Тарас Шевченко крізь прозір 2019: що робити зі смушевою шапкою

Про Шевченка так багато говорили, говорять і, повірте, говоритимуть, що, мабуть, запропонувати успішну ґлянцеву формулу «Шевченко є …» майже неможливо. Не тому, що вона не мала б солідного змісту, а тому, що таких формул створилося безліч (і ще стільки ж додасться), і всі вони мають власну «життєву базу»: контексти, претексти, часто – підтексти. Тому обійдуся невеличкою ремаркою, сказавши: Шевченко – це Щось. І таким він є, бо звернув увагу. Теж на Щось.

Містика

Розпочнімо з найсвіжішого, і нехай це буде символічним вступом до теми Шевченко-2019. Отже, 7 березня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася публічна дискусія Оксани Забужко й Євгена Бистрицького «Шевченко і вічна Україна». Забужко вкотре наголосила: «Було би вкрай неслушно [тепер. – О.Л.] замикати Шевченка рамками романтичного націоналізму», «там є набагато більше смислів, які актуалізуються за кожним поворотом історії». І вона має рацію – далі побачите.

Стрибаємо?

Те, про що всі вже знають. 10 лютого в Києві на станції метро «Тараса Шевченка» презентували проект «Квантовий стрибок Шевченка» – серію робіт Олександра Грехова, де Шевченко набирає амплуа хай буде культових образів. Це й Статуя Свободи, й Ейнштейн, і Спайдермен, і Дарт Вейдер. Згідно із задумом організаторів, передбачалося, що глядачі відчитають в образі Шевченка образ українського Віргілія, який водить мандрівників персонажами(!) з паралельних світів (тобто персонаж стає точкою зупинки, топосом, як у фантастичному кіно). «Це сплав вільнодумства та науки, це спроба осучаснити старе та архівувати популярні культурні образи», – написано на сторінці «Київського метрополітену». Виставка мала тривати до 10 березня, але відбувся скандал, а далі ви, мабуть, також знаєте.

Друзі!Національний музей Тараса Шевченка, Київська підземка та ілюстратор @aleksandrgrekhov презентують виставку "…

Posted by КП "Київський метрополітен" on Sunday, 10 February 2019

Те, чого не знаєте. Очевидно, така поляризація реакції українського суспільства має симптоматичний характер. І якщо в результаті ліберали лають консерваторів, консерватори – лібералів, а реакційники беруть ніж у руки – що засуджують і ліберали, й консерватори, – то мені йдеться про перші дві світоглядні позиції та їхній «наступ», бо вони домінують, а також тому, що вчинок Юрія Хорта, очевидно, можна кваліфікувати як крайній вияв консервативних поглядів. Отже, давайте з’ясуємо. Загалом, описані поляризації відбивають два алгоритми: перший працює за схемою Шевченко мій / я, він і нікого більше; другий – за схемою поруч є інші / Шевченко мій / я відкрита/ий до того, що поза мною та ним / я медіююся в інші смисли через Шевченка як через портал. Тут, що прикметно, портал зберігає маркер самоідентифікації. Проникаючи в образи популярних персонажів, Глядач/ка не позбувається власного історико-культурного «обличчя», адже крізь образ кожного з персонажів прозирають Шевченкові пелехаті вуса, специфічний ніс та ошатний сюртук з-під кожуха – і навіть масці Спайдермена не вдається приховати Шевченкову присутність. Таке собі: «я покажу, що можу бути різною/им». І це, по-своєму, виклик. Але кому чи чому?

Давайте ще так. Буває, ми, розглядаючи Шевченкові портрети, несвідомо шукаємо на них очі жертви. І віднаходимо. Чому? Перше, бо нас так навчили. Друге, бо ми бачимо в них власні очі, власний біль, яким наділяємо також зболену українську націю. Це має свою логіку й сенс. Так робили батьки наших батьків, наші батьки, тому часом так робимо й ми. Проте останні події (починаючи від Євромайдану й закінчуючи Томосом про автокефалію для ПЦУ) засвідчують, що ми вчимося виходити за межі «війни з вітряками», будувати національну систему цінностей, переглядати минуле та «перегравати» проблемні вузли української історії. Томос про автокефалію для Православної церкви України – добра ілюстрація, адже водночас сучасна українська еліта немов «повертається» до фази до геополітичного вибору, зробленого на користь Сходу, щодо якого в XVII ст. тогочасна українська еліта запланувала «велику» та «розмашисту» культурну інвазію. З іншого боку, теперішня ситуація порівняно інша. Зацитую Юрія Шевельова (: «Нова держава постає тільки в перемозі над своїми сусідами», – каже він і наводить приклад Німеччини XIX ст. А як бути постколоніальній державі, яку колошматимо під шапкою кількох імперій, яка тепер заново має стверджувати себе на мапі світу, звідки її на століття викреслено? Чому ми не хочемо зрозуміти, що ми у війні, веденій різними методами: гібридній, реальній, культурній? І тут «Квантовий стрибок Шевченка» (а вслід за ним квантові стрибки інших українських літераторів) – ще один, альтернативний, вияв цієї сили, така собі спроба експансії європейського культурного простору власними засобами. Але що ми маємо? Ми маємо Шевченка. Ми маємо чільну трійцю «Шевченко-Леся Українка-Франко». Та ось нюанс. Щойно відбувається подібна культурно забарвлена інвазія, як два описані алгоритми, дві свідомості межовості України 2019-го зіштовхуються: «степовий» (територіально), консервативніший, закликає захищати своє, вперто й закономірно силкуючись його втримати за наявної російської загрози – теж виправдано (див. заклик ветеранів ДУКу); «нестеповий», більш реформістський, з надією «виграти бій» обережно зазирає в інший культурний простір.

Для тих хто не може відрізнити маячню збоченця від мистецтва, додам як мав би виглядати сучасний український, трендовий…

Posted by Mykola Lyakhovych on Saturday, 2 March 2019

Перед нами стратегія інклюзії, проникання. Те, що «мова» Заходу для нас зрозуміла, засвідчує сміливість «Квантового стрибка», – схоже, однієї з перших ілюстрацій такої оцінності, – бо ми «розмашисто» (хоч би як гучно це звучало) йдемо до того, щоб збагатити потужний Західний світ власними смислами, запропонувати власні підходи.

І ще: ми не готові бути старомодними. Натомість ми нарешті критично беремося до поглинання культурного продукту Іншого, роблячи спробу вибрати звідти те, що ляже в рамки властиво українського розуміння мистецтва. А яке воно – це розуміння? Воно ще формується: щось вже з’явилося, а на щось досі чекаємо. І ця спроба через образ Шевченка як маркера української національної ідентичності. Тому, можливо, не всі образи Грехова нам підійдуть, але так і має бути. Бо поки що ми експериментуємо, збираючи «кліповість» у якусь, хочеться вірити, згодом непогану картину. Звісно, це також питання канону й боротьби за канон, і самопізнання теж.

У XVII ст. ми не пішли на Захід. Побачимо, чим відгукнеться наш геополітичний вибір сьогодні. Бо загалом обидві реакції на «Квантовий стрибок» (у широкому значенні) залишаються здоровими, поки не переходять межу насилля.

Мистецтво

Хай буде ривок. Таке окреслення спробую дати одній із найяскравіших подій музичної «шевченкіани» останнього десятиліття – проекту сестер Тельнюк «Наш Шевченко» (2015), що охоплює тринадцять пісень на вірші Шевченка, виконаних у супроводі Національного академічного симфонічного оркестру України (диригент – Володимир Сіренко).

Просто послухайте. До слова, також в контексті російсько-української війни непогано обігрує вірш «Тополя» гурт «Хочу ЩЕ!» (2016).

Кіно, історична довідка. Якщо вірити статистиці, про Шевченка та за творами письменника разом знято десь понад 20 картин. Першу екранізацію твору зробив режисер німого кіно Чеслав Сабінський (1911), й це була «Катерина». Оскільки фільм про життя й творчість Шевченка 1919 р. під назвою «Червоний Шевченко» обірвала війна, перший байопік – одна з найдорожчих картин у СРСР 1920-х рр. та найбільш касова картина року, фільм Дмитра Чернигіна «Тарас Шевченко» – вийшов на екрани 1926 р. Успіх був зрозумілим: головну роль зіграв актор «Березілю» легендарний Амвросій Бучма, а художнє оформлення виконав Василь Кричевський (більше – тут).

Уперше про інтимне – кохання поета до княжни Рєпніни – заговорили перед двотисячними («Поет і княжна» (1999), режисура Сергія Клименка). Роль Шевченка в цій стрічці виконав Тарас Денисенко, а княжну зіграла Галина Стефанова – зіграла блискуче. Просто тому, що віриш, і плачеш наприкінці (якщо Ви – несентиментальна натура, то просто вірите). До слова, з роллю княжни Рєпніни Галина Стефанова з 1984-го, а 1997-го здобула за неї «Золоту пектораль» (за найкраще виконання головної жіночої ролі). Йдемо далі.

На сьогодні маємо два тизери, чекаємо на спеціальний показ біографічного фільму Олександра Денисенка «Тарас. Повернення» 9-го березня. «Перший фільм-екшн про невідомого Шевченка», – гордо й трохи пихато каже нам тизер. Головна увага картини прикута до кавказького етапу життя Тараса Шевченка під час його служби в Новопетрівському форті. Ну що ж, невдовзі оцінимо, який він.

А ось грамотною лектурою, спробою «демуміфікувати» Шевченка в документальному кіно (за все ХХ ст.) є серійний фільм «Мій Шевченко» (2001); автори сценарію – Олена Чекан та Юрій Макаров. Сценарій ретельно продумано, а кожен мікросюжет немов заворожує і провокує живу думку, та й загалом фільм інтелектуально потужний… А може, розгадка в тексті, який так нагадує детектив за манерою розгортання? Інша стрічка, яку можна буде переглянути 11-12 березня, – художня документалістика Сергія Проскурні «Тарас Шевченко. IDентифікація» (2014).

Серія спеціальних показів документальних фільмів у кінотеатрах Мережі КП "Київкінофільм" продовжується. Так, 11 та 12…

Posted by Мережа кінотеатрів КП "Київкінофільм" on Thursday, 7 March 2019

Фільм-дослідження сучасної рецепції Шевченка. Донбас, Карпати, Бессарабія, Чорнобильська зона відчуження, Черкащина, Відень, Нью-Йорк – перелік локацій, де відбулися зйомки. В одній з останніх сцен Сергій Проскурня підсумовує: «Він [Шевченко. – О.Л.] творить нас, ми віддзеркалюємо його». Що ж, саме до такого бачення наполегливо закликає стрічка. Але вслухайтеся, створіть суцільну тишу й ви відчуєте, що фільм Проскурні трохи про інше. «Усе, що він писав, – каже Пепік, чоловік із Донбасу, чия мати пройшла Голодомор, – це було в житті, і воно і до сих пір де в чому відгукується». Шевченко віддзеркалює нас – ось воно! Досі! І в цьому його магія.

Анімація останніх років дивує. Наприклад, анімаційна балада «Причинна» Андрія Щербака, 2017

– сюжет про любов і війну, легенда «про українських Ромео та Джульєтту»

Намальована в м’яких пастельних тонах, вона чимось нагадує полотна самого Шевченка. На допрем’єрному показі мультфільму Микола Потураєв, генеральний директор «Фокус медіа», озвучив цікаву думку: «З цієї події, з цієї стрічки ми розпочнемо традицію знімати для кожного покоління Шевченка».

Що ж, такі речі надихають. До речі, переглянути стрічку можна буде дуже скоро, 10 березня, в музеї Тараса Шевченка.

У жанрі екшн, ліричної драми – як ще Шевченка по-новому? А в жанрі зомбі-хорору не пробували? Опертий на графіку українського бароко, мульт-серіал за «Кобзарем» Шевченка (2017) за стилем, як не дивно, підпадає під зомбі-хорор (режисер – Богдан Шевченко). В основі сюжету – мотив спокутування зради козаком-зомбі (а як перегукується із забужківським «заложні мерці»!) (Забужко, Оксана. Шевченків міф України Оксани Забужко. Київ: Комора, 2017). Продюсер Максим Прасолов пояснює: з Шевченком треба працювати «як зі Стівеном Кінгом, як з автором хорорів, тоді буде зовсім інше ставлення». А хто сперечається? Зрештою, кому вдалося відчитати у вірші «За байраком байрак» стільки прекрасно жахливого?

І тут, мабуть, логічно було б згадати витіювату техніку пльонтанізму Івана Марчука, якою художник інтерпретує емоційну колористику «Кобзаря» (http://instpres.univ.kiev.ua/node/532), адже й там, у його «Шевченкіані» (2014), є щось містичне. Тим часом стріт-арт активно освоює образ Шевченка, з Революції Гідності починаючи, як-от мурал на вул. Грушевського з написом «Вогонь запеклих не пече» (знищено 2017-го).

Муралів із зображенням Шевченка є по різних містах України (як нам до пам’ятників не дорівнятися?!). Візьмімо Харків. Із бічної стіни харківської багатоповерхівки за мешканцями спальних районів спостерігає сивий Кобзар у смушевій шапці, з 2014-го. А тим часом на київському Набережному шосе того ж року з’являється графіті чільної трійці української літератури, яка чимось нагадує трійцю супергероїв. Ні? Але ж Іван Франко уважно дивиться на захід, Леся Українка пильнує східний фронт, а проникливі (як з візантійської ікони) великі очі Тараса Шевченка пронизують, так, вас, доглибно, що в якийсь момент Ви мимоволі відводите погляд…

Літературознавство

У критичній літературі полюбляють говорити про Шевченка: про його життя й творчість. Цього досить, наприклад, у розвідках Альфреда Єнсена, Замфіра Арборе, Еміля Дюрана, Костянтина Доброджяну-Ґеря, Миколи Шлемкевича, Івана Франка, Миколи Євшана, Степана Балея, Павла Филиповича, Андрія Річицького, Майка Йогансена, Віктора Петрова, Юрія Луцького, Леоніда Білецького, Дмитра Чижевського. А тепер про ключове.

Сполучені Штати Америки. Богдан Рубчак публікує статтю «Shevchenko’s Profiles and Masks: The Ironic Roles of the Self in the Poetry of Kobzar» (1974, 1979). (Rubchak, Bohdan. “Shevchenko’s profiles and masks: The ironic roles of the self in the poetry of Kobzar.” In: Luckyj, George S.N. (ed.) Shevchenko and the Critics. 1961-1980. Toronto-Buffalo-London, 1980) Досі добре не прочитану. Рубчак розповідає про функцію романтичної іронії в організації Шевченкового міфу, але більше пише про сам міф, про його структуру і чому він з нами спрацював – «ключ» до отого усе, що він писав, до сих пір де в чому відгукується (з фільму Проскурні). Хочете знати який? А не скажу, читайте самі.

Дванадцять есеїв Леоніда Плюща «Екзод Тараса Шевченка: навколо «Москалевої криниці»» (1986) – експериментальна літературознавча праця, яка оперує структуралістським (тартуська школа) й «бахтінським» підходами, його цікавить позатекстовість через глибоке занурення в текст; як завважив у передмові до видання Юрій Шевельов, Плющ вилущує міфологічні структури зі структур, чим однозначно будить живу думку (Плющ, Леонід. Екзод Тараса Шевченка: навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів. Едмонтон, 1986). Написано динамічно, контроверсивно, певною мірою діалектично, бо дослідження немов проростає зі щілин на межі зустрічей міфологічних матриць Шевченкового тексту. Тут вам також розкажуть про образ поета-шамана – містичного провідника в минуле й майбутнє (Чи не образ цієї візії висуває голову з «Квантового стрибка Шевченка»?) (Плющ, Леонід. Екзод Тараса Шевченка: навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів. Едмонтон, 1986).

Замальовка «Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті» (1990) Юрія Шереха стверджує кілька добрих наголосів на семантиці філософської парадигми (Шерех, Юрій. «Микола Ґе і Тарас Шевченко». У: Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Харків: Фоліо, 1998). Відтак, чільне місце в Шевченковому коді належить універсалізму, а отже, Богу як переплетінню «космічного й людського», як суті всіх початків – бо ж «у повному корпусі Шевченкової поезії» не Україна – Бог вжито 1281 разів (насправді – 1306 разів, – перераховує Леонід Ушкалов), а статистика форм Україна, український сягає 269 слововживань (Шерех 70). Замальовка Шереха – досить промовистий (надворі ж 1990-й!) набір спостережень, які й про розуміння мистецтва, й про розуміння художнього твору, й про те, що «реальні речі» неодмінно втрачають «земну» обтяженість, щойно потрапляючи в мистецьку площину (Шерех 73).

Григорій Грабович почав писати про Шевченка десь із кінця 1970-х. Його монографія «Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» (1982) потрапила до рук українських читачів 1991-го й 1998-го рр. – і двічі в перекладі Соломії Павличко. На обкладинці – зарослий, із пильним поглядом Шевченко – прямий натяк на психологізм. Інша праця, збірник есеїв «Шевченко, якого не знаємо» (2000) – моя домашня (не сердьтеся, я коротко). Ця книжка професора Грабовича трохи розлітається, здебільшого в секції ілюстрацій, де папір грубший, ґлянцевий, рясніючи помітками-подивуваннями «?!» або «!!» моєї бабусі. Судячи з шести знаків оклику на берегах однієї зі сторінок, найбільше враження справила цитата з есею про ідентичність поета-Пророка: «І тут ікона стає ціннішою, істотнішою, ніж прообраз, тобто людина. І ще більше: у колективній перцепції кожна спроба відмінити це рівняння може розцінюватися як святотатство, як якась нова аріанська єресь» (Грабович, Григорій. Шевченко, якого не знаємо. Київ: Критика, 2000). Один із ключових акцентів цієї студії, як не дивно.

Після досить успішної праці «Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націєсофська парадигма» (2004), Юрій Барабаш публікує «Вибрані студії: Сковорода. Гоголь. Шевченко» (2006), які багато в чому перегукуються з попередньою книжкою, але додають нових і цікавих облич (до речі, без «Між Гоголем і Шевченком» Юрія Луцького такий Барабаш був би неможливий). Отже, Шевченко й Гоголь – два «лейтмотиви» національної свідомості: канонізований Шевченко і, фактично, викинутий за межі канону укрліту для масових споживача/ки Гоголь (бо навіть вивчення його творів у циклі шкільної програми з української літератури не робить його однозначно своїм). Відтак, ця розвідка про спільність «національного ґрунту» та розходження на рівні «націо- та соціопсихологічних генотипів», про мотив національної самокритики, бінарну опозицію батьківщина-чужина, міфологізм, психічну межовість у рамках імперії, історіософську традицію й багато іншого. Словом, якщо Ви – гурманка чи гурман, то відчуєте перегук з цією книжкою!

Якщо зголоситеся, Леонід Ушкалов знову розкаже Вам, як трапилося, що в поетиці Шевченкового тексту образ Христа протиставився Богові, а канонічний для християнства образ Діви Марії заступив архетипний образ зневаженої матері-покритки (стаття «Гуманізм Шевченка» в книзі «Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури», 2007). А як же тремка для Шевченка формула прекрасне = правдиве = добре? (Ушкалов, Леонід. «Гуманізм Тараса Шевченка». У: Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. Київ: Факт, 2007). А все є, просто метафізичний бунт і «смілива сакралізація профанного». Хочете знати ще? Читайте Леоніда Ушкалова. І замальовку про Райнера Марію Рильке – поціновувача Шевченка – не пропустіть (Есей «Містерія липового листочка». У: Що таке українська література. 299-306).

У цьому контексті добре було б згадати чудовий приклад літератури для дітей – абетку «Шевченко від А до Я» (2017) теж авторства Леоніда Ушкалова та з розкішним графічним оформленням Анастасії Стефурак. Ця книжка пропонує побачити Тараса Шевченка за чаюванням і читанням Вільяма Шекспіра, чи з фруктами та ґроном малих діточок, чи Шевченка-мандрівника, що побував в Ірані (правда!) та дуже глибоко й ніжно оповідає історію важливих для Шевченка слів-концептів: цікавості, зорі, надії, кота, фотографії, сміху, раю, очей, намотуючи їх, намотуючи й легко розкручуючи. «Багато, надзвичайно багато прекрасного в божественній, безсмертній природі, – каже читачам Шевченко, – але торжество й вінець безсмертної краси – це одухотворене щастям обличчя людини; більш високого, прекрасного в природі я нічого не знаю». Чи не красиво?!

Деяка «агіографічність» прозирає крізь лагідні на дотик сторінки монументальної праці (720 с.!) Івана Дзюби «Тарас Шевченко: Життя і творчість» (2008). Дзюба мовби свідомо накреслює композицію, яка відповідає житійній: дитинство, випробування свободою, подвиг і страждання, смерть і посмертна глорифікація – символізація до рівня загальнонаціонального. Тут знайдете багато надривного, відчайдушного протесту в ключі останніх декад ХХ ст., бо коли директивою згори з голосу вилущують звук, шепіт хоче кричати, а його риторика стає десь такою: «Бувши плоттю від плоті і кров’ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю кров’ю, Шевченко не приймав у ньому те, що було виховане століттями соціального поневолення і національного розтління» (Дзюба, Іван. Тарас Шевченко. Життя і творчість. Київ: КМА, 2008).

Ну й нарешті, «Шевченків міф України Оксани Забужко та його критики» (2017) – п’яте доповнене й переглянуте видання «Шевченкового міфу України: спроби філософського аналізу» (1997) «з додатком матеріалів дискусії 1998-1999 років» та передмовою Ростислава Семкова як упорядника. До слова, перше видання цієї книжки свого часу щиро підтримав Іван Дзюба. Чому? Ну бо це потужно. Література далекого бачення, якщо хочете. І, щонайважливіше, це про відповідальність. Так, «програма» Шевченкового міфу (сплаву модерного й християнського) продовжує працювати, – каже Забужко, – і лише від нас, від того, настільки його пізнаємо, опануємо, залежить її результат (Забужко, Оксана. Шевченків міф України Оксани Забужко та його критики. Київ: Комора, 2017).

Видання творів

Обмежуся декількома ремарками. Отже, Українська академія наук видає Шевченка (12 томів, перший том вийшов 2001-го року). Фундаментально, але й повільно (та це ви й так знаєте). Зокрема, найсвіжіше повне зібрання творів поєднало як вербальну, так і візуальну складові, так що 7-9-й томи розмовляють живописом та графікою Шевченка 1830-1850-х.  До слова про масштабні можна також додати проект нової «Шевченківської енциклопедії» (в 6 томах).

Не так

Насправді мені подобається уявляти Шевченка в рожевих окулярах. Як він, вбраний у сюртук, закидає праву ногу в напуцованому модняцькому черевику на ліву, а в руці замислено мне смушеву шапку. Дивний збір деталей, ні? І навіщо йому ця шапка? Та здається, щось він про неї знає. І ми знаємо, авжеж.

Оксана Лебедівна

Аспірантка Докторської школи НаУКМА зі спеціальності "Теорія, історія української мови та компаративістика", одна з авторок "Антології молодої української поезії початку ІІІ тисячоліття" (2018). Зараз працює над проектом "Квіти мої, або Могилянці та їхній Шевченко", організованим довкола постаті Шевченка як однієї з найзнаковіших для української культури