Хто вбив Лору Палмер?

Ярина Цимбал. Фото Івана Любиш-Кірдея

Тридцять років тому, 23 лютого 1989 року, вбили Лору Палмер, і ми досі не знаємо, хто вбивця. Щоп’ятниці при перших звуках відмороженої музички Анджело Бадаламенті, люди кидали справи й уроки і збиралися довкола телевізора (нагадаю, що інтернет на днях відсвяткував 30 років, а «Твін Піксу» зараз 29). Трьох серій на вихідні вистачало, щоби потім цілий тиждень обговорювати проблеми агента Купера, Чорний Вігвам, карлика в червоному і тлумачити фразу «Сови не те, чим вони здаються». Під кінець другого сезону глядачі поступово почали розуміти, що вбивцю Лори не знайдуть, ба більше, що це вже не має значення.

Є фільми і книжки, які ставлять питання й ніколи не дають на них відповіді, а проте так затягують і захоплюють, аж не хочеться, щоб у них був кінець. Це залежить від багатьох чинників, але найбільше важить майстерність автора. Автору під силу обернути банальний сюжет на приголомшливий блокбастер, розвинути нецікаву тему в захопливий трилер, а з несвіжої історійки видобути суперактуальний рецепт.

Я, чесне слово, не підбирала книжки для огляду за якимись певними ознаками чи критеріями. Та цього разу всі три книжки — моє щоденне чтиво протягом останніх тижнів — виявилися не белетристикою. Ми в кожному огляді побиваємося, мовляв, немає українського нон-фікшну і коли ж він, нарешті, з’явиться, а тут усі три книжки належать перу українських авторок/авторів. Які питання їх цікавлять, як вони про це розповідають, чи неодмінно треба шукати відповіді в їхніх книжках, а чи можна вдовольнитися самим читанням і насолодитися текстом — поділюся враженнями.

Тетяна Водотика. Простір можливостей: Україна в добу заліза та пари

Тетяна Водотика. Простір можливостей: Україна в добу заліза та пари. — К.: Кліо, 2018

Один мій знайомий історик-медієвіст завжди казав, що вивчати треба насамперед ХІХ століття, бо воно для нас засадниче, з нього походить усе — від ідеї нації до електричної лампочки. Однак мені не траплялася книжка про «добу заліза і пари», яку хотілося б прочитати, а насправді то й зовсім ніякої не траплялося. Це був ніби якийсь заворожений період, здавалося, що історики його бояться, як заліза й пари, перепрошую за каламбур.

І книжка Тетяни Водотики страшенно потішила — нарешті! До того ж на ній стоїть жанрове означення «науково-популярне видання», а отже, це не публікація дисертаційного тексту, у якому просто зняли нумерацію розділів і параграфів, — саме таку літературу у нас часто видають за наукпоп.

«Простір можливостей: Україна в добу заліза та пари» — це розкішний каталог сюжетів із нашого життя. Не лише історичних — про наших предків, що їх ми вже й не уявляємо, а часто про нас самих. Про залізниці, якими ми досі користуємося, про заводи й шахти, які досі функціонують, про будинки, у яких досі мешкаємо, про хабарі, які досі даємо, про боротьбу за права, яка досі триває. Тут є історії неймовірного збагачення і карколомного краху, процвітання й занепаду, всесвітніх виставок і всеохопних страйків.

Усе це чекає вас, якщо ви подолаєте перший розділ. Звичайно, авторка мала дати на початку загальний огляд — засновки, на підставі яких можна розповідати дальші історії, та все-таки продиратися крізь хащі цифр і даних непідготовленому читачеві вельми непросто. Хоча не знаю, яку тут треба підготовку. Уже на 30-й сторінці тебе не покидає враження, що ти читаєш звіти царського Держкомстату і докладний переказ зводу законів Російської імперії, які стосувалися промисловості. Тим паче ще й на початку другого розділу тебе чекає пару таблиць і графіків із цифрами.

У цьому розділі виразно бракує «людського матеріалу» — життєвих прикладів, історій, які розбавили б сухий виклад-констатацію. Можливо, варто було б почати інакше і дати цифри в наступному розділі. Бо якщо хтось почне читати книжку і покине на третині, він навіть не зможе нічого з неї переказати — це все надто абстрактно й сухо. А якщо прочитає третину і кине, бо далі стало нецікаво, принаймні матиме що розповісти з першої частини.

Серед вимог до наукового тексту є така собі «актуальність дослідження», яку всі тихо ненавидять (ну, бо яка актуальність в особливостей репрезентації пастиша в літературі постмодернізму). Водотика ж зуміла з цієї зазвичай висмоктаної з пальця нудотини зробити справжню родзинку: у кінці кожного параграфу вона показує, що з досвіду ХІХ століття можна було використати сьогодні, а від яких пережитків давно пора відмовитися.

Протягом книжки авторка сумлінно нагадує, які питання «ми» (очевидно, вона й читачі) поставили на початку, і як «ми» на них можемо відповісти, дізнавшись стільки нового про добу заліза й пари. І якщо ви хочете достеменно з’ясувати, хто ж таки вбив Лору Палмер який спадок нам дістався з ХІХ століття і що з ним робити, у книжці Тетяни Водотики є відповідь. Та процес її пошуків досить неоднозначний. Авторка всіма силами виривається з лабетів наукового письма з перемінним успіхом: іноді вона долає матеріал і текст, а іноді — навпаки.

Насамкінець не можу втриматися, щоб не відзначити просто кошмарний дизайн книжки. Востаннє таке пишне оформлення я бачила в шкільних рефератах: наша вчителька української мови й літератури дуже любила «красиві» рамки, тож ми вправлялися, хто кучерявіше їх намалює. Те, що доречно в карикатурного Івана Карповича Підопригори, відлякує на обкладинці «Простору можливостей». І хоча книжку цілком грамотно написано, видавництво могло б зекономити на дизайнері і найняти літературного редактора, тим паче вийшла вона на замовлення Міністерства інформаційної політики України.

Ганна Веселовська. Театр Миколи Садовського (1907–1920)

Ганна Веселовська. Театр Миколи Садовського (1907–1920). — К.: Темпора, 2018

Випадково, але дуже логічно, склалося, що після книжки про добу заліза й пари, про початки бізнесу в Україні я почала читати книжку про одне з найуспішніших суто українських підприємств тієї доби — театр Миколи Садовського. Правда ж, ви ніколи не підходили до нього з міркою «бізнес»? А даремно, адже це було підприємство в повному значенні цього слова. І попри зітхання Сергія Єфремова у 1920-х роках «ах, який театр ми втратили», треба визнати, що як справа, бізнес театр Садовського не менш цікавий (а мені насправді навіть цікавіший), ніж як мистецьке явище.

На цій книжці замість приємного оку посполитого читача означення «науково-популярне видання» стоїть загрозливе «монографія». Зазвичай це такий страшний жанр — нечитабельні тексти «для своїх». Як казала одна моя колега, «мене не цікавить, чи студенти зрозуміють мою книжку, я пишу для вас». Це давня болячка академічних науковців, про яку не раз говорено (наприклад, про ці безглузді монографії міркував Віталій Михайловський тут). Отож читати «монографію» Ганни Веселовської я почала дуже обережно.

Пам’ятаю, у першій редакції моєї дисертації був розділ із назвою «Майк Йогансен у трикутнику література—кіно—театр», і старша колега (інша, не та, що про читабельність) сказала, що заголовок треба поміняти, бо він публіцистичний. Так, звичайно, і зробили. На щастя, розділи у книжці Веселовської називаються «по-людськи», і авторка за це ніби вибачається в передмові: «Намагання уникнути нарочитого академізму і зберегти оповідну інтонацію спонукало авторку надати розділам книжки афористичних назв та викладати матеріал не в хронологічному порядку». Та цим хвалитися треба! У всьому світі вважається нормою покинути свої наукові вихвати в стінах академії і писати цікавий текст для широкого читача (а не для двох десятків співробітників), а у нас натомість досі вважається пристойним писати про себе в третій особі…

Одним словом, «монографія» Ганни Веселовської виявилася геть не страшною, як спершу здавалося. Авторка розповідає і про підприємство — театр Садовського, і про вистави, і про людей — артистів, режисерів, художників, про глядачів у друзів театру. Тут є безліч історій, головно про самого героя: як Садовський виграв конкурс на оренду Троїцького дому, хоча запропонував найнижчу орендну ставку, як брав участь у доброчинному зборі коштів — вбрався в народний одяг і пішов із волами по Хрещатику, як завважив загрозливу популярність молодого Івана Мар’яненка і негайно запропонував реорганізувати підприємство з антрепренерської форми у товариство на паях.

Микола Садовський був винятково харизматичною людиною, вродливим чоловіком, талановитим артистом і успішним бізнесменом. Навіть сьогодні важко не піддатися його чарам, і авторка теж потрапила в залежність від улюбленого героя. Іноді, намагаючись дати об’єктивну картину, вона виправдовує дуже самовладного, часто примхливого й ревнивого Садовського. Скажімо, ніде так і не описано прямолінійно історію артистки Марії Малиш-Федорець, яку в театрі називали Малишкою.

У трупу Садовського її привела, на своє горе, Марія Заньковецька, і підтоптаний уже корифей не встояв проти молодої красуні. Ображена Заньковецька не стерпіла чергову зраду свого коханого і покинула театр. А Малишка швидко освоїлася в ролі фаворитки і взялася диктувати свої правила. Актриса дуже помірного таланту і невеликого розуму, вона отримувала головні ролі (які рецензенти забували відзначити), крутила інтриги і командувала старим Садовським. В одній із вистав вона відмовилася одягати убогий костюм для ролі бідної дівчини. У результаті конфлікту головний художник Василь Кричевський пішов із театру. Веселовська ж скромно називає Садовського «покровителем» артистки Малиш-Федорець, а її примхи фаворитки — самоуправством.

Зрештою, повага і любов проглядають навіть у називанні одних героїв по імені і по батькові — Микола Карпович, Любов Павлівна, тоді як інших часто означено лише прізвищем з ініціалом. О ця жахлива звичка ставити ініціали замість імен, коли вже ми її позбудемося! Так і хочеться, щоб у черговій «монографії» автор чи авторка вибачалися не лише за цікаві назви розділів, які хочеться читати, а й за іншу подолану спадщину радянської науки: за повні імена замість ініціалів, за невживання абстрактного «ми», за добре написаний, читабельний текст (усупереч академічним нормам), за жвавий стиль і структуру, яку диктує логіка викладу, а не методичка з оформлення кандидатських і докторських дисертацій.

І ще хочеться, щоб редактори уважніше працювали з авторами й текстами. Бо якщо автор припустився помилки, то хто ж її виправить, як не редактор. Книжці про театр Садовського з редактурою й коректурою дуже не пощастило. Крім чималої кількості помітних хибодруків і непотрібних розділових знаків, трапляються й загадкові речення, як-от одразу в передмові: «Сподіваємося, що після прочитання книжки творчі здобутки і втрати театру Садовського стануть незаперечно важливою частиною міфологізованого київського культурного ландшафту початку минулого століття». Я теж сподіваюся, що здобутки і втрати театру з часом навчаться читати, інших підметів у реченні я не бачу.

Віктор Дудко. Тарас Шевченко: джерелознавчі студії

Віктор Дудко. Тарас Шевченко: джерелознавчі студії. — К.: Критика, 2014

Майк Йогансен казав, що в літературні критики йдуть ті, хто не зуміли стати письменниками. Тепер його можна сміливо доповнити: а в джерелознавство йдуть ті, хто не став слідчим-детективом. Якби вбивство Лори Палмер доручили розслідувати джерелознавцям, вони знайшли б винного вже за один сезон (ні, не в першій серії, бо джерелознавство — це теж робота).

Книжка Віктора Дудка вийшла п’ять років тому, за цей час автор уже відійшов у засвіти, я ж купила її одразу і так і не встигла підписати примірник. І читала я її теж одразу, а тепер знову повернулася, натрапивши в самісінький розпал скандалу довкола «Квантового стрибка Шевченка» на відгук-зізнання у Фейсбуку, що цікавішої книжки досі читати не доводилося і після неї реально хочеться стати шевченкознавцем.

Це суто наукова книжка, у ній ніде не зазначено жанр, але анотація попереджає — дітям до 16 видання для фахівців, перелік яких трохи лякає: джерелознавці, текстологи, бібліографи, архівісти. Одним словом, ботани. То чому ж після неї хочеться бігти подавати документи в аспірантуру відділу шевченкознавства? (Ні, не тому, що там молодий прогресивний завідувач.)

Джерелознавці — це люди, які не люблять недомовок і в усьому сумніваються. Розкажу вам кілька історій із книжки Дудка (а всього їх там 30). От писав Шевченко в нижньогородській газеті про актрису госпожу Васильєву. Перші коментатори текстів Шевченка припустили, що це Катерина Миколаївна Васильєва, дружина відомого московського актора. Наступні дослідники копали далі, вивчали біографію, вишукували подробиці, історія обростала деталями й інформацією. Мало кого бентежило, що Шевченко назвав ще не сформованою артистку, яка вже багато років виступала на сцені. Нарешті один із дослідників знайшов лист, у якому актрису з таким поширеним прізвищем було названо дівчиною 20–22-х років. Навряд чи так описували матір двох дітей Катерину Васильєву. Шевченкознавці вперто ігнорували факти, але Дудко остаточно і неспростовно довів, що Шевченко писав про зовсім іншу людину, Олександру Васильєву. Аргументів його не наводжу, бо це якраз найцікавіше, як пошуки вбивці у «Твін Піксі». (Стаття називається «Ідентифікація “г-жи Васильевой”». Якби існували літературознавці продюсери, вони переконали б автора написати ще як мінімум «Перевагу “г-жи Васильевой”» і «Ультиматум “г-жи Васильевой”».)

Ось суща дрібниця — записка до Шевченка з одного рядка: «Дядьку! Приходьте лишень у четвер вареників їсти. Ваш Н. Макаров. 9 февраля». Дослідники датували її 1859 роком і з цією датою передруковують уже майже сто років. А Дудко пропонує вірогіднішу дату — 9 лютого 1860 року: крім інших аргументів, вівторок 9 лютого того року припадав на сирний тиждень.

А тепер спробуйте визначити одиноку реалію в записці Куліша до Шевченка: «Сьогодні свята п’ятінка, добродію, і ввечері добрі люде будуть її в мене величати, то приходьте, коли Ваша ласка, поблагословите величаннє». Так, підстава для датування записки — згадка про «святу п’ятінку», тобто Страсну п’ятницю перед Великоднем. Далі, порівнюючи інші обставини — Куліш і Шевченко мають бути в одному місті, щоб зустрітися через кілька днів, дослідник виводить дві дати, коли це могло бути написано.

Якщо уважно вивчати документи, то можна навчитися датувати навіть ті листи, у яких Шевченко і його кореспонденти й адресати писали тільки «Привіт! Пока!». Ці сюжети не переказуватиму, щоб і вам лишилося що читати.

Під час «перебудови», коли лещата ідеологічної цензури ослабили, на радянському телебаченні була така розважальна, цілком буржуазна передача «Гра в детектив». Начитавшись Холмса й Агати Крісті, я перерахувала всі сходинки між поверхами в школі і вичислила, хто з моїх сестер і братів пише крейдою на шафі, хоча мама нам це суворо заборонила. Однак у тій передачі я не могла вирахувати злочинця, навіть коли у нього гіпс було накладено поверх рукава куртки. Тепер любов до розгадування загадок я реалізую в архівних пошуках і джерелознавчих розслідуваннях.

Книжку Дудка написано для фахівців, але у ній немає ні спеціальної термінології, ні академічного занудства — тільки факти, тільки хардкор. Іноді кращого детектива й не треба.