщо у Мартіна все проговорено і кожна емоція болюче оголена, то герої Тойбіна більше мовчать і замовчують. Видається, ніби Орест навіть не переживає через смерть Іфігенії, адже цього не зазначено прямо – його історія розгортається від третьої особи. Ймовірно, саме цей перехід і стає визначальним: від я-оповіді, безпосереднього сприйняття, до він-історії, дистанції та відсторонення.

«Будинок імен» Тойбіна – хороший роман про мовчання богів і людину, яка нарешті може бути вільною. Ця свобода не приносить радості, але хто сказав, що свобода – це про радість?

«Співчутливий» В’єта Тхань Нгуена

Viet Thanh Nguyen. The Sympathizer. – NY. : Grove Press, 2016

Великий роман «Співчутливий» американського автора в’єтнамського походження В’єта Тхань Нгуена якнайкраще підходить під визначення «The Great American Novel». По-перше, Пулітцер 2016-го, Dayton Literary Peace Prize-2016, медаль Ендрю Карнегі і звання найкращої книжки 2015 року за версією «The New York Times», тобто текст офіційно визнано й освячено традицією. По-друге, благодатна тема: з одного боку, шпигунський детектив про подвійного агента, а з іншого, класичний товстий роман про пам’ять, ідентичність, розірваність і становлення на тлі війни у В’єтнамі. «Співчутливий» не такий емоційно-відвертий, як «Ru» Кім Тхюї, і не такий поетично-зворушливий, як «Речі, які вони несли з собою» Тіма О`Браєна. Десь посередині, щось середнє. Дуже якісно зроблений текст, який, попри захмарні очікування, не справив на мене сильного враження.

Оповідач – його імені ми так і не дізнаємося – агент водночас комуністів та американців, напівкровка за походженням: його батько був священиком з Франції, а мати – простою в’єтнамською дівчиною, що народила сина у 13. До цієї напівкровності, межового статусу головний герой повертатиметься повсякчас, коли треба буде виправдати власні дії: донесення, шпигунство і зраду тих, хто тобі довіряв. Якоюсь мірою оповідач – втілення американської мрії: він піднявся зі сайгонських низів, закінчив Гарвард, спецкурси для агентів і перетворився на шпигуна В’єтконга і сліпе знаряддя долі. Саме знаряддям бачить себе герой, адже визнати і взяти на себе відповідальність – складно і боляче.

Події починають розгортатися у 1975 році у Південному В’єтнамі. Поки у Радянському Союзі пишуть про повстання робочих проти американських капіталістів, у самому В’єтнамі верхівка південнов’єтнамського контингенту поспішно збирає родини й валізи (не більшої однієї на людину) і кидає розкішні вілли у колоніальному стилі заради таборів для біженців десь на околицях Лос-Анджелеса. Головний герой відповідає за списки та візи і, згідно із законами авантюрного жанру, таки встигає на останньому літаку залишити землю південних в’єтів. У наступних розділах він дивитиметься на батьківщину то здалеку, з кафедри сходознавства в американському університеті, то зсередини охопленої параноєю країни – і така зміна фокусу дозволить йому чимало говорити загального і водночас не сказати нічого конкретного. Ігри в зближення та віддалення дають змогу автору, безумовно, блискучому стилісту, погратися із читачем в «довіряю та співчуваю оповідачеві» та «не довіряю і підозрюю оповідача» – щось схоже у свій час провернув у «Лоліті» Набоков.
Співчутливий – черговий Гамлет східного розливу, який так і не пристав на жодну позицію, а тому дратівливо-бездіяльно розводиться про золотий вік голлівудського кіно, блюз, американські танці, совість і війну. Він споглядає світ амбівалентним поглядом інтелігента, який для всіх хоче бути хорошим і всіх завжди жаліє. На інших двох полюсах – комічно-антагоністичні Ману та Бон, відданий комуніст та щирий патріот Нового світу. Вони – крайні точки, пародія на заідеологізоване трактування в’єтнамської війни.
В романі майже відсутні діалоги, все це – величезний багатошаровий монолог, де промовця насправді цікавить тільки він сам, адже кожен наступний розділ – то чергове занурення у власні переживання та думки. Як люди, хворі на гіпертімезію, він нескінченно розкладає власне життя на молекули та атоми, лишаючи читачеві завдання розібратися, класифікувати та спробувати зрозуміти, хто ж такий Співчутливий і до чого тут кальмар. Такою продуманою нерозбірливістю Нгуен, до речі, нагадує скандинава Кнаусгора з його нескінченним текстом «Моя боротьба».

Впродовж всього читання мене не залишало відчуття, що «Співчутливий» – це блискучий текст для (колишніх) імперських країн, простий спосіб пережити напрочуд якісний катарсис та отримати відпущення своїх колоніальних гріхів. Саме тому текст такий великий і складний: спокута за визначенням не може бути простою. Саме тому «Співчутливому» й дали Пулітцера: за діалог поверх, а не всередині тексту, за опозицію попереднім трактуванням В’єтнамської війни і пропозицію втриматися від радикальних оцінок. Але чи стане «Співчутливий» аж таким актуальним для постколоніальних територій, де травми інші, хоча й не менш болючі? Лишу це питання майбутньому читачеві.

«Три потоки місячного світла» Ігоря Римарука

Ігор Римарук. Три потоки місячного світла. – Київ. : А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2017

З віршами Римарука в мене пов’язана дуже особиста історія: уривки з цього вісімдесятника є на берегах мого весільного альбому. Це, безумовно, мій улюблений український поет другої половини ХХ століття, і тут все однозначно – на відміну від прози, яку я знаю, здається, значно краще, а тому боюся виносити однозначні вироки. Останній примірник збірки «Діва Обида» я дивом вихопила у «Є» на Контрактовій курсі на третьому і з того часу чекала, коли ж Римарук з’явиться сольно в «Українській поетичній антології». Чекати довелося аж до 2017-го, й відтоді я вживаю Римарука гомеопатично, боячись, що він ось-ось закінчиться.

Вірші цього принципового модерніста гіпнотизують, часто сенс відходить на другий план, і головним героєм стає звук:
Ще одна із субот.
Ще одна із скорбот.
Осінь у сивім сні.
Оси у кавуни.

Поезія, як правило, пишеться не для такого широкого кола, як проза, там менше варіантів для флірту із багатьма групами читачів. А поезія Римарука – найнемасовіша з усіх, бо ж він суворий до свого співрозмовника: не пояснює, не грає на радості впізнавання, не дає очікуваних простих рішень. Ідеальний читач метафористів – вдумливий, ерудований, терплячий, спокійний, той, хто вміє бачити не просто між рядків, а в глибині рядка. Неспокійній, нетерплячій мені, відверто кажучи, важко даються вісімдесятники, але вплив Римарука просто-таки магічний. Можливо, таємниця в тому, що Римарукова мова сакральна, наближена до формули замовлянь, де слово є втіленою дією:
завию зимовим псом
завіюся в темні сни
заплету опівнічні ноги

замкну троянди й моря
заплющу пташині очі
запряжу кентавра.

Тексти Римарука будуються на опозиціях, крім світу, в них існує ще й антисвіт:
Там, де свищуть дими руді
і дзвенить металева глиця,
у високім склянім гнізді
знесла камінь заморська птиця.

І світ, і антисвіт Римарука – доглибно трагічні місця, бо там неможлива жодна єдність чи бодай спроба єднання, окрім як через слово, і то на порозі вічності: «І побачить усміхнену смерть той, хто слово твоє берегтиме». Римарук повсякчас підтверджує свою віру і відданість слову – для поета-вісімдесятника поетичний код природно стає внутрішньою Касталією, де можливо зберегти вірність собі: «перев’яжіть мені ноги двома словами щоби не втік». Все прекрасне, все вічне у Римарука перетворюється на мову: «тайнопис солодкий клинопис коліна» коханої, листування з Господом «ґрипсами зрозумілими тільки Йому й мені», книгу віків, що її перегортають «довгорукі вітри». Омовлення у цих текстах – ознака справжності, істинності, первинності.

Однак остаточна істина непізнавана, про неї можливо тільки мовчати.