Володимир Шелухін. Прокляття поколінь і тінь літератури

Ілюстрація із сайту creativedigest.net

Старече нарікання на прийдешні покоління було атрибутом давнини. Михайло Драгоманов присвятив цьому явищу блискучу працю «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит». Він показав, як ідея занепаду, що була аксіоматичною для римських моралістів, заклала ґрунт для перманентного розчарування в суспільних змінах. Драгоманов із скрупульозністю доводить, що інституційний спадок пізньої Імперії насправді в аспектах правових гарантій і толерантності випереджав багато сучасних йому країн, однак все це поставало в образі занепаду звичаїв, розпусти та неповаги до старших. Тацит оспівував варварів – носіїв, скажімо так, «традиційних цінностей». А Сенека та Ювенал своїм скепсисом та їдким сарказмом торували шлях християнству як альтернативі. Міф не бачить історичних досягнень, оскільки він позачасовий. Кожне наступне покоління можна описати Шевченковим «правнуки погані прадідів великих». І тільки Просвітництво, яке реабілітує Історію, переорієнтовує погляд із минулого на майбутнє. Тепер кожне наступне покоління – не так розчарування, як примарна надія.

Увага до поколінь – винахід сучасності й лише періоди турбулентних соціальних змін посилюють його вагу. У післяреволюційному затишші, коли позитивізм переосмислював просвітницький спадок, «покоління» виявилося зручною знахідкою, якій відвели роль ключа до розуміння змін у суспільстві.

Від Огюста Конта пішло довгий час прийняте в демографії визначення тривалості покоління у тридцять років (очікувана тривалість життя у Франції на початку XIX ст. становила 34 роки). Густав Рюмелін надав контівським спекуляціям статистичного обґрунтування з використанням даних про середній вік вступу в шлюб чоловіків та про півперіод фертильності у жінок із різних країн, і запропонував вважати тривалістю покоління для європейських країн термін у 35 років.

Стадіальне мислення узалежнювало поступ від зміни поколінь – це нам знайомо. Природно, що батько позитивізму трішки цинічно вважав зростання тривалості життя перепоною прогресу, оскільки воно робить процес заміщення більш розтягнутим у часі, а тим блокує розповсюдження нових ідей. В архаїчних суспільствах, у яких людям відведений короткий вік, культурні зразки характеризувалися надзвичайною сталістю, а звичаї могли не змінюватися століттями. Тож такий жорсткий біологічний детермінізм із сьогоднішнього погляду видається не лише не цілком політкоректним, а й просто хибним.

Суспільства змінюється не тому, що в них змінюються покоління, а тому що умови життя цих поколінь змінюються – а на це зазвичай впливає «третя змінна». Думка про те, що простої хронології для розмежування генерацій недостатньо, не полишала філософів та істориків-романтиків. Людей одного покоління мав об’єднувати не лише момент народження, а щось більше – «ентелехія» чи «дух часу». Скажімо простіше – досвід. Покоління – це не просто люди, народжені в певний рік, а й об’єднані спільним життєвим досвідом. І хоча у ХІХ ст. історики мистецтва чи не першими запровадили чинник поколінь в аналіз культури (ренесансні школи живопису почали розрізняти за поколіннями майстрів та учнів), саме це століття із його диктатом природничих наук усе ще відводило вирішальну вагу природним чинникам, що описувалися демографічними і статистичними термінами. Лише в міжвоєнний період соціологи почали доповнювати аналіз врахуванням соціокультурних чинників – доклався до цього Карл Мангайм, який розглядав покоління як аналітичну категорію з таким самим пояснювальним потенціалом, що й релігійна громада чи клас. І тільки після Другої світової війни дискусії про конфліктні відмінності між поколіннями стали журналістським кліше, яке породило безліч химер на кшталт поколінь Х, Y, Z.

Аналізуючи результати опитувань громадської думки у США 1970-х років, соціолог Рональд Інґлгарт звернув увагу, що ціннісні установки батьків і дітей відчутно відрізняються. Після того, як із 1980-х він очолив міжнародне порівняльне дослідження World Values Survey, яке сьогодні охоплює близько 100 країн, Інґлгарт отримав змогу тестувати свої гіпотези на більшому матеріалі. На його думку, зміщення цінностей є наслідком комбінації демографічних та економічних факторів – покоління дітей, для якого потреба виживання не стоїть гостро, яке сприймає набір благ здобутий поколінням батьків як самозрозумілий (дім і все у ньому, авто, заощадження), формується з принципово іншими установками та пріоритетами, які він назвав «постматеріалістичними». Інґлгарт намагався довести, що зміни цінностей (він їх назвав рухом від цінностей виживання до самовираження) є не просто механічним наслідком зміни поколінь, але зміни поколінь, які відбуваються в контексті економічного зростання та розширення споживання.

Для України гіпотеза Інґлгарта й через сорок років видається екзотикою. Дослідження цінностей молоді останніх років показують, що пріоритетними для цієї вікової групи лишаються матеріалістичні й традиційні цінності (значущість матеріального добробуту, декларативна релігійність, незначний інтерес до політики та невіра в можливість змін, низька громадянська участь). Сьогодні молоді люди пізніше створюють сім’ї та народжують дітей. Якщо зростає вік народження дитини, то це мало би сприяти (за Рюмеліном) і зростанню вікової дистанції між поколіннями батьків/ дітей, а отже «подовжувати» тривалість покоління. Натомість дедалі частіше дослідники говорять взаємно заперечні тези: одні стверджують, що соціальні зміни стали настільки стрімкими, що процес зміни поколінь слід розглядати з меншим інтервалом, скажімо, 17-20 років, замість 30-35. Інші наголошують, що саме тому, що зміни стали стрімкими, а життя менш влаштованим, молодь довше зберігає економічну залежність від батьків і потребує більше часу на інтеграцію в суспільство, що наштовхує на думку «подовжити» тривалість підліткового віку, а отже й тривалість покоління. Біологічні та соціокультурні параметри поколінь дедалі більше розходяться.

Якщо ж до горизонтального виміру додати вертикальне розрізнення між, умовно, творцями та споживачами літератури, то проблема ще більш рельєфна – пошук нових ідей відбувався набагато швидше, ніж змінювалися умови літературного процесу та кристалізувалися смаки публіки. Вісниківська «Відозва» (1901) Миколи Вороного, як і заклик «палити Кобзар» (1914) Семенка можна сприймати за відлікові точки нових поколінь. Між ними лише 13 років. Однак виданий за наслідками відозви Вороним альманах «З-над хмар і долин», поєднав доволі різних авторів. Аби уможливити друк «естетів», довелося сформувати коаліцію з народниками. Антологія Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження» охоплювала період у 17 років. Це менше, ніж прийняті на той час демографічні рамки покоління, але літературознавці мають чимало підстав говорити про певну єдність, властиву митцям того часу. Поетів другої половини ХХ ст. узагалі почали розділяти за дивакуватим децильним принципом (шістдесятники, сімдесятники), хоча «застійна» епоха мало давало приводів вважати, що контекст творчості радикально змінився. Соцреалізм, який за справедливими припущенням Тамари Гундорової, містив у собі риси масліту, швидко був витіснений новою жанровою літературою, яка, проте, використовувала схожі кліше. Досі любовні та історико-пригодницькі романи лишаються у топ-зацікавлень українських читачів. Розширення доступу до перекладної літератури теж демонструє не менш дивну дифузію. Скажімо, популярна у США підліткова лектура Айн Ренд в Україні опинилася на полицях гіпуватих self-made men, що за американськими віковими мірками мали би вийти із числа шанувальників Атланта.

Перспектива часової близькості так само зміщується. Молоді інтелектуали нині знають українську літературу 1920-х набагато краще за наближених до тієї доби своїх дідусів-бабусь. І можна припустити, що ті, кому зараз близько 20-ти й хто формуватиметься на менш поскрибованій, багатшій історії української літератури, через кілька десятиліть матимуть достатній інтелектуальний ресурс для справжнього прориву, який зможе заявити про Україну чимось більшим, аніж «актуальними» акцентами про Схід, війну й корупцію. Але тут повертаємося до вищевикладеної тези – процеси бродіння, властиві творцям, не описують стану більшості. Це ключова проблема чому західні «абеткові» поп-теорії про покоління, будучи перенесеними на український ґрунт виглядають, як античний портик у тундрі. Все, що єднає українських підлітків покоління Z зі своїми західними однолітками, – це, власне, вікові рамки. І майже ніколи – цінності.

Та те, що суспільство, яке постачає літературі читачів, змінюється не так швидко – не є надміру драматичною обставиною. Урешті, хіба не її описує класична дилема усіх Künstlerroman’ів про митця і його непорозуміння з оточенням? Ця дистанція, попри всі технологічні можливості підтримувати зв’язок із читачем через соціальні мережі й слеми, лишиться важливими стимулом творчого пошуку. Здатність до усамітнення й спроможність до нього, у цьому контексті стане навіть більш значущою, ніж у добу екіпажів і паперових листів із затримкою в місяць.

У статті використано матеріали з робіт Михайла Драгоманова «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит», Карла Мангайма «Проблема поколінь», Джека Ґолдстоуна «Чому Європа? Піднесення Заходу у світовій історії 1500-1850», Рональда Інґлгарта «Культура і демократія», звіти досліджень «Молодь України – 2018» на замовлення Міністерства молоді та спорту України, «Українське покоління Z: цінності та орієнтири» (2017, GFK Ukraine).

Володимир Шелухін

Cоціальний дослідник, есеїст та літературний оглядач