Спіймана і жива ще: Феліцита не здається

 

Оксана Луцишина. Вірші Феліціти. – Львів: ВСЛ, 2018. Фото з сайту starylev.com.ua

Оксана Луцишина – поетка особлива, або й унікальна. Її книжка «Вірші Феліцити» – дивовижна, тривожна, глибоко інтимна й по-справжньому філософська збірка, ключі до розуміння і сприйняття якої лежать у площині позараціонального, чуттєвого, навіть певною мірою сенсорного.

Однак ці вірші не призначені для непідготованих – навряд чи вдасться відщипувати їх по шматочку, по дрібці, як печиво до кави під час перерви на підобідок. Збірку слід читати й перечитувати, а відтак осягати цілісно, у повноті усієї текстової гами.

Тканина цієї книжки – щільна, навіть трохи непіддатлива, барвиста, однак у чомусь – монохромна. Вона ніби коштовний атлас із глибоким відтінком індиго.

Отже, хто така Феліцита? Чи справді вона – жінка, що втілює у собі щастя, як на це натякає прозора семантика її імені? Чи є щось глибше, глибинніше за цим простим жіночим силуетом, промальованим легкою пастеллю, котра лише до певної міри дозволяє припустити – й одразу ж заперечити – ототожнення авторки із ліричною героїнею. Та й сама літературна героїня присутня в книжці скоріше умовно, наратив майже відсутній, хоча й відгадується за окремими ознаками й акцентами.

Ймовірно, те, що визначає ліричну героїню книги, – це подив, чистий і непідробний, і дозвіл самій собі на буття собою:

хай я буду бароко, перлиною без краси,
без гармонії рис – але це вже не головне
Боже, Ти, що мене таку відкраяв єси –
до очей Своїх піднеси і роздивись мене
(«їж листя, аскете…»).

Поетична мова Оксани Луцишиної багатопластова, складна, метафорична. Певною мірою навіть містична. Дуже делікатно торкається вона сфери інтимного, чуттєвого, сакралізує умовну дійсність і виносить на загальний огляд найпотаємніші глибини душі Феліцити, її інтроспективні аксіоми.

І коли вже здається, що Феліцита вповні перелилася у смуток, моління й тужливі рефлексії, читач зненацька отримує сліпучу в чистоті метафоричної етики сатисфакцію:
бо скорбота – то та ж любов, лише прочитана навпаки
(«а тепер, мій Господи, вже нема і Петра…»).

І ще:
Бог би для тебе і гори зрушив, тому – не плач.
або – плач. я тобі не забороняю
(«плачеш так, ніби прокладаєш кудись тунель»…).

Тексти Луцишиної – цілі й цілісні пласти семіотики, метафізичні у своїй тяглості, закоріненості в міфологічні сюжети, у вічні старозавітні пошуки землі обітованої, в ідею нововіднайденого месіанства (чи то втраченого Єрусалиму).

Антична традиція, певною мірою пишномовна та епічна, протиставляється актуальному баченню навколишнього світу, де усе підпорядковується простим, проте неспростовним правилам співіснування:
закоханим спершу радісно а потім зненацька сумно
так із нічної темряви проростають ламкі сузір’я
(«Finale»).

У вервечці міфологічних персонажів збірки – Амфітріта і Тесей, Мінос, Харон, Озіріс, Мнемозіна, Деметра, Ізіда, Геката – уся чесна братія, котра зійшлася на певну учту словоплетива, де поміж первинними сенсами віднаходимо щось архетипне, тілесне, живуче: «на човні бог сонця впливає в підземне царство/ щоби там переждати ніч і зимовий вітер» («я програла – програла…»).

На противагу їм виступають традиційні біблійні герої – Йов, Лазар, Іоанн, навіть дещо неканонічна Саломея. І звісно, сам Христос – переосмислений у традиції метафорики. Це напівілюзорні постаті, через оприсутнення яких авторка впроваджує у канву тексту певний внутрішній діалог, протест, пошук – залежно від конкретної мети і фабули віршу («Господи, а коли я кричу – Ти мене чуєш?»).

У віршах Оксани Луцишиної – «віршах Феліцити» – бачимо виразне тяжіння до певного постмодерного дискурсу переосмислення усталених знаків і символів, творення нових міфологічних концептів на основі класичних сюжетів.

Пейзажні мазки акцентують особливу, в’язку атмосферу текстів, насичених вогкими пророцтвами і нескінченними передчуттями:
хмари кривавлять чорно понад піском рудим
краби нічні ховаються в ями білі
пам’ять важка мов скеля тремка мов дим
недовговічна і вічна як біль у тілі
(«я програла – програла…»)

Відзначимо, що концепт пам’яті як особливої структури мислення і буття займає в текстах одну із ключових позицій. Феліцита, немовби бажаючи пересвідчитись, питає:
а що таке пам’ять? – поверхня, тло
страшно ступити – але страшніше крізь
неї упасти туди де гаряче скло
чорна безодня їсть
(«я піду в обхід…»).

І ще:
бо що таке пам’ять? – чорне твоє тепер
або акації білі із білих сфер
або слова
(«наприклад, ти переходиш вулицю…»).

І врешті, як висновок:
хай її пам’ять зайде як сонце і хай не просить
притулку у домі неначе притулку у тілі
(«…вона закінчує збирати маслини…»).

У цих стрімких, безжальних рядках, у цих готичних образах вгадується вплив Ігоря Римарука, звучання його нічних голосів… Утім, авторка, не запозичує – вона лише промовляє в резонанс, певною мірою апелює, можливо, навіть несвідомо, до тепер уже класика української поезії, його несамовитої інтертекстуальної візуалізації.

Один із виразних образів збірки – метафізична чаша як утілення особистої місії чи призначення, як вічний фатум, котрого не вдається оминути – а якби вдалося, то хтозна, чи не виявилося б, що потойбіч – лише пустота, наповнена тишею, або – й іще гірше – голосами:
вона тебе омине, тільки скажи уголос:/ хай омине
(«вона тебе омине…»);

чаша повна гіркої води/ чи гіркої краси
(«Господи Ти що чуєш завжди…»);

ну, припустимо, гасиш світло, молишся в темноті
трохи плачеш – тому що чаша нічна пуста
Господи, Ти мене чуєш? – бо я ще й не на хресті
а таке ніби мене вже зняли з того хреста
(«ну, припустимо, гасиш світло…»)

У пластичному тілі збірки окреме місце посідає поет і поезія в ньому, як певна еклезіальна сутність. Осмислення ролі поета й поезії, дослідження контексту їхнього трагічного подеколи, але нерозривного зв’язку – не нова тема для українських віршотворців, так чи інакше вони всі проходять через цей етап вилущування себе зі шкаралупи навкололітературного маргінесу, змушені раз по раз з’ясовувати: чим є поезія для себе внутрішнього – продуктом творення чи творцем?

Надання суб’єктності поезії притаманна й Оксані Луцишиній, проте вона додає до цієї вже певною мірою усталеної мантри дещо глибші, сакральні ноти, виокремлює місію поета нарівні з божественним призначенням, чи, навпаки, витворює власну поетичну теологію:
Бог – це такий поет – жорстокий і золотий
(«коханці своїй – мов букет…»)

Поміжрядкове відчуття фатальної приреченості не покидає Феліціту, воно стає певним знаменником її уособленого буття в тексті і поза ним:

Знаєш що, Феліцито, здайся:ніяк, ніяк

 Ти не здолаєш цих голосів і криків

(«знаєш що, Феліцито…»)

Бо що б, здавалося, слова…

межи яких безсловесним нема проходу
(«сонце на сході встане…»)

Лірична героїня з усіх сил намагається відокремити від себе цю згубну, болючу місію – прокладання словесного маршруту крізь порожнечу не-словесності, котра власне є великим, поглинаючим, глевким простором неуцтва, темряви, знесилення й відчаю: «я на краю землі прокладаю слід/ тільки не письменами, не письменами» («тут, на краю землі, не горять сади…»).

І, ніби резюмуючи, чи то просить, чи стверджує:
пітьма – непоганий наркотик, смерті не обійти,
а слово… –
ну досить вже бавитися у слова
(«каже Бріссенден…»)

І водночас у текстах збірки присутній певний онтологічний оптимізм на рубежі з усвідомленням своєї внутрішньої потуги, всеохопності, екзистенційної повноти: я зацвітаю знову і знову (цвітіть натхненно!)» («я програла – програла…»). Разом із тим авторка транслює відчуття якоїсь крихкої неминучості, усвідомленої відповідальності за власне світотворення:
все належить тобі – і гори і ліс і ця
нижня земля, де море спива з лиця
риси, розмиті сіллю нічною, де
невідворотно дотик зіркий гряде
(«все належить тобі…»)

Топографія збірки дуже чітка – вона означена певними смисловими й структурними координатами: «Море», «Сад», «Гора», «Зоря», «Лава». І вже оця архітектоніка збірки натякає на її певну епічність, на багатопластовість можливих трактувань і в той же час чітку хронологію творення і вмирання, відповідного до канону Слова.

Погляньмо: море – це неосяжний простір, що став колискою для зародження життя, центральна вісь вселюдської міфологеми, і водночас це біблійні води, над якими ширяє Дух… Сад розглядаємо як утілення втраченого раю, гора – Оливкова , чи, може Голгофа, або навіть Арарат… З цим символом усе гранично ясно, і водночас ні. Зоря – це надія на воскресіння, початок нового дня, або, може, зоря Полин… а лава… про значення лави ми дізнаємось лише наприкінці:
лава – це те що кипить у мені – і я
можу тільки кричати – а пояснити немає як –
лава – це я – не спиняй мене – не проси
лава
не владна спинити ці голоси
(«лава – це любов моїх матерів…»)

Відчитувати авторські шифри Луцишиної цікаво й захопливо, а ще – непросто. Це наче дорога-серпантин, за кожним поворотом якої ховається новий, іще стрімкіший. Не варто шукати буквального трактування жодного символу – вони нелінійні, витончені, піддаються обсервації рівно настільки, наскільки вистачає нас внутрішньої спромоги й хоробрості:
кожен гріб опустів – більше немає тіл
бо під водою більше немає дна
(«розкажи їм – пустує гріб…»)

Подеколи ці вірші сприймаються уже як піснеспіви, літанії, як трагічні волання в пустелі, як перехід за тонку грань літературного факту й перетікання у космогонію надприродного, божественного, проте найглибше відчутного у зв’язку із тілесним:
Господи, з мого ребра витікає ріка
і на своєму шляху змиває усе зі світу
(«Господи, розпач – природа його така…»)

Автентичність письма Оксани Луцишиної дає підстави вважати її творчість окремим, винятковим явищем в сучасній українській літературі – свідомо не хочемо додавати «емігрантській», чи то пак, «американській». Не можемо відокремити авторку від її питомого ґрунту, її бекграунду – хоча виразних знаків ідентичної приналежності у текстах насправді вкрай мало.

«Вірші Феліцити» не дають нам конкретних просторово-часових прив’язок – вони більш пластичні, гнучкі, універсальні. Такі тексти здатні проектуватися на будь-яку канву, однак мелодика власне римотворення, ритміка, спосіб авторського звучання не дає підстави сумніватися у виразній ідентичності цієї поезії – ідентичності власне україноцентричній.

Чи знаходимо ми в цих текстах певну ностальгію, тугу за чимось недосяжним або втраченим, за обрієм, що розтанув удалині? Врешті, за домом у його архетипному сенсі?

Можливо, однак:
коли Господь говорив – Україна спала
(«My Lover told me I am a Barbarian»)

Чи дійсно ми не належимо до отих «просунутих націй», з якими говорив Господь? Хтозна. Принаймні поетка не боїться ставити це питання, навіть якщо відповідь на нього і не є однозначною:
а на іншому березі скелі шепчуть – ти вдома…
(«ні обіймів ні доторків ані прощального слова…»)

Проте однозначним є інше – Феліцита не зупиниться у своєму стрімкому польоті-творенні, бо навіть уже позірно здавшись, знесилена, вона все одно проситиме іще одного – наступного, але не останнього, натхнення:
знаєш що, Феліцито, здайся: проси, проси
ще одного натхнення – і диких розламів ліній –
поки живуть підсвічені голоси
у піднебессі – або у піднебінні
(«знаєш що, Феліцито…»)

Уляна Галич

Навчалася в Тернопільському національному педагогічному університеті. Кандидат історичних наук. Авторка поезії і прози, член Національної спілки письменників України