Думокплетіння: міркування про «Бесіди п(р)одумки» Андрія Содомори

Орися Грудка

Книжечка з приблизно п’ятьма думками на кожній із півтораста сторінок спершу здається геть невеличкою, поки не виявиш: несподівано багато місця у ній займають поля – для власних думок.

У «Бесідах п(р)одумки годі залишитися пасивним реципієнтом. Слід бути готовим до зосереджених внутрішніх бесід із/між думками автора та власними. Недарма на презентації книжки автор згадав про «гімнастику думок» – її справді можна сприймати як тренування для мислення, якому, на думку автора, у сучасному світі мало хто приділяє належний час.

Кожна думка щільна. Содомора або розщеплює слова на багатоманітні значення, або ж у свій спосіб проводить містки між різними висловами – наприклад, із античної мудрості й народної творчості. І це лише про місткість усередині думки. Слова Содомора розщеплює на етимології у спосіб, що вони стають гачками для інших думок. При цьому кожна думка із попередньою і наступною пов’язана в дуже несподіваний спосіб. Пронумеровані до 585 думки прочитуються як лінійний наратив – з їхнього плетива справді виринає історія. Але згодом не відпливати у власні потічки виявляться доволі важко.

По суті, Содомора відтворює на письмі процес людського асоціативного мислення – показує, як думка заплітається за іншу і зв’язує думку з/за/поряд з думкою у текучу розповідь. Як вода або вітер, які і є основними мотивами думок Содомори разом із іншими явищами природи. Та як і вітер та вода – єдиного русла думки не мають. Відхід у власні невідворотний. І ось якоїсь миті паралельно із провідною лінією книжки, читач розвиває свої, аби знову влитися в основний потік – бо інакше книжку й не дочитати.

У кожній книжці, але в цій особливо, прочитання неабияк залежитиме від власного емоційного стану і настрою. «Який читач, таке й життя книжки» – пише Содомора у 547 думці. Що помітимо? На чому сконцентруємось? У якому напрямі підемо? На певному відрізку думкоплетіння можна зосередитися на одній асоціативній парі з десятка й піти лише за нею. Та надто довго читати не варто – як і швидко. Краще приходити до бесід із книжкою із різними емоціями та думками.

Думки Содомори є добрим паливом для власних міркувань. Він розкриває місткість слова, що усвідомлюєш: думки у самих словах. І художність – вже в самому слові. Автор, до прикладу, показує, що берег походить від слова берегти, зауважує, що по-смішка – по-верхня душі, у-смішка ж – її глибина, у-глиб. Гра у слова нерідко викликає подивування і замилування – як-от фраза про те, що двірник вимітає із вулиці власну тінь. Бо ж скоро звідти піде…

Книжка Содомори – точно для тих, кого цікавить неоприявлене і влучне у словах. Етимології часто допомагають розкрити й значення висловів: «Ум гостри… – Тупий нічого не втне». А особливості слів – вийти на ширше розуміння письма. Як-от коли подибуємо думку про філологічність «любові» та зв’язок любові і слова, згадаємо, що більшість літератури – таки про любов. То може, причин слід шукати не в сюжетах і великих наративах, а на базовому рівні? До речі, ця думка в Содомори трішки довша за інші, і у ній він зіставляє народну мудрість і слова Оксани Пахльовської

Думки автор нерідко базує на цитатах із давньогрецької та народної, української та світової творчості. Йому вдається розкрити глибину, здавалося би, простих метафор українських народних пісень. А ще – показати зв’язки української народної творчості із античною філософією, у якій, до прикладу, померти – віддати належне природі, що суголосно з висловом «Богу духа винний».

Книжка і про роль творця думок, автора, людину думки. Содомора визначає людину по-декартівськи ¬– як мислячу (бо й для античних «Жага життя – жага думання» – каже Содомора у 207 думці). Низка думок концентрується на ролі автора. Подибуємо зокрема таке: «Автор – це той, хто примножує, а не творить щось на пустому місці». Власне, те й робить Содомора у книжці – примножує. Показує, що сказане нами ґрунтується на густих шарах міркувань попередників, а він їх розгортає і оприявнює перед читачем. Мовляв, не треба ковзати поверхнею і накладати чергові тонкі шари, бо ж як багато потужних значень у глибині: думки у словах, самому матеріалі, з яких вони складені.

У наративі з думок основні мотиви плавно й поступово змінюють один одного. Починаємо від води й часу, хвиль-хвилин, потоку свідомості. Потім переходимо до вітру та інших порівнянь. Нова загальна тема певного відрізку наративу вигулькує якоюсь думкою-передвісницею ще у старій частинці і поступово частішає у думках, поки не стане провідною нотою. Але чітко поділити книжку на частинки годі. Мотиви повторюються, як у пісні. І темп перестрибувань/переливань також змінюється.

Цікаво, що до абстрактних категорій завжди вплетені якісь природні мотиви – на кожному уривку домінує чи то вода, чи осінь, чи вітер, і автор чимало порівнює їх з мисленнєвим. Можна читати книжку і як зміну пір року. Тож і думання постає циклічним. Так воно, мабуть, і є.

Окрім природніх мотивів, вплетені і фрази про сучасне суспільство та його становище; часто з’являються цитати Шевченка і, звісно, античних авторів. Трапляються між думок виразно філософські, як-от про те, що спершу треба побути з собою, а потім іти до інших. Бувають такі, що викликають міцну емоцію – як-от називання думок, які однозначно впливають на наші емоції, штрихами обличь. Та у самому центрі розповіді – думання як таке, мислення і сприйняття світу, яке насамперед у словах.

Природність і пов’язаність думки й довколишнього світу в широкому сенсі добре відображена в ілюстраціях книжки, одна з яких на обкладинці. На перший погляд, дуже простих, та водночас неабияк суголосних із книжкою – в ілюстраціях Лесі Квик багато незавершених ліній, які схочеться продовжити, якщо лиш трішки довше на них сконцентруватися зображення. Вони допускають багато варіантів для домальовувань, і кожен то зробить по-своєму. Як і текст, вони потребують зосередження й участі читача, аби сповнитись по-справжньому. Не вповні, бо про аніщо замкнене і закрите у книжці не йдеться – але стати осмисленими, бо прийнятими. Справді – у виданні в ілюстраторки та автора вийшов добрий тандем.