Коли западає тиша

Ірина Ніколайчук. Фото Івана Любиш-Кірдея

Іноді тиша – це тренд. Як усі оці slow life, люке і хюґе. Наш життєвий ритм такий швидкий, наші дні такі насичені, ми так стомлюємося, ми тільки те й робимо що біжимо, ми не живемо. Спокій, затишок, комфорт, чашка кави на балконі, теплий плед, ненапряжна книжка – те, чого нам всім хочеться. Так кажуть маркетологи, яких мало цікавить, кому там, чого й наскільки насправді хочеться, але кажуть так часто й так звідусіль, присмачуючи це відповідними візуальними й аудіоефектами, що таки починає хотітися. І от уже все частіше в своїх офісах, виснажені досяганням успішного успіху, ми ловимо себе на тому, що починаємо мріяти – та навіть не про пледи з кавою в світлі гірлянд, а просто про бодай годину спокою. Затишку. Тиші.

Іноді тиша – це таки й справді потреба. Власне, саме тоді, коли навколо забагато голосів. Голосів, які кричать, шепочуть, просять, наказують, критикують, саркастично коментують, забороняють, примушують, проклинають, милостиво пробачають, хоча ти не просиш у них пробачення. Голосів, жоден із яких, звертаючись до тебе, про тебе насправді не говорить. У кожного з них своя мета, мало пов’язана з твоїм благополуччям чи бодай гарним самопочуттям. Проте вони вросли в тебе, ними просякнуте твоє існування. Якісь із них – твоя насущна потреба, від якихось просто нікуди дітися і доводиться слухати їх раз у раз, а якісь стають персональним пеклом, болотом, із якого неможливо вибратися, бо вони вже давно почали говорити в твоїй голові замість твого власного внутрішнього голосу. Іноді тиша – це порятунок. Благословення. Єдиний орієнтир і єдина змога бодай спробувати дослухатися до себе.

Проте іноді тиша лякає. Холодить, пробирає до кісток. Іноді в тиші відбувається щось таке, про що не хочеться знати. Тоді тиша стає вигідною маскою, непроникною завісою, з-поза якої не долинути жодному поклику, благанню чи голосінню. Нам не подобається, коли в наше люке-хюґе вриваються непрохані крики й благання про допомогу. Тому нам подобається тиша, де їх не чути. Вона приємна; в ній затишно, як у теплому пледі, в ній нічого зайвого. В ній безпечно.

Проте іноді тиша – це ілюзія, обман і вправляння в жорстокості. Як добре, що зараз є голоси, які звучать, руйнуючи тренди, прориваючи запинала. Долинаючи до вух тих, хто слухає.

Єжи Шилак, Йоанна Карпович. Розквашене яблуко

Єжи Шилак, Йоанна Карпович. Розквашене яблуко / пер. з польської Остапа Сливинського. – К. : Видавництво, 2019

Є цілі країни, цілі суспільства, які культивують таку отруйну тишу. «Що люди скажуть», «не винось сміття з хати», «є речі, про які не говорять уголос» – оці-от суспільства. Не лише пострадянські (не втримаюся від уживання цього терміну), а й близькосусідні європейські спільноти, розкуті й успішні, толерантні й забезпечені, де все давно подолано, не цураються ховати за маскою благопристойної тиші свої неоднозначності. Нічого дивного, що в близькосусідній Польщі графічна новела про домашнє насильство наробила стільки галасу – є ж-бо речі, про які не говорять уголос і тому зручно думати, що їх не існує.

Не дивують і побоювання видавців стосовно перекладу українською і суспільної реакції, яку він може викликати. Не певна, що вже можемо сміливо стверджувати, що побоювання не справдилися: комікс іще не побачила основна частина його цільової аудиторії (сподіваюся, цьому посприяє програма поновлення бібліотечних фондів). Проте те, що це висловлювання, гучне й недвозначне, сильне й безкомпромісне, таке необхідне в Україні, у нас з’явилося і звучить – вже неабищо.

Про сам комікс важко (та й чи варто?) говорити багато. Він складний, відвертий і болючий, він вражає і оголює, він підважує. Підважує стандарти жіночої гендерної соціалізації, бо лише в коміксі жінка є оповідачкою й має і право, і свободу говорити – в очах суспільства вона прихована за заслоною тиші й свідомо культивує її, маскуючи тональним кремом і брехнею той інший невимовний бік свого сімейного життя. Підважує, щоб не сказати вивертає навиворіт, токсичну маскулінність – ідеальний в очах суспільства (та і власних) чоловік, за яким зачиняються двері родинного помешкання, перетворюється на монстра, від першого до останнього слова й руху переконаного в своєму праві знущатися, принижувати, катувати. Підважує, зрештою, релігійні догми – на сторінках комікса жінка звіряється богові, глухому й нечулому до її сповіді (і чи випадково на останній сторінці вона, закривавлена і в синцях, тішачись, що навчилась закривати вагітний живіт від чоловікових ударів, так схожа на Богородицю?).

Такий голос важко проігнорувати, від нього нікуди сховатися. Він викривальний, інвективний, згірчений і відчайдушний. І я дуже сподіваюся, що в цій темі бодай колись настане момент, коли крик і голосіння жертви заступить якийсь спокійніший і розважливіший голос. Щоб покарати винних, щоб сформулювати правильні висновки, щоб описати це явище як феномен, якому немає місця в теперішньому. Мабуть, таким самим феноменом у ті часи міг би стати й фемінізм.

Кейт Аткінсон. Життя за життям

Кейт Аткінсон. Життя за життям / пер. з англійської Ярослави Стріхи. – К. : Наш Формат, 2018

Іноді те, що відбувається в тиші – непоправне і лягає тавром на все подальше життя. До одвічних і поки нездійсненних мрій людства так додалася ще одна: могти повернутися назад і все змінити. Повернути на іншій вулиці, швидше зачинити двері. Чи бодай вийти із заціпеніння, набрати повні груди повітря й закричати так голосно, як тільки можеш. І література, і загалом маскульт не цураються сюжетів про подорожі в часі разом із цим до болю важливим уточненням: які дають змогу виправити непоправне. Кейт Аткінсон, якій, як нікому іншим, вдається оживити традицію класичного британського роману, як ми його знаємо і любимо, в наших 2010-х, наділяє свою персонажку Урсулу саме таким даром. І то коли – в розпал обох світових війн.

Втім, Урсула – не Еван Треборн із «Ефекту метелика». Повертаючись у той чи той момент свого життя, щоб порятувати когось (чи себе саму) від смерті, небезпечних знайомств чи необдуманих рішень, вона не робить це свідомо, а радше імпульсивно. Саме тому й складається враження, що Урсула не «редагує» одну просторово-часову лінію, а проживає всі варіанти її розгортання (принаймні ті, що описані в романі) у всій їхній повноті. Жодна з ліній не є випадковою чи другорядною: Урсула – одночасно і мертвонароджене немовля, і підлітка, яка стекла кров’ю після невдалого підпільного аборту, і дружина вчителя географії, забита ним до смерті, і палка фанатка Третього рейху, що вирішила не повертатися з подорожі Європою.

Урсула не супергероїня в класичному сенсі. Вона не має високої мети виправити власну чи навіть усезагальну історію – чи принаймні не рефлексує такої мети, не ставить її перед собою свідомо. Саме тому ніщо не полегшує їй тягаря цієї міжчасовості й застрягання в різних варіаціях одних і тих самих сценаріїв. Тому, проживаючи кільканадцять різних історій, насправді Урсула не відчуває себе належною, цілісною й завершеною в жодній. Так, зрештою вона рятує світ від війни – проте ніхто так і не дізнається, який шлях їй довелося пройти заради цього і скільки втрат через це зазнав її власний сценарій. Дар обтяжує й накладає відповідальність – це ми знаємо ще з коміксів, проте у романі Кейт Аткінсон ця ідея постає в цілковито іншому світлі. Голос Урсули застрягає в позачасовості, не долинаючи до жодного з людей, яких вона врятувала від болю, страждань і смертей. І простір її самоідентифікації – не Лондон, не Берлін, не німецькі села й містечка, не родинний маєток Лисячий Закут, а ті «портали», завдяки яким вона переміщається в часі. Сніг і темрява. І кілька сторінок тиші в романі, де вона – головна персонажка.

Джейн Остін і Сет-Ґрем Сміт. Гордість і упередження і зомбі

Джейн Остін і Сет-Ґрем Сміт. Гордість і упередження і зомбі / пер. з англійської Роксоляни Свято та Ярослави Стріхи. – К: Основи, 2016

Коли навколо якоїсь книжки забагато галасу, хочеться прочитати її після того, коли галас стихне. Саме аби посеред голосів авторитетних чи не дуже авторитетних інших почути власний. Саме аби не підпадати під вплив чужих оцінок чи коментарів. Зрештою, аби могти, не женучись за трендами, за два роки після презентації обрати підходящий вечір, вмоститися на підвіконні з пледом і кавою і розгорнути книжку, де виховані британські панни в гарних сукнях на балу…стають у «пентаграму смерті» і дають відсіч навалі живих мерців.

Зомбі – чи не найприємніші з усіх улюблених маскультом монстрів. Щонайменше тому, що з ними ніяких несподіванок. Вони не ховаються, не скрадаються в темряві й не мають жодних хитрих суперсил. По них одразу видно, що від них краще триматися подалі, і вони навіть не намагаються здаватися харизматичним лідером чи чоловіком твоєї мрії. А ще, вбиваючи їх, не потерпатимеш ані від докорів сумління (і так-бо вже мертві), ані від стокгольмського синдрому (бо не встигаєш їх полюбити). На відміну від більшості людей, зомбі чесно й чітко виражають власний намір, їх мало бентежить, «що скажуть люди», і якби вони могли бодай щось вербально обіцяти – виконували б це на сто відсотків. «Тікай, а то зжеру» – ідеальна передвиборча програма була б… Ой, здається, зараз я вже не зовсім про книжку.

В книжці ж, утім, нічого нового. Сюжет класичної «Гордості й упередження» (хто не читали книжку, точно бачили бодай одну з найновіших екранізацій) місцями приправлений сценами епічних битв із живими мерцями, а навички виживання стають суттєвою перевагою будь-якої панни на шлюбному ринку. Книжка, як і самі зомбі – нічого іншого не обіцяє, окрім того, що бачиш на обкладинці: очуднення класичного сюжету, обігрування його в маскультних декораціях, відтак деяке спрощення (деінде зомбі-сцени виглядають допасованими аж зовсім незграбно й тільки заради зомбі-сцен). І цим вона, ця ідеальна книжка для теплого затишного вечора з кавою і пледом, і прекрасна. Вона не намагається ошукати, схитрувати чи здатися тим, чим вона не є насправді.

Іноді тиша – це тренд. Іноді – порятунок. Іноді вона необхідна, іноді обтяжує. Іноді вето тиші накладається тільки на певний вид меседжів, голосів і звуків. Та коли западає тиша, це не привід перестати слухати. Раптом у ній, зручній, приємній і затишній, ховаються полчища зомбі. І краще би вже це були зомбі.