На захист ескайпізму

Ярослава Стріха. Фото Івана Любиш-Кірдея

У своєму есеї «Про казкові історії» Дж.Р.Р. Толкін писав: ті, хто засуджує ескайпістську літературу, просто плутають втечу дезертира й порятунок несправедливо засудженого з-за ґратів. Творець розлогого вигаданого світу, що став одним із найпопулярніших напрямів уявної втечі у ХХ столітті, знав, про що пише.

Цього тривожного квітня, коли новини однаково нестерпно читати й не читати, пропоную кілька варіантів книжкового ескайпізму як альтернативу: дві книжки — про географічні мандри, одна — про мандри літературними лісами (з подальшим маршрутом на цілий рік чи й значно довше, якщо знадобиться).

«Варвар у саду» Збіґнєва Герберта

«Варвар у саду» Збіґнєва Герберта (переклад: Андрій Павлишин)

Кінець 1950-х — початок 1960-х. Збіґнєв Герберт, один із найвидатніших польських поетів ХХ століття, подорожує Францією й Італією і пише принагідні дорожні нотатки: про маленькі середньовічні містечка, що історія «мешкала у [їхніх] мурах кілька століть, а потім пішла собі геть», про спадщину античності й давні путівники, які документують мінливі пріоритети мандрівників Європою. На перший погляд — така собі безподієва суміш особистого мистецького канону (Герберт надає перевагу мистецтву до Ренесансу, погідному безособистісному живопису, який іще «уникає дешевого психологізму, що перетворює малярство на театр жестів і гримас») і мистецтвознавчого огляду «знизу», з мурашиної перспективи маленької людини, а не доленосних історичних подій. Скажімо, анітрохи не менше, ніж естетичний внесок тих же готичних соборів, Герберта цікавить матеріальна історія їхнього постання: як прості каменярі викресували у глибинах брили на будівництво, створюючи під землею порожні негативи шпилів; як дорожчало будівництво з кожним кілометром відстані від копалень до міста — через вартість доставки. Насамкінець ця доволі еклектична колекція приправлена есеями про «шаленство епохи»: скажімо, про брутальне знищення прованської цивілізації. Її поєднання палкої любовної поезії трубадурів і аскетичної церкви катарів, її прото-демократичний устрій і прото-мультикультуралізм (де арабських лікарів шанували, а євреї часто входили до міської влади) згоріли на багаттях інквізиції.

Тільки одне запитання лишається відкритим: шаленство якої саме епохи болить авторові?

Попри буцімто еклектизм збірки (набір тем продиктований маршрутом конкретних подорожей і не покликаний створити певної цілісної чи вичерпної візії), у всіх у них є наскрізний стрижень, просто не зовсім очевидний на перший погляд. Пробиваючись крізь чулі описи завулочків, де пахне котами й непорушною, застояною вічністю, і порад, де й чим краще почастуватися в тіні архітектурних пам’яток, у книжці трапляються моменти, де історичний час бере гору. Й ось на середньовічній фресці «оголені тіла щільно напаковані, як у пивниці під час бомбардування». Навіть чудом зацілілі пам’ятки — там, де не конче заціліли люди, — відлунюють загрозою: «Поки що “Страшний Суд” замкнутий під склепінням каплиці Сан Бріціо і не чиниться над містом. У медовому повітрі Орвієто спить спокійно, мов ящірка».

Отже, маємо справу не тільки (чи не стільки) особистими розповідями про улюблені твори мистецтва. Робота над збіркою триває в роки, коли в Польщі щойно відшумів її короткий період прескриптивного соцреалізму; поколіннєва спільність досі відмірюється не хронологічними рамками чи культурними маркерами, а тим, хто яку війну пам’ятає; у Європі ще свіжі шрами Другої світової. Літератор із маргінесів західноєвропейської цивілізації рушає до її центру, намагаючись зашити рани пошматованого континенту вутлими нитками культури довгої тяглості. Замість реальної Європи як місця свіжих жахіть — Європа, профільтрована мистецтвом, де навіть тополі, коли дме вітер, «виглядають як ангели Тінторетто».

Європа культури, відділена від Європи трагедій, — це, звісно, Європа, якої ніколи не існувало. Про це свідчать і прикінцеві есеї про «шаленство епохи» — нагадування, що геноциди не є для цієї культури чимось новим. Але якщо тієї піднесеної Європи культури, не заплямованої кров’ю, й не існувало ніколи, то що з того? Мандри цінні незалежно від того, чи існує реальна точка призначення. Зрештою, «Ітака дала тобі ці прекрасні блукання. / Без неї сам ти ніколи б не вирушив у дорогу. / Але більше ніякого дарунку дати вона неспроможна. / І коли ти знайдеш її вбогою, не ошукала тебе Ітака. / Озброєний досвідом, мудрістю всією, / допіру тоді зрозумієш, чим є для тебе Ітака» (Константінос Кавафіс у перекладі Григорія Кочура).

І дві слові про переклад: в українському перекладі «Варвара у саду» є низка доволі непередбачуваних пропусків — якраз тих речей, які перекидають місток між середньовіччям (експліцитною темою книжки) і сьогоденням (темою імпліцитною). Скажімо, зникає абзац про контроверсійну страту Чессмана, що і датує події, і водночас показує знечулення автора на насильство. Зникає й пасаж, де оповідач, хильнувши в ресторані зайвого, хоче попросити французьку співачку заспівати «Червоні маки над Монте-Кассіно» — вона, мовляв, напевно мусить знати цю популярну патріотичну польську пісню про штурм монастиря Монте-Кассіно під час Другої світової силами Другого польського корпусу. Можливо, є й інші незрозумілі лакуни.

«Відлуння світу. Історія подорожей та пригод мого життя» Саломеї Реґіни Русєцької де Пільштин

«Відлуння світу. Історія подорожей та пригод мого життя» Саломеї Реґіни Русєцької де Пільштин (переклад: Ігор Набитович)

Дивовижно, що в контексті нинішньої популярності книжок про видатних жінок в історії (змогли вони, зможеш, мовляв, і ти, якщо докладеш зусиль) «Відлуння світу» не здобуло більшої прихильності читачів. Здавалося б, книжка ідеально пасує до тренду, бодай на перший погляд.

Саломея Реґіна Русєцька де Пільштин, білоруська польськомовна шляхтянка, народилася на початку XVIII ст., але прожила життя навдивовижу сучасне (скажімо, стверджувала, що жінка мусить сама будувати собі життя й кар’єру, не покладаючись надміру на підтримку чоловіка, і пропонувала їздити в Єгипет, на море, щоб підлікувати розхитані нерви) — та ще й лишила про це автобіографію в естетиці авантюрного роману.

Від початку, втім, її біографія заповідалася радше на трагедію про нелегку долю жінки в патріархальному суспільстві. Дівчинку видали заміж у чотирнадцять років, і незабаром після весілля її чоловік, лікар, вирушає працювати у Стамбул. Так Саломея опиняється на чужині, в хитросплетінні політичних і бізнесових інтриг, де будь-який необачний крок може закінчитися стратою. А овдовівши ще підлітком — ще й лишається без засобів до існування. Менш беручка дівчина опустила би руки і пропала ні за цапову душу, але нашу героїню так просто не спинити.

Навчившись дечому від чоловіка, вона починає власну медичну практику, спеціалізуючись на лікуванні очних захворювань — і надаючи послуги передовсім жінкам: неабияка ніша в сегрегованому суспільстві. Щоправда, всі наведені нею рецепти доводять хіба що силу ефекту плацебо й безмежну волю людського організму до життя (скажімо, вона вважає, що потовчена єгипетська мумія дуже помічна від харкання кров’ю), але головне, що клієнтки і клієнти лишаються задоволеними — і навіть у масі своїй живими. А до клієнтів її хто тільки не належав — скажімо, трансильванський князь Ракоці, який закохався в юну лікарку й намагався запроторити її за ґрати, коли вона йому відмовила; чи, наприклад, імператриця Росії Анна, яка ввела її до найближчого кола своїх придворних дам. Як Саломея опинилася при російському імператорському дворі? Все дуже просто: вона вирішила диверсифікувати канали доходів і, крім лікарської справи, створити невеличкий міжнародний бізнес. Чим не чудова мотиваційна історія для «Це теж зробила вона», — може здатися сучасним читачам і читачкам; якби не один нюанс: її бізнес — торгівля військовополоненими.

Саломеї пощастило: саме коли вони проводила cost-benefit analysis продовження лікарської кар’єри, турецька адміністрація пригнала з війни певну кількість австрійських полонених. Наша героїня одразу зметикувала, що якщо викупити п’ятьох офіцерів за 800 золотих, а потім заламати викуп 1200 золотих і подарунків ще на 300 золотих, то це добрий бізнес. Чотирьох її бранців справді викупили, але родина п’ятого не квапилася рятувати свого спадкоємця (судячи з подальших подій, припускаю, навпаки: тішилася нагоді спекатися невдалого родича). Замість виявити християнське милосердя, наша героїня вирішує, що невикуплений раб їй не завадить. І починає збиратися до Російської імперії, бо чула, що там при дворі тримають військовополонених турків — то треба їх викупити і розвивати свій бізнес. Закінчується ця історія весіллям, серйозною загрозою зриву дипломатичних домовленостей між двома країнами й озброєним протистоянням цілком у дусі Тарантіно, в ході якого Саломея вимахує двома зарядженими пістолями і спокійно пояснює, що, мовляв, на васьпана в мене пороху вистачить, а далі — як Бог схоче.

Саломея лишається продуктом свого часу не лише в бізнес-сфері (явно забороненій Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими), а й у політичних уподобаннях. Скажімо, вона захоплюється Петром І, бо він «за своє життя край свій вельми добре і похвально сформував. Розбійників і лихий люд так понищив, що не тільки старих і молодих на одній шибениці по декілька сотень наказував вішати, але й жінок і дітей повирізував, аби злого зародку в його країні не було». Але, зрештою, минуле — інша країна, і люди там живуть інакше. На щастя, ми в ньому жити не мусимо, проте як цікаво інколи в нього зазирнути!

«365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини»

«365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини» Ганна Улюра

Уже в передмові авторка зізнається, що анонсованого в заголовку списку книжок, необхідних для образу культурної людини, не існує й існувати не може, адже «людського життя просто не вистачить, щоб прочитати все, що слід (!) прочитати одній освіченій людині». Тому в кожного такий список зрештою свій, та ще й продиктований випадковістю: кожен вважає вартою прочитання не всю добру літературу, а тільки ту добру літературу, яку вже встиг прочитати сам на час укладання списку. Отже, «365» насправді не про те, що потрібно прочитати, аби справляти враження культурної людини, а про те, як варто читати і на що звертати увагу, аби видобути з тексту максимум значень і задоволення. Саме так книжку і варто сприймати: не як прескриптивний маршрут літературними лісами, поза яким водяться чудовиська, а як демонстрацію певного набору лайфгаків і читацьких стратегій виживання, які дадуть змогу самостійно прокладати нові маршрути нескінченними обширами літературної спадщини. Ось лише три з багатьох стратегій, які раз у раз застосовано до розглянутих у книжці творів (а «365» пропонує широкий набір читацького інструментарію, у якому напевно знайдеться щось корисне під потреби майже будь-якого твору, внесеного до списку чи ні). Вони не лише помагають — лишімо іронічні лапки — «справляти враження культурної людини», а й примножують кількість читацьких пригод, які ми можемо отримати на матеріалі однієї книжки:

1) Читачам постійно нагадують, що значення книжки продиктоване не лише послідовністю змальованих у ній подій. Від тієї оптики, з якою ми до неї підступаємося, залежить анітрохи не менше. Скажімо, наші жанрові очікування диктують коло запитань, які ми ставимо до тексту, а те, кого з героїв книжки ми вважаємо центральним, визначає її тему. Авторка пропонує кілька спокусливих читацьких експериментів із накладанням на один текст вимог різних жанрів: наприклад, що буде, якщо читати «Антігону» не як розповідь про «конфлікт між родовими звичаями й законами держави», а як «п’єсу про нещасливе взаємне кохання», предтечу «Ромео і Джульєтти»? Чи «Венеру в хутрі» — як твір про жіночу емансипацію?

2) Українські читачі вже звикли до того, що письменники шукають нової мови, аби описати травматичні досвіди, які розбивають культурну тяглість (скажімо, щоб говорити про війну). Насправді пошукам і/чи втраті мови певною мірою присвячено кожен твір, чи бодай кожен твір сильного автора, який створює дуже індивідуальний стилістичний конструкт, найоптимальніше пристосований до поставлених у тексті завдань. Відповідно, багато літературних творів можна аналізувати як спробу болісного намацування своєї мови і стратегій порозуміння — чи конфлікту зі способами говорити, успадкованими від суспільства і біографічних чи літературних попередників. Наприклад, у «365» «Галас і шаленство» Вільяма Фолкнера пропонують розглядати зокрема як роман, де дуже різні герої переказують родинну історію, щось втрачаючи, «щоб наприкінці втратити свою унікальність (мовну, зокрема). І саме так вони стають родиною». Чи «Гамлета» — як епістемологічну катастрофу: «Раптом забракло понять і слів, щоб зрозуміти один одного. Це і є безум: коли твої слова не отримують адекватного відгуку».

3) Жоден літературний твір, перефразовуючи Джона Донна, не є островом, тобто не існує ізольовано, а між різними текстами й літературними формами точаться діалоги завдовжки в десятиліття. Уважність до літературних перегуків дає змогу побачити, скажімо, панораму того, як мінялися із плином часу способи надати досвіду значення, оформивши його в літературну розповідь із різними законами. (Погляньмо, наприклад, як елеґантно «365» фіксує новітнє повернення до традиційніших форм письма, що підводить риску під експериментальним модерністським романом: «Той день, який свавільно закінчив Ішіґуро [у «Залишку дня»] — це один день місіс Делловей і один день Леопольда Блума»). Здавалося б, структура «365» ускладнює прокладання таких мостів між текстами. Врешті, що може бути еклектичніше і фрагментарніше, ніж алфавітний порядок, де простий акт перекладу перетасував би тексти в геть інші комбінації? Але цей ефект випадковості, смію припустити, оманливий: авторка добирає книжки, які, опинившись поруч, складаються у більші й менші підсюжети. Наприклад, на сусідні сторінки потрапляють твори, які ставлять питання про межу і визначення людського, в епоху пост-гуманізму в одному випадку й пост-Голокосту в іншому: «Чи мріють андроїди про електричних овець?» Філіпа Діка і «Чи це людина?» Прімо Леві відповідно. В обох критерієм людської природи позірно задекларовано здатність до емпатії, але з сюжету висновується дещо похмуріше функціональне визначення: людина — це та істота, яка здатна відмовити собі подібним у праві називатися людиною (а отже, обґрунтувати, хто не вартий емпатії чи навіть життя).

(Простою абетковою випадковістю не можна пояснити й того факту, що «365» завершується взірцевим постмодерним твором про читання «Якщо подорожній одної зимової ночі» Італо Кальвіно. Безіменний головний герой цього роману, написаного від другої особи — «ти, читачу» — проводить цілу книжку за постійно фрустрованими спробами знайти й дочитати-таки бажаний твір. Чим не метафора подальшої літературної подорожі нас усіх?)

У «365» раз у раз лунає рефрен «Понімаєте», мовби ми підслуховуємо живий діалог великої читацької спільноти. Я не певна, чи припадає на численні «Понімаєте» хоч одне «розумієте», що й логічно: перше питання риторичне й націлене на окреслення певного колективу; друге ж максимально індивідуальне. А важку роботу розуміння кожен робить сам.