Тільки не ти!

Богдана Романцова. Фото Івана Любиш-Кірдея

Часто героями книжок стають люди, з якими ми не хотіли б опинитися поруч у маршрутці. Уявіть лишень: годину слухати ниття Раскольнікова, безладний потік слів Моллі Блум, рецепти печива від Марселя чи втомливе дзижчання Грегора Замзи. А Жана-Батіста Гренуя взагалі можна не помітити. Тест на цікавого літературного героя напрочуд простий: ви нізащо не хотіли б опинитися з ним поруч зранку в п’ятницю в тягнучці на мості Патона. Як-от з героями сьогоднішньої підбірки.

«Брітт-Марі була тут» Фредрік Бакман

Фредрік Бакман. Брітт-Марі була тут / пер. з англ. Ольги Захарченко. – Київ : #книголав, 2018

Брітт-Марі з роману Фредріка Бакмана – з таких небажаних пасажирів. Все свідоме життя вона дотримується чітких правил: ложки, виделки і ножі лежать в ящику в чітко визначеній послідовності, підлога протерта розчином соди, а вікна – засобом для миття скла «Факсін». Брітт-Марі не терпить нечупар, не розуміє жартів і не збирається йти на компроміси – таких завучів ми ненавиділи в школі. Любов всього її життя – квіти на балконі і чоловік Кент, «великий підприємець» і ще більший егоїст. Одного дня з Кентом стається інфаркт, і він опиняється в лікарні. Це удар не лише для нього, а й для Брітт-Марі, яка того ж дня дізнається: чоловік їй вже давно зраджує. Брітт-Марі пере Кентову сорочку, збирає валізу і прямує в місцеву службу зайнятості. Там вона зустріне жалісливу консультантку, робитиме тій недолугі компліменти на кшталт «з цією чоловічою зачіскою ви майже не схожі на чоловіка», а згодом таки дістане роботу в невеликому містечку Борг, де знадобився тимчасовий доглядач центру відпочинку.

Борг – це місто, що поступово щезає. Там вже закрили пошту, супермаркет і травмпункт: тепер всі ці заклади розташовані в піцерії, якою заправляє завжди нетвереза, але дуже приязна Незнайомка (саме так називатиме жінку Брітт-Марі, а слідом за нею й автор). А ще в Боргу нема спортивної зали чи стадіону, а тренер місцевої футбольної команди, загальний улюбленець, нещодавно помер після інфаркту. Читач одразу здогадається: це початок історії успіху в масштабах міста. Спочатку нас засмутять, трохи налякають, потиснуть на базові емоції, а потім дадуть надію, що місто виживе. Наприкінці – довгий план і, ймовірно, кадр згори, щоб показати: таких Боргів безліч, і кожен вартий уваги. Знайома, впізнавана сюжетна схема: ми бачили десяток таких фільмів, але щоразу готові знову переживати сум, замилування й розчулення.

Городяни спочатку не в захваті від критично налаштованої Брітт-Марі, однак поступово дуже дивна жінка і дуже депресивне містечко зближуються. Серце героїні м’якшає, а мешканці Борга виявляються не такими вже й безнадійними провінціалами. В цьому маленькому світі вистачає місця всім: і футбольній команді, і її новому тренеру, і навіть трішечки лишається для автора. Бакман ніби пише зразкові сценарії, додаючи в них роздуми та переживання героїв задля збільшення обсягу. «Людина дощу» і «Форрест Гамп» в одному флаконі – щемко, стрімко і з геппі ендом. Я точно можу сказати, на якій сторінці Брітт-Марі різко змінилася і перестала бути такою скалкою у пальці, коли знову закохалася і чому полюбила футбол, який до того ненавиділа. Тексти-конструктори, чіткі й передбачувані, завжди зачіпають потрібні струни. Такі романи лягають на хворі місця, як товсті коти, і гріють саме те, що варто гріти, тільки, на відміну від котів, в них замало душі.

Коли читаєш Бакмана, розумієш, чому він такий популярний. Однак потім, дочитавши, відчуваєш легку образу: твій горизонт сподівань не зсунувся ані на міліметр. Образ Брітт-Марі об’ємний, історія повчальна, кінець – саме такий, який мав би бути в такій історії. Однак чогось все ж роману «Брітт-Марі була тут» бракує, щоб стати по-справжньому великою літературою.

Сумна історія братів Гроссбарт

Jesse Bullington. The Sad Tale of the Grossbart Brothers. – London : Orbit, 2009

Раз на кілька місяців мене, колись трішки медієвістку, тягне на романи про Середньовіччя. І хоча цей період людської історії видається темним, страшним і не особливо human friendly, для мене в періоді V-XIV ховається особлива магія. Гадаю, бо більшість наших ідей та концепцій закорінена у Відродженні, сучасні уявлення про раціональне, місце людини в світі і навіть кохання – продукт порівняно пізніх епох. Тоді як Середньовіччя – ми ж бо відчутно менше про нього знаємо – оповите прекрасним і жахливим серпанком таємниці. В Середньовіччі все можливе: від огидних злочинів до найвищих проявів шляхетності, від святих, що творять дива, до неймовірно смішних, судячи з маргіналій, демонів. Саме зі Середньовіччя виростає наше улюблене фентезі ХХ-ХХІ століть, адже уявити магію в декораціях темних віків простіше, ніж зараз, коли ми, здається, збагнули основні принципи функціонування світу. І місця для величезних казкових істот, що дихають вогнем, просто не лишилося – а шкода.

Книжка, яка нещодавно потрапила мені до рук, поєднує агіографічну традицію із жахливими історіями, на кшталт тих, що трапляються в «Декамероні» Бокаччо, або тих, які пропонували витріщакам мандрівні актори на середньовічних міських ярмарках. «Сумна історія братів Гроссбарт» – дебютний роман американського прозаїка Джесса Буллінгтона, автора смішних, карнавальних і дуже атмосферних текстів у жанрі темного фентезі. Головні герої, Манфред і Геґель Гроссбарт, – не просто погані, а найгірші хлопці чумної епохи, що вбивають направо і наліво, не шкодуючи нікого й нічого. При цьому брати нищать ворогів не стримано й шляхетно, як Арагорн у «Володарі перснів», а бурхливо та криваво: ріжуть хлопців, підпалюють дівчат, рубають жінок – читво не для слабких нервів та шлунків.

Ще одне заняття Гроссбарт, до речі, спадкове – грабунок могил. І це той випадок, коли хобі перетворюється на улюблену роботу. Шукаючи поживи, завжди агресивні і часто нетверезі брати подорожують від міста до міста (виходить цікавезний road novel XIV століття), дорогою спалюючи цілі селища, б’ючись з демонами та іншими казковими істотами. Все це – в дусі середньовічних пісень, тільки без сльозливої лірики про прекрасних дам. Читач постійно сумніватиметься, кому співчувати: братам Гроссбарт чи черговій хтонічній істоті, що опинилася на їхньому шляху до царства Гіпту. Туди брати їдуть по особливо багаті поховання давніх царів і щоб провчити власного батька, який залишив їх ще дітьми.

Крім подорожей, битв та чудес, «Сумна історія» пропонує читачеві неймовірну кількість огидних фізіологічних подробиць у дусі «Повернення живих мерців-11»: гнійні рани, напіврозкладені тіла, відрубані руки, ноги та голови – жоден, хто вважав Середньовіччя страшною епохою, не буде розчарований. Від надміру геть не естетичного потворного рятує хіба чорний гумор, що наближає фентезі до крутійських романів.

За законами хронотопу дороги, за кількасот сторінок ці двоє зустрінуть безліч розмаїтих персонажів різних віровизнань, походження й статків: від венеційських купців до відьом, лікарів і ченців-втікачів. Зі всіх концепцій та топосів епохи автор виліплює химерний будинок з багатьма прибудовами: ніби євроремонт по-фентезійному. Читачеві буде часом нудно, а частіше нудотно, він злякається до півсмерті і дуже здивується кілька разів. Але там, де крізь нашарування не обов’язкових мертвих тіл проглядатимуть жанрові ознаки середньовічних текстів, потенційний медієвіст переживатиме просто-таки дитячий захват.

Брати Гроссбарт – криваві вбивці і віддані шанувальники Діви Марії, огидні, але неймовірно харизматичні, суперечливі, як сама епоха Середньовіччя. Вони ніби зійшли зі сторінок братів Грімм, що пишуть у союзі з Генріхом Крамером‎, ‎Якобом Шпренгером і Мерліном Менсоном. Гримлячий коктейль з кісток, крові, сліз та сміху. Квентін Тарантіно плаче в куточку.

Кетіль Бйорнстад «До музики»

 

Кетіль Бйорнстад. До музики / пер. з норв. Наталі Іваничук. – Львів : ВСЛ, 2019

Роман «До музики» норвезького автора та піаніста Кетіля Бйорнстада перебуває десь на іншому літературному полюсі від тексту про братів Гроссбарт. Замість брудних дешевих трактирів – світлі концертні зали з картинами Мунка на стіні. Замість бійок, в яких супротивнику можуть видавити око і відрізати півруки, – конкурси молодих виконавців, де всі витончені й прозорі. Замість Середньовіччя – Осло 60-х, яке дихає мистецтвом. Поруч з такими героями незручно за те, що в ліфті ти вчора співала під Леді Ґаґу, а в дванадцять років у тебе на шафі висів величезний плакат із Шакірою, а не з Шостаковичем. Герої Бйорнстада відчутно кращі за нас, і часом це невимовно дратує.

В центрі оповіді – юний піаніст Аксель Віндінґ (образ, звісно, автобіографічний), чиє дорослішання минатиме за схемою «втрата-навчання-кохання-втрата», тобто втрат буде більше, ніж будь-чого іншого. Починається все зі смерті мами, яка тоне на очах у дітей та чоловіка. І незрозуміло, скільки в цій трагедії прикрої випадковості, а скільки – спонтанного наміру жінки закінчити болісне існування. Таких крихких героїв у сюжеті ще кілька, і майже всі вони – спойлер! – помруть. Це відчутно грає в мінус тексту: по-перше, додає майже картинної, показової напруги там, де вона не потрібна. А по-друге, викликає стійке відчуття, що Бйорнстад просто вбиває персонажів, чиї сюжетні лінії ніяк не може закінчити. Втім, все за заповітами Аристотеля: нема нічого сумнішого за смерть красивого невинного героя.

Віндінґ виростає у колі таких же, як він сам: молодих піаністів, які понад усе люблять музику, трохи побоюються одне одного і готуються до майбутнього дебюту – першого дорослого концерту з оркестром. Ця подія визначає долю музиканта або ставить хрест на його кар’єрі. Відірване від світу прекрасне коло юнаків і дівчат може годинами слухати різні варіанти виконання концертів Брамса та п’єс Дебюссі, обговорювати викладачів та пити вино літрами (де ви бачили, щоб інтелігентні піаністи пили пиво чи горілку?). Дружба-суперництво компенсує Акселеві брак близькості в родині: після смерті мами батько й сестра закрилися одне від одного і створили кожен власний світ: тато цілісінькими днями розмовляємо телефоном в спальні, а безкомпромісна Катріне пропадає у місті з друзями і підпрацьовує офіціанткою в літньому ресторанчику. Наприкінці тексту члени родини все ж знайдуть окремі точки дотику: ані дорослішання, ані горе не можуть тривати вічно.

«До музики» – це ніби ток-шоу для інтелігентного читача, своєрідне «Бути Акселем Віндінґом» у прозі. Прекрасний роман для тих, хто ностальгує за музичною школою або часом, коли йому було 17, за першим сильним почуттям закоханості і довгими прогулянками біля води. Світлий ескапізм – ось що дарує нам Кетіль Бйорнстад, один з найвідоміших сучасних скандинавських композиторів. З героями його роману страшно їхати в київській маршрутці: вони там виглядатимуть так само дивно, як скрипаль на Рембазі о десятій вечора.

Тож хай все лишається на своїх місцях: Аксель – в Осло 60-х, брати Гроссбарт – в Середньовіччі, а ми з вами – по цей бік екрану.