«Ключові клапани» Павла Коробчука: WTF?! та інші художні прийоми

Павло Коробчук. Ключові плани. – Львів: ВСЛ, 2019

Є в сучасній українській літературі книжки, які читати просто нецікаво; є в цілому нормальні, але, крім уподобайки на фейсбуці, про них мало що скажеш; є обурливі, довкола яких варто піднімати дискусії; є драйвові й багатошарові, які хочеться перечитувати й аналізувати. Новий роман Павла Коробчука «Ключові клапани» збуджує тільки одне бажання: обнять і плакать.

Разом із тим, не можна не визнати, що цього автора знають і люблять, він популярний представник сучукрліту, і щоразу, прочитавши його книжку, я пояснюю це для себе тим, що насамперед Павло Коробчук — хороша людина. Але все, що він пише буквами…

Особливо це стосується прози. Таких книжок уже було дві: роман «Море для шульги» (2012) та збірка «Священна книга гоповідань» (2014). У першій персонажеві все не йшло і він поїхав до моря, а в другій автор намагався жартувати й стібатися, змальовуючи гопів, але не справжніх гопів, а вигаданих ним гопів (як сказав у передмові письменник Анатолій Дністровий, «мерехливих персонажів у такій же мінливій ситуації»). Було би дивно, якби після двох слабких книжок Коробчукові вдалося написати класну. І дива не сталося: у «Ключових клапанах» бачимо ту саму сюжетну прямолінійність, кумедно-безпорадний стиль (якщо говорити про тяглість, то «екзистенціалізм» тут від «Моря», а «іронія» — від «Гоповідань») і картонних персонажів у непереконливих обставинах.

Щоправда, тими самими словами я зазвичай пишу про три з п’яти нових романів сучукрліту, тому розкрити специфіку саме цього тексту зможу лише в один спосіб: широко цитуючи. Інакше ви мені не повірите, що він весь погано написаний. Утім, якщо ви знаєте й любите Павла Коробчука, то все одно не повірите…

Зате далі майже не буде спойлера, бо переказувати зміст немає сенсу: «Ключові клапани» — це монотонний виклад біографій персонажів, в анотації голосно названий «художньою історією Незалежності», де ми побачимо «життя чотирьох шкільних друзів, кожне з яких є варіантом розвитку країни». Відразу стає зрозуміло, що Коробчук замахується на велике, тож роман збуджує багато думок і запитань. Найчастіше повторюється питання «WTF?!».

Символіка назви роману неочевидна. Слово «клапан» згадується у тексті один раз і стосується гри на валторні. Можливо, клапани — це головні персонажі? Або їхні долі? Або варіанти розвитку країни?..

Крім неочевидності сенсів, Павло Коробчук використовує й інші художні прийоми. Головних я нарахувала чотири (випадковість? не думаю!): млявий подив, пафосний умняк, щось із ногою і секс із прорабом. Про них і поговоримо далі.

Млявий подив є основним настроєм роману і покликаний продемонструвати, що персонажі Коробчука — люди максимально прості й неосвічені, плоть від плоті українського народу, тому збоку більше скидаються на ідіотів.

Знайомимося ми з ними на перших сторінках роману: у серпні 1991 року в місті Біла Церква «шатен Ян, брюнет Денис, кучерявий Юра і молодша на рік світловолоса Віта» ідуть із музичної школи, починають грати у футбол, і м’яч раптово залітає… у труну з «трупом» Радянського Союзу, яку «по той бік червоного паркану» несуть вулицею учасники мітингу з нагоди здобуття Україною незалежності! Діти вирішують заграти похоронний марш, і це негайно зупиняє процесію (WTF?!).

Між лідерами демонстрантів і дітьми за парканом розгортається діалог, що демонструє цілковитий млявий подив з обох сторін: «— Це ви там граєте, джури? — гукнув до Яна один з них, із густими вусами. Ян насторожився. Джури?! Які джури, думав він. Хто такі джури? Це він нас хоче обматюкати?! Як реагувати? — Та ми, ми, — обережно закивав Ян. — Молодці! — зраділи чоловіки. Троє з них виокремилися з натовпу і підійшли до нього.


— А як це — труп СССР? — по-дитячому поцікавився Ян. — Хіба може бути труп якоїсь країни? СССР — це аж одна шоста суші. То вона тепер мертва, ця суша? І де таку кількість суші можна закопати в могилу? (WTF?!) — Ех, малий! — вусатий підняв руки догори. — Тепер ми будемо танцювати навколо цього мертвяка! Всі ще натанцюємося! Чардаш буде від Карпат до Аляски, малий! Нас тепер підтримує весь світ!


Кілька хвилин йшли мовчки. А потім Ян поцікавився: — А ви часом не знаєте, що таке чардаш? — Що-що? — перепитали школярі. — Чардаш?! — Ага. — Ні, — відповіли хлопці. — Звідки ти взяв це слово? — Та чоловіки казали, що тепер весь світ буде танцювати чардаш. — Певно, це якийсь танець, — припустила Віта».

Може, і нічого дивного, що білоцерківські діти не знають слів «чардаш» і «джура» (хоча доволі жваво міркують про гравітацію та Шредінґера), але більше скидається на те, що автор просто не вигадав кращого способу продемонструвати «простоту» своїх персонажів.

Млявий подив не полишає їх і по мірі дорослішання, навпаки, лише міцнішає. Так, підлітком Ян не дає спокою матері, щодня допитуючись, куди поїхав батько: «— Я ж тобі вже багато разів казала. — Я знаю, — коротко сказав Ян і чекав. — І ти щодня це питаєш. — Знаю. Просто я хочу знати детальніше, — тиснув він. Мама спробувала ще один варіант: — Дивись на мої губи і запам’ятай, як вони ворушаться: тато на шабашці. — Ти вже казала, що він там, на цій своїй шабашці, — нагадав Ян. — Але не пояснювала, що це таке (WTF?!)» .

Зрештою хлопець вирішує чекати на тата, стоячи на стільці перед вхідними дверми та спостерігаючи у вічко за сходовим майданчиком: «За місяці чекання підлога навколо стільця вкрилася іграшками, сміттям, непотребом. Спершу мама докоряла Янові, змушувала його пилососити за собою щодня. Мама сердилася й казала, що він перетворює домівку на типовий занедбаний краєвид їхньої нової країни. Сам Ян мало слухав мамині нарікання, йому раптом важливо стало пізнавати світ, а не прибирати його. Він задерикувато відповідав їй, що не зможе до кінця вийти з квартири доти, доки повністю не зрозуміє світобудову, підглядаючи за нею (WTF?!)».

Не турбуйтеся: із квартири Ян усе-таки вийшов, імовірно, пізнавши світобудову. Наступного разу ми бачимо його вже популярним співаком, виконавцем мега хітів: «Ось це — «Густі черешні», під яку можна було розтанцювати будь кого. Ось це — «Сором — для старих», яку хором співали на всіх фестивалях. Ось це — «Я лебідка, але кусаюсь» — пісня, рефрен з якої кілька дівчат навіть татуювали собі на руках, він бачив фотографії в інтернеті».

Так, це нагадує спробу слабенького тролінгу. Справді, як і решта авторів сучукрліту, Коробчук час від часу хапається за рятівне коло іронії, коли його відірваний від реальності текст починає тонути (чим як не зухвалим замахом на абсурд і фантасмагорію є епізод новорічного виступу президента Кучми!). Але в більшості випадків творець «Ключових клапанів» серйозний: він же говорить про варіанти розвитку країни.

Для більшої вагомості автор наділяє Яна тяжкою хворобою (туберкульозом), що знову ж таки провокує млявий подив персонажа: «— Мокротиння?! — не зрозумів Ян. Стільки незнайомих слів він не зустрічав від часу спілкування з протестувальниками у дев’яносто першому. Фтизіатр — як джура. Мокротиння — як чардаш. Добре, що Ян хоч знав, що таке рентген (WTF?!). — А що таке мокротиння?». Вірогідно, автор уважає зірок естради тупими за замовчуванням, але дивно, що при цьому Ян читає «Колимські записки» Варлама Шаламова, слухає музику та дивиться кіно, тобто перестає мати вигляд цілковитого дегенерата, коли автор відволікається на інших персонажів…

Приміром, на Дениса, котрий у юності збивається з істинного шляху й починає грабувати квартири: «Уже кілька тижнів в Україні тривала грошова реформа. Купони міняли на гривню. А Денис, який виріс із юного валторніста в районного гопника, про це навіть не здогадувався (WTF?!). В газетах про цю реформу, звісно, писали і в новинах показували, але він не читав газет і давно перестав дивитися новини. Після діагнозу батька він забив на навчання, пропадав на вулиці й усе міцніше вгрузав у хуліганство, у цю соціально-вакуумну територію (WTF?!). Що було б, якби він не грабував сьогодні квартиру? Яким би лишилося його уявлення про фінансову ситуацію в країні? Коли б він дізнався про те, що купони скоро нікому не будуть потрібні? Чи дізнався б узагалі? Може б, він користувався старими грошима до наступного тисячоліття? Купив би собі смартфон за талони на їжу? Розраховувався б за домашній вай фай купонами? Карбованці міняв би на біткоїни? (WTF?!!)».

Пізніше цей персонаж випадково приєднується до протестних рухів, не виходячи зі стану млявого подиву: «Денові, в силу його слабкої політичної освіченості, чулося щось зовсім інше, ніж говорив цей інтелігент. Він чув приблизно таке: — Треба голосувати пакетом! (Яким пакетом? дивувався Денис. Як це, голосувати пакетом?!) — Ми слухали касети! Там точно є голоси! (Ясно, що на касетах є записи голосів. Вони що, думають, що в касетах сидять якісь духи?!) — Ми чули голоси з магнітофону! (Те саме, що за дебілізм?) — Вони реальні! Це не Мороз! (На цьому моменті у Дениса стався ступор. Що-що сказав цей чоловік? До чого тут мороз? Який мороз? Він про погоду тут розпинається перед усіма?)». Закономірно (для роману Коробчука), що й цей демонстративно не спотворений інтелектом персонаж стане відомим громадським активістом і потрапить за ґрати, захищаючи свободу.

Думаю, в якісь моменти автора «Ключових клапанів» відвідували сумніви, чи не надто по дебільному написані репліки головних персонажів, і тоді він звертався до другого художнього прийому — пафосного умняка, який стрємітєльним домкратом несеться в мовленні наратора і персонажів, створюючи дуже комічний ефект.

Авторські формулювання часом сягають самого дна афористичності. Наприклад, у влучних міркуваннях про долю Віти — єдиної дівчини в компанії головних персонажів: «Ось як поінформованість змінює поведінку людини. Поведінку її батьків. Ще позавчора мама готувала Віті сніданки в школу, а вчора зачинила її вдома під «домашній арешт» через наркоту. Це дуже різні речі — перебувати на поверсі з інформацією про пограбовану сусідську квартиру і без такої інформації. Це дуже різні речі — знати про те, що твоя донька наркоманка, і не знати про це» (дякуємо, кепе!). Утім, доля Віти не надто цікавить автора: після історії з наркотою персонажка надовго зникає зі сцени, аби з’явитися знову під час Майдану вже в ролі заможної бізнес-вумен, і втретє – аби заграти на похоронах Юри…

Не залишить читачів байдужими і сцена пограбування квартири, що в описі Коробчука переконлива так само, як і раніше зображені ним гопи: «І тут починається опера підлості й зневаги до чужого майна. Грабіжники знали, що можуть бути у квартирі до самого ранку, навіть до наступного вечора. За їхніми попередніми спостереженнями, за цей час ніхто з господарів не мав повернутися. Вони знали, що можуть займатися тут чим завгодно. Головне — тихо. Можуть, наприклад, сходити у ванну (WTF?!). Не разом, звісно (WTF?!). Можуть прочитати книжку на синьо-білому дивані (WTF?!). Не одне одному на вушко, звісно (WTF?!). Можуть влаштувати показ мод із одягу мешканців домівки. Хоча для кого їм виходити на уявний подіум, хіба один для одного? (WTF?!)».

Наповнений знанням справи авторський екскурс у хід думок грабіжників завершується не менш проникливими спічами злочинців: «— Ми не будемо спалювати цих книжок (WTF?!), — говорив злий. — Тому що ми відрізняємося від попередньої цивілізації. Наші пограбування інакші, ніж пограбування попередньою імперією історичного інтелекту в цілих націй і народів. Тобі ясно?» (WTF?!).

Як бачимо, чемпіонами з пафосного умняка є самі персонажі. От хоч би й батько Юри, який після травми ноги впадає в депресію та переживає подружню кризу, розмірковуючи над сенсом любовних стосунків: «Дехто каже, що коли розлучаєшся з кимось, то це так, ніби втрачаєш кінцівку, продовжував свої міркування Олег. Дехто взагалі втрачає голову. Зрозуміло, від чого. Ні, не так. Навпаки. Ніколи до кінця не зрозуміло від чого. Ще дехто зістригає волосся і йде в монастир. Дехто від нервів втрачає зір, цю найдовшу кінцівку людини. Дехто продає на чорному ринку свою нирку (WTF?!). Бо відчуває, що не може після розлуки втримати в собі стільки внутрішніх органів. Через розбите кохання дехто фізично ампутує собі різні частини тіла. Іноді — статеві органи (WTF? WTF? WTF?)».

Не менш потужно продукує афоризми й Юрина мама, аналізуючи причини розпаду сім’ї: «— Напевно, відрізана частина ноги потрапила в рай, — сказала мама після паузи. — Можливо. А наші стосунки потрапили в чистилище, — Олег відповів після ще довшої паузи. — Слухай, може, наші стосунки були закладені у тебе в стопі? Так, як сила Ахіллеса — в його п’яті, — ще триваліша пауза. — Швидше за все, наші стосунки були закладені в ломбард, — дуже довга пауза» (WTF?!).

Смисли, які персонажі пов’язують із образом стопи (ноги, кінцівки), є глибокими й невипадковими, тож змушують нас говорити про третій яскравий художній прийом Павла Коробчука. «Щось із ногою» стається в Юриного батька Олега, який працює пожежником: «Олег почав виповзати з віконної рами і не встиг відвернутися від розпеченої дерев’яної балки, вона глухим ударом влетіла йому в потилицю. Він впав на траву і вирубився. Термошолом розколовся, але зберіг черепну кістку неушкодженою. Балка відскочила і впала на ліву стопу його нерухомого тіла».

Слід відзначити наполегливість дерев’яної балки, яка гналася за Олегом, коли він вилазив крізь вікно, а відскочивши від термошолому, летіла саме так, аби впасти чітко на ліву стопу. Хай там як, а мети балка досягла: «…встигла проплавити термозахисну гуму на взутті, розплавити шкіру стопи, підсмажити м’язи, хрящі, ахіллове сухожилля. Гума вилилася прямо на кістки. Пальці лишилися майже неушкодженими, але повністю перестали функціонувати — через втрату артерій, капілярів, нервових закінчень. Його відвезли в лікарню. Там одразу ж повідомили, що ногу врятувати не вдасться. Ампутувати довелося всю стопу, до кісточки».

Ідея зі стопою видалася авторові настільки вдалою, що він вирішив використати її ще раз! Через десяток років Юра, воюючи в АТО, теж утрачає стопу, як і його батько! Дивно, що не та сама балка не прилітає за Юрою, аби посилити символічний ефект: «— Бляха, що з нею? — засичав Юра і поглянув на свою ліву ногу. Підошва, очевидно, після чергового вибуху, відлетіла від черевика. Внизу, на ступні, була глибока кривава рана. Та й самої ступні Юра не побачив, ніби її відкусив пес. На її місці була порожнеча, повітря, зима (WTF?!)».

Персонажі демонструють неабияку кмітливість і навіть спробу здолати перманентний млявий подив: «— Бляха, Дене, не заспокоюй мене! — крикнув Юра. — Я що, не бачу, що моїй нозі гаплик? Як я тепер буду ходити? — Юро! — гаркнув на нього Ден, взяв за шкибарки, смикнув і приблизив його обличчя впритул до свого. — Вгомонися, сука! Тут твої жалісливі завивання нікому на хрін не впали! На Юру відразу подіяли ці слова. Геть зайві рухи, зараз головне — вибратися звідси живим. Він діловито сказав: — Знеболювальне є? (WTF?!) ».

Завдяки упевненим діям Дена Юра не стікає кров’ю: «Ден вагався, чи варто перев’язувати таку глибоку рану. Якщо її перев’язати, думав він, то потім нереально боляче буде віддирати шматки бинта, який прилипне до самих кісток (WTF?!). Але це необхідно зробити. Тому він перемотав ногу медичною марлею, дістав ніж, відрізав у того самого сусіднього трупа рукав на куртці, вивернув його і обмотав ногу».

Мобілізувавши всі сили, персонаж добирається до своїх. Стопу, на місці якої вже й так була зима, доводиться ампутувати! Юру визнають героєм, хоча він зрештою покінчує життя самогубством, як і його батько (очевидно, для цілковитої симетрії), а Павло Коробчук вирішує, що повтор — це супер, і робить це знову, тепер уже в описі сексуальних сцен.

У першій беруть участь батьки Яна, коли тато повертається з шабашки, не заробивши грошей, на які розраховував, і вплітає в еротичні ігри фантазії про помсту прорабу, що кинув його на бабло: «— Клянусь, що я навчу того клятого прораба цілувати мені туфлі, — і далі цілував її. — О, так! — продовжила мама, ще сильніше обнявши його. — Може, приводь його до нас, повчимо разом. — Я його приведу до тебе, і він виконає всі твої фінансові забаганки, — він почав прямо сопіти і накинувся з поцілунками їй на декольте. — Що саме? — безсоромно сміялася Янова мама. — Які мої забаганки? — О люба! Він віддасть всі ті тисячі карбованців, на які мене кинув, — покусував їй шкіру тато. — О так! — простогнала вона і продовжувала інтригу: — А потім? Потім що? — А потім ми віддамо всі свої борги, — зваблював він її своїм баритоном. — Так, так, коханий, продовжуй… — А потім ми заплатимо комуналку… — Тааак… — А потім — за світло і за електрику… — Продовжуй! Не зупиняйся!.. — А потім, на залишок, купимо валюти… — Долари, любий… — Так, долари… багато доларів!..»

Приблизно через 50 сторінок уже Юрина мама опиниться в обіймах коханця, бухгалтера Сашка, але й у цей секс пролізуть прораб, баритон і долари: «— Ти такий сильний. Не те, що мій пожежник. Та й який він пожежник, якщо не може загасити мого любовного запалу, — сміялася вона по-дівчачому, спонукала коханця до гри. — Клянусь! — вловив її нотки й підігравав Сашко. — Клянусь, що я навчу твого клятого прораба цілувати мені туфлі, — і продовжував її цілувати. — О! — продовжила Юрина мама, ще сильніше обнявши його. — Може, давай його провчимо? — Як ти хочеш його провчити, кохана? — стогнав Сашко. — Просто візьми мене, чуєш? — шепотіла вона. — Візьми, візьми… — О так, моя солодка, — продовжував він. — Але почекай трошки, ми ж лише щойно закінчили. — Сашко, — глянула вона йому в очі, — я маю на увазі — забери мене, забери звідти. … — О, так! — зашепотіла вона і знову його провокувала на обіцянки. — Я переїду, Саш. А потім? Потім що? — А потім я тебе навчу, як це — по-справжньому бути разом, — зваблював він її своїм баритоном. — Так, так, коханий, продовжуй… — тихенько застогнала Юля. — Ми не будемо прибирати вдома, ми будемо тільки насолоджуватися життям… — Сашко міцно обійняв її. — Тааакк… — вона повільно й гостро вп’ялася йому в спину своїм багряним манікюром. — Я найму домогосподарку… — він поцілував її. — О так, найми її, будь ласочка… — вона просунула одну руку йому під живіт. — Вона буде все прибирати, готувати нам, платити за комуналку… — він легенько надкусив її верхню губу. — Так, солодкий, так… — вона стиснула своїми стегнами його стегно. — За світло і за електрику… — він взяв її рукою спереду за шию і трохи притиснув. — Не зупиняйся… — вона закотила очі. — Слава Богу, грошей вистачає… — він взяв її за коліно, потягнув за нього й розхилив їй ноги. — Долари, любий… — стогнала вона. — Так, долари… багато доларів… — стогнав він. — Долари, любий… — повторювала вона. — Так, долари… багато доларів… — повторював він».

WTF?!

Звісно, завжди можна сказати, що це знову іронія і суцільний постмодернізм, які тут же, без жодних попереджень, змінюються на урочисто-пафосний, а подекуди сентиментальний тон, особливо тошнотворний у фінальних сценах похорону героя АТО Юри: «І разом з усмішками у всіх музикантів, у військових, у священика на очах з’явилися сльози. Сльози спогадів про Юру. Сльози багатьох відповідей, які давала музика. Сльози розуміння простоти життя. Сльози, які підказували, як жити далі. Сльози, які відпускали минуле. Сльози єднання всіх присутніх. Трепетні сльози скорботи. Лагідні сльози замирення із майбутнім».

Автор щиро вірить, ніби відкриває читачам якісь важливі істини та транслює світлу магію буття: «…Світ складається не лише зі струн, а й з ударів, і з пульсації, і з духових інструментів, і з клавішних, і що всі ці інструменти переплітаються на одній і тій же яблуні, звисають з неї, ніби змії, безперервно перетинаються, змінюються, утворюють суміш, звисають, як бинти, що прилипають до моїх ран, як туберкульозна паличка, що змішується з альвеолами, і що ці всі світи наповнюють одне одного, доповнюють, і для цілісності варто просто застебнути всі ґудзики на цій уявній сорочці з порталів, музичних інструментів, зміїв, шкіл, Юр, Віт, Денів, Янів…».

WTF?!

Оглянуті художні прийоми, як ви вже, я думаю, зрозуміли, забезпечують роману Павла Коробчука «Ключові клапани» відчутну своєрідність і неповторність, хоча більшість питань і залишається без відповіді… Звісно, якщо ви знаєте і любите автора, то вам цілком може сподобатись це все, але мені наразі хочеться тільки зняти свій мозок, який звисає з яблуні, і тихенько сплакнути… Від сміху. І трохи — почуття незручності за сучукрліт.

Тетяна Трофименко

Кандидатка філологічних наук, заступниця директора Харківського літературного музею з наукової роботи. Коло наукових зацікавлень – давня українська література, 1920-ті роки та сучасна українська література. Авторка рецензій та книжкових оглядів