Як створити літературне середовище власноруч: інтерв’ю з Мар’яною Максим’як

Мар’яна Максим’як – поетка, письменниця. Авторка двох поетичних збірок, учасниця багатьох літературних проектів та фестивалів, зокрема Форуму видавців у Львові, «Meridian Czernowitz», «Книжкового арсеналу», лауреатка численних конкурсів відеопоезії. У 2010 р. отримала заохочувальну премію видавництва «Смолоскип». Вірші перекладено англійською та мовою іврит. Програмна директорка «Літературного центру імені Аґнона» в Бучачі. Ввійшла до короткого списку Першого конкурсу історичного оповідання «ProМинуле» (2018).

– Завдяки діяльності Літературного центру імені Аґнона містечко Бучач на Тернопільщині посідає виняткове місце на літературній мапі України. Ви маєте амбітну мету: по-перше, реконструювати про літературне життя у Бучачі століття тому, зібрати згадки про місто в художній літературі, мемуарах видатних людей, що народилися або бували тут. По-друге, зробити місто сучасним культурним центром – місцем інтелектуальних інтеракцій. Як виникла така ідея, з чого почалася Ваша діяльність?
– Мені завжди уявлялося, що Бучач – комфортне місце для культурних, а особливо літературних подій. Можливо, підґрунтям цього є той факт, що Бучач – місто, де народився й певний час мешкав Нобелівський лауреат з літератури Шмуель Йосеф Аґнон. Проте відтоді як я почала більше цікавитись історією Бучача, зокрема літературними колами та персонами, котрі мали дотичність до цього містечка, зрозуміла, що не лише Аґнон формує довкола-літературну ауру. Це й ціла низка українців, поляків, євреїв, які мешкали в Бучачі, і кожен у свій спосіб намагався говорити про цей містечковий світ, де сусідство і співжиття були головними темами. Тому бажання зачепити тему літературного Бучача в мене існувало постійно. Варто було лише дочекатися слушної нагоди. У 2012 році група митців у Бучачі організувала мистецький майданчик «Арт-Двір», який існує й сьогодні і де зручно робити альтернативні та цікаві події. Для малого міста цей проект став своєрідним проривом та моделлю того, як можна організувати силами громадської ініціативи якісне культурне дозвілля для мешканців. Як куратор літературної сцени, з часом я збагнула, що варто створити проект-сателіт до «Арт-Двору». Таким чином виник Літературний центр у Бучачі.

Відвідувачів на заходах Літературного центру імені Аґнона в Арт-Дворі не бракує.

– Окрім ретельного збирання згадок про Ваше місто у творах письменників минулого, Ви заохочуєте сучасних авторів писати у Бучачі і про Бучач. Розкажіть про діяльність письменницької резиденції.
– Ідея резиденції з’явилася незадовго після створення Літературного центру і ввійшла до основних стратегічних напрямків. Справді, Бучач надається до того, аби зупинитися, відпочити, перевести подих, а разом з тим – попрацювати в тихій та спокійній місцині. Маючи добрі відгуки від письменників, котрі навідувалися до нас для зустрічей та книжкових презентацій, ми наважились запустити проект літературної резиденції. Радіємо, що ідею активно підтримав Ґете-Інститут в Україні, і саме завдяки цій підтримці ми змогли зробити першу резиденцію у 2016 році. Ми зійшлись на думці, що резиденції в Бучачі матимуть тематичний характер. Тому першою такою стала тема «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», яка була своєрідним жестом пам’яті про отримання Нобелівської премії Аґноном у 1966 році. Важливо зауважити, що Аґнон отримав нагороду за низку текстів, серед яких чимало про Бучач. Гостями тодішньої резиденції стали письменники Євгенія Сенік, Андрій Любка та Софія Андрухович. Головною ідеєю проекту було дати можливість резидентам відчути себе гостями, постояльцями в Бучачі, як це зробив свого часу Аґнон, і описати власні спостереження в текстах. Цією резиденцією ми хотіли привернути увагу до Бучача як рідного міста Нобелівського лауреата, а також до постаті Шмуеля Йосефа Аґнона й загалом теми малих міст і їхньої літературної спадщини. Кожен із учасників резиденції написав три тексти, які були опубліковані на ресурсах медіа-партнерів: Збруч, Читомо та The Ukrainians, а також у підсумку ввійшли в загальну друковану публікацію. Завдяки допомозі фонду «Українсько-єврейська зустріч» нам вдалося зробити підсумкові видання цієї резиденції: збірку есе «Ключ в кишені» українською, англійською та мовою іврит.

У Бучачі відбуваються денна та нічна літературні мандрівки «Темні та світлі сторінки Пінзеля».

– Ще одним напрямком Вашої діяльності є літературні екскурсії за мотивами творів, дія яких відбувається в Бучачі. Як це відбувається?
– Це один із найзатребуваніших напрямків у роботі Літературного центру. Я надихнулася практикою таких мандрівок, беручи участь у проекті «Шляхами штетлів. Об’єкти єврейської культурної спадщини в транскордонному туризмі», що був ініційований для України, Польщі та Білорусі польським партнером – осередком «Брама Ґродська — Театр NN». Це був цікавий досвід спілкування із гідами, що працюють із темою малих галицьких містечок. Ця тема – інший, окремий, трохи затертий (часто навмисно) світ, що вартує уважного вивчення.
Серед проектів Центру є літературні мандрівки шляхами Аґнона та Пінзеля. Екскурсія з ексклюзивним маршрутом, складеним за книгою Шмуеля Йосефа Аґнона «Гість на одну ніч» – це гарна можливість побачити Бучач, котрого вже немає, та насолодитись тим, що досі збережене і приховує в собі безліч таємниць. Інша екскурсія «Шляхами Пінзеля» – це спроба відтворити найголовніший маршрут, який стосується життя та мистецької спадщини скульптора Іоанна Георга Пінзеля, котрий жив і творив у Бучачі у XVIII столітті. Під час цієї літературної мандрівки є змога почути біографію легендарного митця, вплетену поміж цитати із сучасної української літератури, котра стосується теми Пінзеля, а саме текстів Євгенії Кононенко «Жертва забутого майстра», Володимира Єшкілєва «Втеча майстра Пінзеля» та Галини Вдовиченко «Інші пів’яблука».

– Чи пожвавився «мистецький» туризм до Бучача? Адже місто, де народився Нобелівський лауреат Аґнон, жив видатний скульптор Пінзель, похований дідусь засновника психоаналізу – Фройда, має чималий культурний потенціал.
– Як не дивно, але туристичний потік до малих галицьких міст дійсно існує. Можливо, цьому сприяє близькість до кордону, помітне пожвавлення та зацікавлення довкола теми єврейської спадщини, адже маємо достатньо туристичних груп з Ізраїлю. Насправді, це чудово, що Бучач присутній на туристичній мапі як активна точка. Звісно, інфраструктура далека від ідеальної, часто саме це відштовхує багатьох від подібних мандрівок. Хочеться, аби активними були не лише групи іноземців, а й українці, які б змогли для себе відкрити цей чудовий світ Галичини і її малих міст.

Відвідувачів Арт-Двору в Бучачі зустрічають письменники – уродженці міста: українець Осип Назарук, єврей Шмуель Йосеф Аґнон, поляк Ян Адамський.

– Відвідавши Ваше місто, помітила, що вулиці Бучача порожніють рано – вже о шостій, навіть у світлу пору року, люди здебільшого по домівках. Чи може практика шотижневих зустрічей із письменниками, подібно до літературних заходів у мережі книгарень «Є» по всій Україні, змінити ситуацію? Хто з авторів бував у місті на Ваше запрошення останнім часом, чи зацікавлено зустрічає їх місцева публіка? Де відбуваються ці зустрічі?
– Власне, із практики зустрічей з письменниками та презентацій книжок, котрі ми проводили в «Арт-Дворі», розпочав свою діяльність Літературний центр. Тепер ми маємо чудову нагоду організовувати такі події в різних локаціях міста: влітку це часто «Арт-Двір», у холодну пору року – читальний зал місцевої бібліотеки або кав’ярня на вулиці Аґнона, атмосфера якої сприяє камерним і тихим зустрічам. За час існування Літературного центру, тобто від 2015 року, серед наших гостей було безліч сучасних українських письменників. Для прикладу Тарас Прохасько, Василь Махно, Софія Андрухович, Андрій Любка, Євгенія Кононенко, Володимир Єшкілєв, Ірина Цілик, Галина Вдовиченко, Богдан Коломійчук, Надійка Гербіш, Василь Карпюк, Надія Мориквас. Список можна продовжувати й продовжувати. Від себе зазначу, що страшенно вдячна кожному з авторів, хто приїздив до нас. Для мешканців Бучача це були надзвичайно цікаві зустрічі та бесіди. Кажу це без перебільшення, оскільки активно тримаю зворотній зв’язок із відвідувачами.

– З якими організаціями та ініціативами співпрацює Літературний центр імені Аґнона?
– За час своєї діяльності команда Літературного центру імені Аґнона була учасником різноманітних міжнародних програм та проектів. До прикладу, впродовж 2015–2016 років ми брали участь у проекті «Культурно-освітньої академії», ініційованому Ґете-Інститутом в Україні. У 2016–2017 році були учасниками міжнародного проекту «Сусіди 3.0 Суседзі 3.0 Sąsiedzi 3.0», що є навчальною програмою україно-польсько-білоруської співпраці задля розвитку активних локальних спільнот на підставах солідарності, рівності, демократичності, критичного мислення та різноманіття. У 2018 році завдяки підтримці програми Culture Bridges від Британської ради в Україні нам вдалося налагодити добрі зв’язки із партнерськими інституціями у Варшаві. Також у 2018 році за підтримці Фонду «Українсько-єврейська зустріч» ми змогли познайомитися та встановити добру співпрацю із Домом Аґнона в Єрусалимі. Крім того, команда Центру була учасником проекту Tandem Ukraine Academy, який дає можливість для представників українських ініціатив та організацій випробувати та проаналізувати власну організаційну спроможність побудови міжкультурних або міжсекторних партнерств. І безперечно, щорічна присутність на головних книжкових подіях України: Книжковому арсеналі та Форумі видавців.

Йоханан Петровський-Штерн лишає запис у книзі відвідувачів Літературного центру ім. Аґнона.

– Які найближчі плани Літературного центру імені Аґнона?
– Ми – організація, яка має повільний та виважений підхід до проектів і справ. Це допомагає більш чітко бачити пріоритети та шукати можливості для їхньої реалізації. Збоку це часом може виглядати як певне зволікання чи якогось роду байдужість, але це не так. Нам важливо триматися визначеної стратегії, фокусуватися на темі малого міста, і разом з тим, формувати якісну робочу команду. Це виявилося своєрідним викликом для малого міста, оскільки добре вишколених працівників тут немає й доводиться вчити зовсім юних, котрі дуже часто покидають Бучач задля навчання в університетах та цілком очевидного прагнення особистісного зростання. Проекти Літературного центру щороку набирають сили й потужності, і ми цілком свідомо розглядаємо спосіб запрошувати фахівців ззовні для роботи в нашій команді.
Щодо планів на майбутнє, то можу ствердно сказати, що маємо на меті продовження практики літературної резиденції. Із досвіду знаю, що довкола резиденції часто виникають суміжні проекти: видавничі, освітні, дитячі. Тому тут варіантів багато. Крім того, плануємо запустити ще один літературний маршрут містом. Ну і звісно, маємо в планах регулярні зустрічі з письменниками та презентації книжок.

– Ви брали участь у Першому конкурсі історичного оповідання «ProМинуле», організованому ЛітАкцентом і видавництвом «Темпора». Ваше оповідання «Танець» про Остапа Луцького ввійшло в «короткі списки» й опубліковане у збірнику «Memento momentum свободи». Як виникла ідея цього твору, чи багато довелося опрацювати джерел?
– Зацікавлення особою Остапа Луцького у мене виникло під час роботи зі стратегічними напрямками Літературного центру. Серед письменників-українців, які мали дотичність до Бучача, я зауважила Луцького й захопилася ним і його біографією. Це справді був дуже цікавий чоловік: інтелектуал, поет, громадський діяч, котрий свого часу зробив дуже багато для українського суспільства. Мене зацікавив той факт із його біографії, що він таємно перебував у монастирі оо.Василіян в Бучачі як ад’ютант Василя Вишиваного. Саме цей момент я описую у своєму тексті. Щодо джерел, то дійсно це була тривала дослідницька праця, яка зайняла більше часу, ніж саме написання твору. Але гадаю, десь так це і мало б відбуватися, якщо мова йде про історичну прозу.

«Memento momentum свободи» (Київ: Темпора, 2018).

– Чи доводилося Вам доти працювати з історичною прозою? Чим є для Вас цей жанр, які можливості він відкриває?
– Це була моя перша спроба, до того я часом пробувала себе у прозі, але все ж таки головним чином писала поезію. Тому було дуже хвилююче надсилати свій текст на розгляд журі конкурсу. Хотілося втрапити до коротких списків, аби це оповідання мало можливість бути надрукованим і потрапити до свого читача. Як на мене, жанр історичної прози сьогодні в Україні стає справді затребуваним та популярним. Інше питання – це якість текстів, небанальність тем. Гадаю, що саме завдяки таким конкурсам як «ProМинуле» можна знайти нові та цікаві імена серед авторів.

– Чи плануєте продовжити роботу над темою Визвольних змагань на Тернопільщині, можливо, у більшому форматі – історичного роману чи повісті? Про кого Ви хотіли б написати роман?
– Часто думаю про те, аби продовжити оповідання «Танець» та розвинути сюжет довкола Бучача, Остапа Луцького та співжиття мешканців міста в той непростий період 1918–1919 років. Для того, аби реалізувати задумане, потрібен час. Насамперед для роботи із джерелами, консультацій із істориками, мандрівок до місць, про які йтиме мова або які є важливим тлом для розуміння теми. Наприклад, для оповідання «Танець», де всі події відбуваються фактично в Бучачі, я здійснила також подорожі до села Лука, де мешкала родина Луцьких і звідки Остап їздив на навчання до бучацької гімназії, та до Чернівців, аби бодай трохи ближче пізнати чернівецький період життя Луцького. Ну і звісно, потрібно постійно вправлятись у писанні, але це вже інша, довга тема для розмови.

Фото – з fb Літературного центру імені Аґнона та Мар’яни Максим’як.
Розмовляла Ольга Петренко.

Ольга Петренко

Навчалася в Києво-Могилянській академії. Любить читати і говорити про книжки, тому стала філологинею. Любить вдосконалювати тексти (які, за постструктуралістами, і є світом), тому стала редакторкою. Любить подорожі у просторі й часі, тому координує проект історичної прози "ProМинуле"